Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Геть від Москви» і українська репертуарна політика

Нарешті прийнято і підписано закон про колабораціонізм
21 березня, 2022 - 13:48

Але ж війна почалася не 24 лютого, а щонайменше з листопада 2013 року. Те, що діється майже по всій Україні, відбувалося на Майдані, а потім у Криму та на Донбасі, а до того імперський реванш готувався довго і послідовно – тепер усе це стало очевидним. І виникає логічне питання про інформаційний, ментальний і мистецький фронт. Саме фронт, бо в умовах революції і війни, хоч повномасштабної, хоч гібридної, будь-яка мистецька дія ставить людину по той чи інший бік барикади чи фронту. Обираєш демократію чи тоталітаризм, Європу чи Росію, бо саме з домінуванням цих систем тепер асоціюються ці території. І це стосується як прямої колаборації, так і гібридної. «Гроші не пахнуть» – насправді підлий і брехливий вираз, адже іноді вони тхнуть кров’ю і трупами  – хоч в РФ, хоч в Європі, хоч в Україні. Нагадаю, що кожен, хто отримує гроші у співпраці з країною-агресором, платить податки, які йдуть на танки, гради, бомби, кулі, убивць… Це ті, хто вбиває наш народ, починаючи з Небесної Сотні, адже причетність до цього російських спецслужб уже доведено.

***
       Проте ще зовсім недавно українська театральна громадськість ледь не захоплено сприйняла приїзд відвертого колаборанта з рф Андрія Жолдака. Якщо щиро, його нинішні спроби відхреститися «в свинячий голос» виглядають жалюгідно. Спокійно собі працювали на росію також українські режисери і драматурги Ігор Афанасьєв,  Кlim (Володимир Клименко), чиї твори теж спокійно йдуть в українських театрах. А є ще такі дуже хитро зроблені драматурги, які беруть участь і в українських та зарубіжних конкурсах, і в російських за підтримки Путіна, трохи міняючи фінал: в одному «наші» – це синьо-жовті, а в іншому – колорадні. І це не просто спонсорування убивств, така співпраця ще й легітимізує злочини росіян і є плювком на могили загиблих та сльози їхніх рідних.

***
         Чи уявляєте ви, скільки Кремлем витрачалося мільярдів на пропаганду “руського міра”, а паралельно брехню про «нацистів» і паплюження всього українського, особливо Майдану і спротиву агресії по всьому світу? Щонайменше в сотні разів більше наших. І куди ж ішли ці наші в рази менші кошти? Подивимося з цієї точки зору на репертуарну політику багатьох театрів, яким же чином підтримували Україну в такий важкий час? Що ставили – актуальні п’єси про Майдан і гібридну війну, переосмислення історії з української позиції чи… займалися популяризацією “руського міра”? Висновок, з якого боку лінії розмежування опиняєшся, роблячи той чи інший вибір, нібито очевидний. Просто порахуйте відсоток перших і других – переважить російське/радянське. І це не тому, що немає гідних сучасних українських п’єс від авторів, чиї твори ставляться не лише в Україні, а і в багатьох країнах світу. Драматургічним відділом Центру Курбаса було започатковано два проєкти-антології актуальної української п’єси «Майдан. До і після» (2016) та «Лабіринт із криги та вогню» про Революцію Гідності й гібридну війну (2019). Ми розсилали пропозиції по всій Україні й чітко побачили, “ху із ху”. Так, були театри, які підтримали – презентаціями, читаннями, постановками, до речі, переважно в Києві, на сході й півдні. Але скільки разів від очільників державних (!) театрів чули: «Тільки не про Майдан, тільки не про війну!» Ні, краще засунути голови в пісок, як страуси, і чекати, що якось минеться, бо «моя хата скраю». Не минулось. І правдива українська приказка звучала так: «Моя хата скраю – першим ворога стрічаю», а оце «обрізання», схоже, зроблене тими самими, хто хотів перетворити українців на малоросів. Адже вистави за актуальними п’єсами навряд чи нараховують бодай два десятка за вісім років. А якщо і ставиться українське, то здебільшого «безпечне». Наприклад, хрестоматійна класика, комедійна і мелодрамна, з джентльменського набору ще радянських часів (так-так, порівняйте 70-і рр. минулого століття і нинішні, майже ідентично). Із сучасного часто обирають про «дурних і вбогих хохлів», впроваджуючи ту саму картинку, яку активно впроваджує рашистська пропаганда. Серйозна проблематика, героїка, екзистенційні конфлікти? Ні-ні-ні, краще щось простіше, розважальне… А «високе і духовне» – на це є “руський мір”. Чому саме російському і радянському віддавалася перевага?! Чому не підтримати п’єси своїх сучасників чи сотні інших, дружніх країн? Адже це величезний вибір – тисячі п’єс. Навіщо цей упертий постколоніальний мазохізм, цей стокгольмський синдром? Чи це «запасний аеродром» потенційних колаборантів на випадок перемоги СРСР? І той рашизм часто за державний кошт, тобто за наші з вами податки, українці.

