Кинути роботу для рідного краю і піти на роботу до його гнобителів… єсть справжньою цілковитою зрадою
Борис Грінченко - український лексикограф, письменник, педагог, громадсько-культурний діяч

Щоб Донбас не став «Вандеєю»

До чого призвів кривавий заколот у Франції 220 років тому
13 червня, 2014 - 12:00
ФОТО СЕРГІЯ ХАРЧЕНКА

Людський розум і раніше, і зараз влаштований таким чином, що кожне масштабне (а надто несподіване, загрозливе) явище, подію або факт легше зрозуміти й усвідомити шляхом порівняння, або ж умовного ототожнення, приблизної аналогії, з тим, що нам вже відомо з історії, про що ми чули, «знаємо» (або лише думаємо, що знаємо...). Тут, проте, завжди є ризик утворення вельми небезпечної інтелектуальної пастки: те, з чим ми порівнюємо переломні події сучасності, часто відомо нам лише «в третьому наближенні» (в кращому випадку), є по суті, набором загальновживаних кліше, вибіркою окремих фактів — і не більше.

Ось яскравий приклад. «Гібридну війну» нового типу на сході України, аналогії якій теж мимоволі шукають в минулому, і не лише минулому нашої країни, нерідко порівнюють із заколотом у Вандеї (Західна Франція) наприкінці ХVIII століття. Наскільки правомірне це порівняння? Що спільного і що є відмінного у цих кривавих конфліктів? Якою мірою можна говорити про «Донбаську Вандею»? Ба більше: а що, власне, знають про реальну, історичну Вандею (про символічне значення цього слова ми не говоримо) ті, хто вдаються до таких паралелей? Справа в тому, що, коли вивчаєш факти про Вандейський заколот — оці аналогії починають просто жахати...

♦ Отже ж, було б не зайвим бодай стисло розповісти про ту трагедію 220-річної давнини. Вандейський заколот (чи повстання), або ж, як набагато точніше називають його у французькій історіографії, «вандейська війна» (la guerre de Vendee), тривала понад три роки — з березня 1793-го до червня 1796-го. Вона забрала життя 200 тисяч людей (з обох ворогуючих таборів, із них мінімум 55 відсотків — мирні мешканці), ще 300 тисяч втратили домівки, майно, стали біженцями. Щоб оцінити, що насправді стоїть за оцими «сухими» цифрами, слід помножити ці дані втрат принаймні на коефіцієнт 4,5 — і тоді матимемо кількість жертв у сучасних масштабах.

♦ Провінція Вандея (близько 6,5% території Франції, для порівняння — площа майже така, як у нашої Хмельниччини) — це захід Франції, землі, що прилягають до узбережжя Атлантичного океану. З географічного погляду, цей край можна розділити на три частини: лісова Вандея (ось вона і стала базою війни), болотна і рівнинна Вандея (конкретно — піщані дюни). Населення там, за відгуком французьких письменників ХVII—ХVIII століть (ще дореволюційних), мало «незалежні», дещо «дикі» звичаї, і головне, століттями виховувалось у дусі відданості (покірності) його Величності Королю, католицькій вірі та своїм дворянам... Якраз приклад Вандейської війни наочно та страшно демонструє, як небезпечно, коли певна частина народу «заблоковується» у минулому, в архаїчному історичному часі (отут справді є певна паралель із Донбасом), і до яких кривавих наслідків це призводить.

ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ АРТУР СТЕПАНЕНКО. 10 ЧЕРВНЯ 2014. БЛОКПОСТ БІЛЯ СЛОВ’ЯНСЬКА / ФОТО СЕРГІЯ ХАРЧЕНКА

