Деескалація після обміну ударами
Кадри з похорону вбитого іранського генерала Касема Сулеймані дуже нагадують прощання з Йосипом Сталіним. Суворі і траурні обличчя лідерів держави, натовпи людей на вулицях і сотні затоптаних натовпом. Як завжди в тоталітарних країнах влада не може нормально організувати подібні заходи. Не має значення, де вони проходять і коли. Чи то в Москві в березні 1953, то чи в Тегерані або Кумі в січні 2020.
Кілька днів світ перебував в очікуванні подальшого розвитку подій. Висловлювалися самі різні думки аж до нової світової війни. Особливо старалася московська пропаганда, хоча офіційно Кремль висловлювався вкрай стримано. Звісно ж, що варто звернути увагу на деякі аспекти події як в Ірані, так і в США.
Президент Дональд Трамп стояв перед перспективою опинитися в положенні Джиммі Картера після захоплення американського посольства в Тегерані в листопаді 1979 року. Невдала спроба звільнення узятих в заручники дипломатів - операція Eagle Claw - Орлиний кіготь - поставила хрест на можливості обрання Картера на другий термін. Допустити подібне Трамп просто не міг. До того ж для відповіді на захоплення деяких приміщень американського посольства в Багдаді були технічні можливості у вигляді удару дронів по Сулеймані і тих, хто його супроводжував і зустрічав. Саме з цим пов'язана принципова відмова Трампа з його ідеологемою America first від ізоляціонізму і нового використання американської армії за межами країни замість поступового її повернення в місця постійної дислокації.
Наскільки зростуть електоральні перспективи Трампа наразі сказати важко. Одне ясно - вони не погіршилися. Спроби демократів в палаті представників якось обмежити можливості президента у військовій сфері є не більше ніж танцями з бубнами. Галасу багато, а сенсу мало. Конгрес просто не може нічого подібного зробити, конституція не дозволяє, а її в США дуже поважають і порушувати нікому не дозволяють.
На тлі вдалого повітряного удару попередження Трампа на адресу іранського керівництва виглядають зовсім інакше. Тепер це не просто слова або загрози в Twitter, а реальні дії. Розмова про список 52 об'єктів в Ірані, які в будь-який момент можуть піддатися бомбардуванню, і підняті в повітря шість стратегічних бомбардувальників переходить в сферу реальних можливостей.
Дуже ймовірно, що саме електоральні перспективи і іміджевий удар по демократах з їх діями щодо імпічменту і змусили Трампа застосувати невластиву йому твердість і жорсткість відносно Ірану і Сулеймані зокрема.
Іранське керівництво при всій його войовничій риториці є дуже прагматичним. Воно прекрасно усвідомлює, що ніяких перспектив у військовому зіткненні з США у них немає. Тільки по бойовим літакам американські ВПС перевершують іранські в 12 разів. І це без авіації на авіаносцях. Не кажучи вже про технічну перевагу і підготовку пілотів. Ще є оперативне з'єднання в Арабській затоці, один залп якого в кілька разів перевершує всю іранську артилерію.
Проте, якийсь удар у відповідь мав бути. Це питання психології та ментальності. Однак пройшов він так, щоб всі зберегли обличчя, і ніхто не постраждав. Реакція Трампа є цілком передбачувана. Йому війна не потрібна, тегеранським правителям теж. Всі дещо заспокоїлися, і почалася деескалація.
Є ще один аспект. В даний момент Іран залишився фактично без союзників. Туреччина - регіональний суперник і допомагати не буде. Від Катару з військової точки зору користі немає і на Росію марні сподівання. Ослаблення Ірану за великим рахунком для Москви вигідне. Усунення другої за впливом людини в іранському керівництві послаблює позиції Тегерана, в першу чергу в Дамаску, і зміцнює позиції Москви. Під час свого майбутнього візиту до Ізраїлю Володимир Путін може представлятися господарем становища в Сирії.
Повернемося до внутрішньополітичних аспектів в Ірані. Справа в тому, що нинішній президент Роухані і його так званий ліберальний курс стрімко втрачає підтримку. З різних причин, але президенту фактично не вдалося виконати жодну зі своїх обіцянок. І навіть ядерна угода фактично провалилася. Не в останню чергу з вини іранського керівництва, яке під її прикриттям продовжувало роботи зі створення ядерної зброї.
Нинішня влада дискредитована корупцією та неефективністю. У цих умовах на перший план висуваються представники військової еліти. Серед них був Касем Сулеймані і нинішній очільник іранського генерального штабу, а в минулому командувач Корпусом вартових ісламської революції (КВІР) генерал-лейтенант Мохаммад Багері.
Касем Сулеймані серйозно розглядався в якості кандидата від консервативних кіл на найближчих президентських виборах. З урахуванням близькості до рахбару Хаменеї шанси генерала розглядалися як вельми високі.
Тепер ситуація кардинально змінилася. У Багері немає суперників серед військових. Тут доречно згадати про його вельми примітний виступ восени минулого року на Загальному конгресі командирів і політичних комісарів КВІР.
По перше. Багері заявив, що Тегеран не буде відкривати нові точки напруженості або фронти в регіоні. За його словами, Іран «визнає свою відповідальність за регіональну безпеку і стабільність, граючи ключову роль в цій галузі, і не має наміру продовжувати ворожнечу або приховувати будь-які думки про агресію і війну».
По-друге. Багері заявив, що Іран «намагається сприяти спокою через регіональне співробітництво» і запропонував подолати американські санкції «терпінням і великодушністю».
Тим самим Багері дав зрозуміти, що займає більш помірковані позиції в порівнянні з Сулеймані. Відзначимо, що начальник генерального штабу користується підтримкою не тільки в Ірані. Професори іранського походження в університеті Нью-Джерсі за підтримки відставних офіцерів КВІР лобіювали кампанію з висунення в президенти генерала Багері.
Треба думати, що його прихильники не тільки не засмучені загибеллю Сулеймані, а потай потирають руки. До того ж інцидент завдав сильного удару по всьому теократичному режимі в Ірані і може стати тригером деякої консолідації навколо Багері не тільки військових, але також прихильників нинішнього президента Роухані. Вони залишаються без лідера, а межа між консерваторами і так званими лібералами в іранській політичній системі є досить умовною.
Незважаючи на войовничу риторику Тегерана, війни на Близькому Сході не має буде. Залишається небезпека терористичних актів, але тут аятоли тричі подумають, перш ніж продовжувати dig your heels in - гнути свою лінію протистояння з усім світом.
Інакше можна втратити все.