***
       Звичайно, це стосується насамперед сучасних авторів, відвертих кримнашистів. Коли ставила питання про це, не раз чула у відповідь: «Ой, а ми не знали…» Хоча це можна з’ясувати одним кліком у гуглі: вводиш ім’я-прізвище і слово «Крим». Опозиційні люди в РФ принципово не їдуть туди і ще з 2014-го беруть участь в акціях проти війни. До таких авторів лишилася повага, але їх дуже мало. Натомість більшість або лояльні мовчуни, або відверті фашисти-рашисти, як-от Захар Прилєпін чи Юрій Клавдієв. Але у “руського міра” є й більш завуальовані методи. Вираз «внє палітікі» – це теж єзуїтський пропагандистський метод Кремля. Сам факт ігнорування агресії, перелицьований у «поза політику», є глибоко політичним. І російська класика відіграє тут роль не менш єзуїтську. Нам нав’язується думка, що от сучасну драму ставити не комільфо, а ось ту, що була раніше, – будь ласка. Стривайте, а що було раніше? В радянський час – окупація, на початку ХХ і в ХІХ столітті – окупація, давніше також. Чим вони краще за кримнашистів? Що, когось із цих російських класиків обурювало окупаційне становище українців? Чи інших народів? Анітрохи. Тобто чим, якщо щиро, вони відрізняються від нинішніх кримнашистів? Тим, що одні легітимізували окупацію частини України, а поперєднікі – всієї? Тепер нарешті зрозуміли значення слова «окупація», і яка вона насправді була жахлива, принизлива і болісна після запеклої боротьби? Так, був дуже короткий період волі після 1991 р. Проте хіба тепер ми не усвідомили, що ця окупація продовжувалася і тоді, як не пряма, так гібридна? Книгами і серіалами, в яких росіяни розумні й на головних ролях, а українці чомусь дебіли, жлоби і на другорядних. Як і дрейфуюча русифікація, яку до 2014 р. не зупиняли, а поглиблювали…

***
     Зрештою, і “русько-мірівська” класика – це теж окупація «лайт», ментальна, глибинна. Вона повертає нас в імперські наративи, до імперських героїв і проблем, у той світ, де українці продовжують існувати в ролі постколоніальних меншовартісних малоросів. Усі ці ідеологеми, як-от «старші брати», є фашистськими, бо нав’язують неповноцінність нібито «меншому». А вираз «один народ» – то взагалі синонім означення геноциду, бо говорити про два народи один означає вбивство одного з народів – нашого або білоруського. І не варто шукати у їхніх родоводах українських «слідів», вони нічим не змінюють їхнього свідомого вибору російської мови і російської культурної парадигми, вірніше імперської парадигми «орди». Адже можна бути іноземцем і патріотом України, а можна етнічним українцем і вбивати свій народ, служити його ворогам. Це свідомий вибір людини.