Отож, «старий добрий порядок» (Бог на небі, Король у Версалі, свій феодал поруч) здавався вандейським селянам вічним й непорушним. Але розпочалася революція 1789 року. Зміни були воістину тектонічні: короля стратили на гільйотині; священиків примушували присягати на вірність Республіці, непокірних — позбавляли парафій, а за якобінського уряду, траплялось, і віддавали під трибунал; дворянські землі реквізувалися згідно із Законом «Про національне майно», і, теоретично, мали б передаватися селянам (натомість у колосальних розмірах потрапляли до рук ненажерливих спекулянтів). Жити за нового ладу вандейським селянам з їхнім архаїчним світоглядом було неможливо. До того ж, війна мала дуже потужну соціальну складову: революція не змогла втілити у життя очікування вандейців, як і французів узагалі, і це важливо. Видатний французький історик Альбер Собуль вказував, що маси у Вандеї почали заколот (підтриманий селянами, а мешканці міст поставились до цього з обережним вичікуванням) у березні 1793 року певною мірою спонтанно (що ніяк не можна сказати про війну на нашому сході — відомо ким сплановану й підготовлену!), а феодальна еліта була здивована цим збройним виступом, перш ніж використала його у своїх інтересах.

♦ Зовнішнім приводом, поштовхом (але лише поштовхом) для початку війни стало оголошення про примусовий тотальний набір мешканців Вандеї до революційної армії (4 березня 1793 року). За 10 днів уся провінція спалахнула вогнем. Звичайно ж, характер війни був набагато складнішим за трафаретну формулу підручника «зіткнення революційної Франції зі змовою дворян та священиків, за якими сліпо пішла неосвічена частина населення». А ось і схожість із війною на нашому сході: вандейцям (ось їх, з певною натяжкою, можна назвати «повстанцями» й «ополченцями» — бо значна їх частина, на відміну від проплачених покидьків-терористів на Донбасі, справді стояла за ідею, хай безнадійно застарілу — ідею монархії) активно допомагали ззовні, і зброєю, і коштами (перш за все уряд у Лондоні, а також представники старої королівської влади — є схожість, правда?), що і дозволило їм протриматись три роки проти переважаючих сил революційної армії.

Війна тривала з перемінним успіхом. Вона висунула талановитих генералів: 26-річного Лазаря Гоша, командувача республіканців, Тома-Александра Дюма (батька майбутнього письменника), теж республіканця, з боку заколотників — молодих аристократів Андре де Ларош-Шоклена (харизматичний командир, завжди йшов попереду солдат, командуючи: «За віру й короля!», загинув у 23 роки від випадкової кулі), поета-воїна Моріса д’Ельбе (у вандейських повстанців — аристократи, у найманців Донбасу — люмпени та стероризовані місцеві мешканці...).

♦ Війна (охочі можуть почитати класику: «93 рік» Гюго та «Шуанів» Бальзака) відрізнялась винятковою жорстокістю. З обох сторін — ніхто не милував нікого! Полонених не брали. Республіканський генерал Вестерман (наступник Гоша й Дюма) здійснив у червні 1796 року остаточну «зачистку» Вандеї (після чого військові дії припинились) і доповів Парижу (Директорії) буквально таке: «Громадяни Республіки! Вандеї більше не існує. Завдяки нашій вільній шаблі вона померла разом із своїми бабами та їхніми виродками. Використовуючи надані мені права, я потоптав дітей кіньми, вирізав жінок. Я не помилував жодного ув’язненого. Я знищив усіх». Слід підкреслити, що й заколотники (до речі, білий рух в Росії шанував їх) теж виявляли нещадну жорстокість до супротивників: той же поет д’Ельбе ще 1794 року віддав наказ: «Усіх полонених розстрілювати без суду, а краще — не брати їх узагалі». Він виправдовував це «особливими обставинами» війни; саме так згодом вчинили і з ним...

А ось тепер, читачу, прочитавши цю дуже стислу розповідь про події Вандейської війни (між іншим, заколотники ніколи не ставили питання про вихід зі складу Франції і ніяких «Нантських» або інших «народних республік» не проголошували), ви самі зробите висновок: у чому схожість або відмінність тієї давньої трагедії з кривавими подіями наших днів на Донбасі. Приклад не є доказом, адже кожен приклад «шкутильгає». І все ж таки кожне зіставлення — повчальне. На думку ж автора цих рядків, абсолютним пріоритетом зараз є: зробити все можливе й неможливе, аби Донбас ніколи не став Вандеєю!

Газета: 
Новини партнерів