Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Окраєць на двох

4 листопада, 2015 - 10:09

Живемо в неправдивому, перекрученому, лихому світі. Одвіку найбільшим багатством українця була совість, порядність, честь, правдивість. Оті фрази, що їх, мабуть, знають усі: «Бог мені не простить», «А що про мене скажуть сусіди?» — стояли на варті совісті. Натомість тепер править бал захланне московське: «Крой, Ванька, бога нєт». Тож не треба вже совісті. Та й страху. Я не бачу жодного чиновника будь-якого рівня, од найвищого до найнижчого, який би не хапав, не грабував. Не бачу. Хоч багатьох знаю. Щось подібне було за совітів, коли вкрасти в колгоспі не вважалося крадіжкою. Бо людям не платили за їхню працю, і вони вважали, що беруть своє; молодій на весіллі дружки співали: «Щоб уміла шити-прясти і в колгоспі вміла вкрасти». Колись революційні демократи, і просто демократи турбувалися долею народу, його прийдешнім, служили йому. Либонь, вони вимерли як популяція. І ніхто не хоче потурбуватися долею народу. Робимо революції, проганяємо одних, а натомість приходять інші, такі самі.

Народ бідує. Чимало матерів по селах не можуть купити своїм дітям білого хліба, той самий батон, який у золотому варіанті лежав на столі в прогнаного президента. Відомо з газет: у Європі, в Америці податок на прибуток багатих становить у середньому 75%. Або й більше. Бізнесменові залишається на хліб з маслом, а решта йде в державну казну: на будівництво та утримання доріг, на науку, на культуру, на пенсії, і сама зарплата тоді має тенденцію підвищуватися. А в нас? На дядька з київської околиці, який своїми руками, сокирою та рубанком робить віконні рами, двері й продає їх на базарі «Юність», податок 40%. А на Ахметова і йому подібних, — 4%, і їх іноді знімають. Чому не можна цього зробити в нас? Бо ті, що це мають зробити, самі повинні відраховувати в державу ті відсотки. Отже, на себе накладати не хочуть. Замкнене коло народного зубожіння...

Або, скажімо, ми втратили Крим, маємо важкі проблеми з Донбасом. А чому? Бо все було віддано на відкуп Росії, вся агітація, пропаганда була російська і проросійська. Так, наприклад, у Криму виходить кілька десятків російських газет, і жодної української. І таке саме становище нині по всій Україні. Антиукраїнську агітацію ведуть московські газети: «Известия», «Комсомольская правда», «Московский комсомолец», які можна купити в будь-якому київському газетному кіоску, та й чимало «своїх»: «Вести», «Сегодня», від яких аж відгонить московським шовінізмом. І постає запитання: чому не можна зробити перереєстрацію газет і не видавати цим газетам ліцензії через їхню антидержавну агітацію? А тому, що ці газети входять у корпорації деяких найвищих чиновників. І їх терплять, бо вони «свої», всіх їх єднає одна мета: бізнес, нажива. Хоч це, по суті, державна зрада. Що вже казати про телебачення, де володарі каналів — олігархи, здебільшого русофіли, — іноді проклацуєш два десятки каналів і не почуєш жодного українського слова. Хіба їх не слухають Президент та прем’єр?

Звісно, якщо ці газети й канали поставити на належне їм місце, то одразу здійметься галас, істерика: «затискають демократію», але нехай було б так, аніж та пропагандистська облуда, яку вони несуть у маси. У Росії ЗМІ не наважуються сказати жодного слова з критикою уряду.

Ми живемо надією від президента до президента. Ось цей буде наш, буде справжній... Особисто я щодо цього вже не плекаю жодних надій і вже не вірю ні в чию совість та мудрість, бо все життя прожив при дурачках (дурнях): був Сталін, помер — сказали — дурак; був Хрущов, помер — сказали — дурак, а потім — Брежнєв, Горбачов, та й наші «незалежні», ніхто з них мудрістю і совістю не вирізнявся. Особливо сподівалися на Ющенка, він і мав якесь добро в серці, але виявився слабким та ще й травмованим. А чому не справджувалися наші надії? Бо жоден із них не був справжнім патріотом своєї землі, України. Нікому вона не була така дорога як Шевченкові, Лесі Українці, Полуботкові, Дорошенкові, Мазепі, Орлику... Нікому вона не боліла і не болить, як рана... Болить власний бізнес. Патріотизм у вустах, а не в серці. Щоб загорівся, запалав бажанням віддати все на благо Вітчизни... А деякі з них, як другий чи четвертий, майже відверто служили чужій державі. Ось тому й не хочуть поділитися своїми, здебільшого награбованими статками зі своїм народом. Та поділіться, не бійтеся, народ у біді вас не залишить, розламає останній окраєць і половину віддасть вам. Засвітіть вогонь любові до своєї Вітчизни у власних серцях. Всі ми побачили, що свою долю ми повинні кувати самі. Як це було на Майдані, в зоні АТО, де справжні українські патріоти підривали себе гранатами, аби не потрапити в полон до того самого «старшого брата», який віками закріпачував нас, нищив нашу культуру, нашу мову. І ніколи не був він нам братом: адже всі документи свідчать про те, що московіти ніколи не були для нас братнім народом, вони — не руси, не слов’яни, а мордовські племена чудь, меря, голядь, які потім ще перемішалися з татаро-монголами. Читаймо літопис Руський, першотвір нашої історії — літопис Нестора Літописця, що його московити остерігаються цитувати. Бо ці чудь і меря або воювали з русами, себто з нами, або руси водили їх у походи на Константинополь. Про це міститься безліч згадок у Нестора Літописця, і, мабуть, уже час сучасним історикам, взагалі всьому громадянству нарешті усвідомити цю істину. А наші очільники мають пройнятись українським духом, і їхні діяння мають бути на благо народу.

Юрій МУШКЕТИК, письменник

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments