Війна за "руську спадщину"
Оце Брати Капранови майже під 8-ме чи 9-те березня уривок зі свого нового роману опублікували. Але ж і ми, Химо, люди. Сьогодні завершив свій черговий художній опус. Дай, думаю, опублікую на ФБ вступ до нього. Правда, він не є зело художнім:
Пересічний українець дещо знає про Столітню війну (1337-1453), яка велася між Англією та Францією. Про неї написана маса наукових книжок, художніх творів, зняті художні й документальні кінофільми. Особливо «поталанило» героїні цієї війни – Жанні д’Арк. Вона навіть стала символом незламної жінки.
Водночас українці, навіть достатньо освічені, практично нічого не знають про півстолітню війну на наших землях, яка велася одночасно із Столітньою війною – з 1340 по 1392 рр. У горнилі цієї війни загинуло Руське князівство (чи королівство), яке можна вважати давньою Українською державою. І якщо Столітня війна визначила на тривалий час геополітичне «обличчя» Європи Західної, то згадана півстолітня війна визначила таке ж «обличчя» Європи Центрально-Східної.
Не без впливу російської історіографії в Україні поширена думка, ніби Руське князівство (у нас переважно вживається кабінетний термін Київська Русь) загинуло після нашестя татарського хана Батия, який у 1240 р. взяв Київ. І що давньоруська державна традиція ніби «перейшла» на північно-східні землі Русі, т.зв. Залісся, де потім сформувалося Московське князівство. Насправді ситуація виглядала інакше. Руське князівство збереглося на теренах нинішньої Правобережної України. До його складу ввійшли Волинь, Галичина й Поділля. Правитель цієї держави, князь Данило Романович, навіть отримав від римського папи королівську корону, що, до речі, свідчило про визнання цієї держави як суверенної політичної одиниці.
Зараз, правда, в нашій історіографії для позначення Руського королівства фігурує термін Галицько-Волинське князівство, який нам «підкинула» москвофільська історіографія. Але такого терміну не існувало ні в XIII, ні в XIV ст. У автентичних документах того часу це державне утворення, як правило, іменувалося Руссю, Малою Руссю, Руським королівством чи князівством. І така назва відповідала тодішньому стану речей. Цю державу розглядали як продовження «старої» Русі з центром у Києві.
Зараз не будемо заглиблюватися в історичні реалії. Відзначимо лише те, що в середині XIV ст. це державне утворення опинилося в стані кризи. Тут спрацювали як внутрішні чинники, так і зовнішні. У 1340 р. польським королем Казимиром був даний старт боротьби за «руську спадщину». Гравцями в цій боротьбі були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. З перемінним успіхом війна за «руську спадщину» тривала до 1392 р. Її результатом стала ліквідація Руського королівства. Його землі розібрали Польща й князі литовської династії Гедиміновичів, котрі зуміли створити життєздатний державний організм – Велике князівство Литовське. Останнє чимало успадкувало політичних і культурних традицій Русі. Нагадаймо хоча б те, що мовою державної комунікації в цьому князівстві була т.зв. мова руська, яка спиралася на книжні традиції Руського королівства.
На жаль, про війну за «руську спадщину» не збереглося ніяких наших літописних свідчень (хоча в Руському королівстві був написаний блискучий т.зв. Галицько-Волинський літопис). Чому склалася така ситуація з літописанням – то вже окреме питання. Про події цієї війни переважно дізнаємося з польських, угорських, німецьких джерел, а також частково з пізніших литовських літописів.
Стереотипи російської історіографії, які в нас продовжують панувати, а також специфіка джерел знеохочують наших дослідників розглядати війну за «руську спадщину» і осмислювати її. Хоча та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед. У результаті цієї війни Польща відмовилася від польських земель Сілезії та Помор’я й почала здійснювати експансію на Схід – спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, яке значно розширило свої кордони за рахунок Русі, власне нинішніх українських земель.
Запропонований роман є не лише художнім твором, а й своєрідним дослідженням, яке висвітлює події війни за «руську спадщину». У центрі твору реальний історичний персонаж – князь Данило Острозький, останній представник династії правителів Руського королівства. Він відігравав помітну роль у цій війні і про нього збереглися певні документальні свідчення. Автор твору намагався не відходити від історичних фактів. Правда, вдавався до «реконструкції свідчень», тобто створення «документів», які б не лише розповідали про героїв того часу, а й передавали «дух епохи». З цією метою, зокрема, використовувалися такі перлини давньоруської книжності, як збірник «Пчела», «Моління Данила Заточника», «Задонщина», повчання Феодосія Печерського, а також деякі інші твори і, звісно, автентичні документи. Сподіваюся, що читач з розуміння поставиться до таких літературних експериментів.
