Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Чи мали б українські нардепи воювати на фронті?

19 червня, 2022 - 20:35

Коменти та обговорення під статтями в Інтернет-виданнях – теоретично річ хороша. Проте тільки теоретично. З одного боку, йдеться про свідчення свободи слова. З іншого боку – якої саме свободи та якого саме слова, надто в умовах війни? Нерідко маємо свободу ляпати язиком повні дурниці, а то й вести відверту ворожу пропаганду, словесні ескапади з метою не з’ясування істини, а дискредитації опонентів, а то й Української держави як такої. Ну, а невігластво у таких дискусіях нерідко просто-таки зашкалює. Причому невігластво з усіх боків, включно з багатьма затятими патріотами.

От, скажімо, серед моментів одного популярного Інтернет-видання я натрапив на таку репліку: «У Сталіна син в полон на фронті попав, у громадянську Чапай, Котовський, Щорс попереду своїх військ шли в атаку, а де наші буржуї та їх родичі нині перебувають?»

Що засвідчує ця репліка? Найперше – російсько-радянські настанови її автора, ба більше – настанови сталіністські. Бо названі тільки ті червоні командири, які були канонізовані Сталіним (не всі, щоправда – були ще Лазо, Ворошилов і Будьонний). А чому не Гай, Азін, Апанасенко, які насправді діяли попереду? І громадянська війна – вона ж була в Росії, а на теренах України про громадянську війну говорити важко; Котовський, скажімо, воював на українських теренах, але документально зафіксовано, що його бійці прагнули «єдиної неподільної Росії». Задіяним в українські справи був хіба що Щорс, не випадково він відмовився перекидати дивізію на колчаківський фронт і погрожував відвести її до Петлюри (за що і був скараний на горло), але ж начдив ніколи не біг попереду своїх бійців в атаку, він був офіцером з досвідом Першої світової війни і знав, що командир, тим більше піхотний, – це організатор бою, а не найкрутіший майстер шаблі. І головне – сто років тому війна на фронтах у колишній Російській імперії була принципово іншою, ніж зараз, і навіть не смішно вимагати, щоб у боях на Донбасі, в основі яких – артдуелі, «командир попереду йшов в атаку». Ну, а вести мову про сина Сталіна Якова, котрий потрапив у німецький полон, як про приклад беззастережного служіння, може тільки кінчений бевзь. Адже Сталін не випадково відправив старшого сина служити у 7-й мехкорпус, який мав першим увірватися у Берлін восени 1941-го… Проте склалося зовсім інакше. І тому молодшого сина, який був льотчиком, «кремлівський горянин» наказав у бойових вильотах прикривати цілим авіаполком…

Але аргументів опоненти «Миколи Ветрова» – таким ніком прикрився автор наведеної репліки не навели. Тільки лаяли його. І це дозволило «Ветрову» продовжити: «Панове коментарі до мого посту – ви вважаєте, що особистий приклад не має значення і можна розказувати про високопарні слова, сидячи в кріслі приватного літака чи пароплава? Буржуї взагалі ні з якого боку окопів у всі війни на Землі не сиділи.....отакі справи, малята».
Наче Ленін чи Сталін, Молотов чи Каганович сиділи в окопах…

Я вже не кажу про численні свідчення того, що «буржуї» воювали в лавах добробатів у 2014-15 роках і в лавах ЗСУ та ТРО у 2022 році. Правда, не олігархи, але цілком серйозні бізнесмени з мільйонними статками. Та й проти Чапаєва, Котовського та Щорса «буржуї» теж воювали. І під час класичних буржуазних революцій XVII-XІX століть теж не пасли задніх. Але все ж, попри всю нікчемність заяв «Миколи Ветрова» і нездатність його опонентів розмазати цього сталініста по асфальту, все ж є реальна проблема, яку під час цього «обміну дурницями» не витягли на світло, хоча вона і вимальовується десь там за балаканиною про «буржуїв». Це проблема участі політичної еліти у тих війнах, де вирішується доля Батьківщини.

Історія тут дає чимало прикладів, але виберімо один, вельми показовий – Великої Британії у Першій світовій війні. Як відомо, у Британії парламент двопалатний – Палата Лордів, куди входить передусім спадкова аристократія вищих рангів, причому довічно, і Палата Громад, члені якої обираються у мажоритарних округах на певний термін. На загал понад 100 членів обох палат вдягли у 1914-18 роках військову форму, ані титули, ані посади не стали їм на заваді, коли йшлося про долю держави. 24 члени Палати Лордів загинули на різних фронтах Першої світової, серед них лейтенанти, капітани, майори, полковники і навіть фельдмаршал. Поклали своє життя за свою Батьківщину і 19 членів Палати Громад. При цьому найстарша у Європі парламентська демократія зуміла поєднати постійну роботу обох палат зі службою в армії та на флоті значного числа їхніх членів. Серед них був і Вінстон Черчилль – півроку він провів в окопах, спершу у званні майора в листопаді 1915-го його призначили до 2-го батальйону полку гвардійських гренадерів, а з 1 січня 1916 року, вже підполковником, він став командувати 6-м батальйоном шотландських королівських фузілерів у Фландрії та залишався на цій посаді до середини травня 1916-го. У своєму батальйоні Черчилль навів залізний порядок. А водночас він, як чи не єдиний кадровий офіцер у цьому підрозділі (інші були шотландцями з середнього класу, донедавна цивільними), організував майже ідеальне забезпечення батальйону всім необхідним, як то кажуть, «для життя і бою», беріг солдатів й офіцерів, організовував їхнє навчання всьому необхідному на війні. Але при тому залишався політиком і депутатом британського парламенту, іноді під час затишшя на фронті на кілька днів з дозволу командування їздячи до Лондона, зустрічаючись там із колегами-політиками та виступаючи у Палаті Громад. Отож 40-річний підполковник-депутат не полишав політичного життя, хоча і вважав, що для нього найкраще місце за чинних обставин – на передовій, під кулями. Але потім батальйон був розформований, вільної посади комбата не знайшлося, служити у штабі майбутній лідер британської нації категорично не хотів, тож Черчилль повернувся до «чистої» політики…

Постає закономірне запитання: а що ж українські нардепи? Кілька десятків із них «засвітилися» в лавах ТРО (в основному під час оборони Києва, і тільки одиниці – у складі ЗСУ. Це при тому, що власне депутатська робота нині не така й обтяжлива, законопроєкти готують Офіс президента та Кабмін, пленарні засідання нечасто. Складається враження, що нардепи, середній вік яких наразі 43 роки (а середній вік депутатів від «Слуги народу» та «Голосу» - такий, як у Черчилля під час Першої світової), цінують себе значно вище за британських лордів і не хочуть наражатися на небезпеки. Так, можуть сказати, що нардепи у своїй більшості не навчені військовій справі. А чому? Невже не вірили у напад Росії? Добре, не вірили – але за чотири місяці можна було би пройти непоганий вишкіл – було би бажання. А бажання таке, схоже, є у дуже небагатьох українських нардепів. І тому, мабуть, чекати на появу серед них майбутніх Черчиллів не дуже випадає, чи не так?

І взагалі: це було би чесно – не тільки посилати інших у бій, а й самим брати участь у запеклих боях. Не кажучи вже про те, що, скажімо, 10 членів Палати Лордів починали війну у 1914-му молодшими офіцерами, максимум майорами, а закінчили її генералами, адміралами та полковниками.

Новини партнерів