***
     А тепер подивіться на цей парад-алле «Толстоєвських» у репертуарній політиці театрів перед війною, як почав називати народ цю “русько-мірівську” тенденцію. І серед лідерів пропагандистів “руського міра” не лише і не стільки театри російської драми. Деякі з них, як-от колишній Дніпровський, а нині Драміком, Маріупольський або Миколаївський, навпаки почали активно ставити сучасну українську драму, включно з п’єсами про Майдан і війну. Натомість серед лідерів постановок російських/радянських авторів, наприклад, Київські Молодий чи міський театр ляльок. І навіть Національний Івано-Франківський вважав «нормальним» ставити рашиста-кримнашиста Гладіліна, а «актуальною підтримкою» України напередодні вторгнення стала постановка… Достоєвського. До речі, про Достоєвського, Пушкіна і далі за списком. Тим наївним людям, які вважають, що це все «вище політики» і немає відношення до того жахіття, яке коїться нині в Україні, наведу деякі цитати. Пишу це як людина, яка ще в дитинстві перечитала цих авторів майже повністю. Наприклад, про «Тварь дрожащая, или право имею» зі «Злочину і кари» – опозицію раба і вбивці, яка так кардинально різниться від гасла української, а до того французької й американської революцій «Воля, або смерть». Як і про унікальну «обраність» росіян та ще чимало обґрунтувань нинішнього рашизму. Згадайте про трактування Мазепи у Пушкіна, чи про «слитие словянских ручеев в русском море» – чи це не той самий нинішній путінський «адіннарод», який значить вбивство нашого? Або про це протистояння з колективним Заходом: «Иль русского царя уже бессильно слово? Иль нам с Европой спорить ново? Иль русский от побед уже отвык? Иль мало нас?» Нічого не нагадує? Чи це не наратив убивчого імперського фашизму? І завершу цитування знаменитим текстом Лермонтова, унікального поета, убитого у 26 років під час чергової військової кампанії імперії: «Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ, И вы, мундиры голубые, И ты, им преданный народ». Що змінилося з тих часів? Тільки тотальність зброї і масштабів нищення. Сутність і ставлення до поневолених народів, а особливо до нас – ні. Чому особливо до нас – зрозуміло: і через наше прагнення до волі, й через те, що саме у нас вони вкрали назву, історію та церкву.

***
     І може хоч у розпал нашого геноциду до деяких діячів театру нарешті дійде, кому вони служили, на чиєму боці воювали, і чому «наближали як могли» нинішню катастрофу. Проте вже ніхто не забуде, хто був з якого боку фронту в час гібридної війни. І не варто забувати, що серед цілей ворога – і «денацифікація», і мова, і музеї, і кінотеатри, і театри, які він руйнує. Як і Майдан, який і став тим основним стрижнем, що рятує нашу країну сьогодні. Тобто наш народ, наша культура, наша мова, наші цінності – все це є мішенями російських фашистів. І все це ми маємо берегти і мали захищати й раніше, бо все це і є питання нашого виживання фізичного і ментального, які є невід’ємним комплексом.

***
      І на завершення варто згадати про знамениті гасла українських модерністів «Дайош Європу» і «Геть від Москви», які були і є так мега-актуальні. Микола Хвильовий писав про російську літературу, що «ми органічно не можемо на ній виховуватися…», бо вона «тяжить над нами, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. А мистецтво не може наслідувати, бо це була б його смерть». Правдивість цих слів і глибинне значення розуміємо зараз як ніколи. Поки не позбудуться імперського фашизму – «Геть від Москви» років на 50-100 – це єдиний спосіб не лише нашої свободи, а й виживання. Як і актуально «дайош Європу», яка нам допомагає, а не «брати-вбивці». Саме час нарешті позбутися цих малоросійських постколоніальних комплексів назавжди.

 

Новини партнерів