Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Катастрофа Алеппо. Невивчені уроки

15 грудня, 2016 - 08:49

Зараз в сирійському Алеппо розгортається потужна катастрофа, на очах у всього світу коїться черговий жахливий злочин проти людяності. Позаяк у сучасному світі відстань визначається не географією, а щільністю комунікацій, кров і страждання мешканців Алеппо увійшли в кожен дім: ми спостерігаємо геноцид фактично в прямому ефірі. Це перший випадок в новітній історії, важливий прецедент, значення якого нам ще доведеться осягнути.

Шиїтські іранські найманці Асада разом з «Хезболлою» катують, грабують і вбивають сунітів в Алеппо під прикриттям російської авіації, та наглядом російських командирів та інструкторів. Жодного стосунку до «відновлення конституційного ладу» ця каральна операція не має – це класична операція залякування та терору місцевого населення, придушення радикального громадянського спротиву.

В зоні летального ризику опинилося від 60 до 100 тисяч мешканців Алеппо, до 15 тисяч з них фактично приречено на смерть як «пособники терористів», за визначенням Асада.

Лише протягом останніх двох діб, після захоплення більшості останніх кварталів, контрольованих повстанцями, іранські, ліванські, афганські та російські найманці, з яких зараз на 80% складається армія Асада, вбили близько 180 осіб. Це без врахування жертв не вибіркового бомбардування та артилерійських обстрілів, а також тих, хто залишився під уламками зруйнованих будівель без надії на врятування та допомогу. Позасудові страти, катування, масове насильство по відношенню до цивільного населення охопили вулиці Алеппо.

Ризикну припустити, якщо б не розголос світової громадськості, Асаду і Путіну вдалося б непомітно скоїти цей злочин – знищити кілька тисяч цивільних мешканців Алеппо під прикриттям «зачистки міста від терористів». Але навіть після того, як російські та урядові сирійські ЗМІ розтрубили про перемогу і повний контроль над Алеппо, люди у всьому світі вийшли на вулиці з призивами не допустити геноциду, розкачали соціальні мережі, розбудили своїх політиків. Засідання Радбезу ООН (як би ми скептично не ставилися до дієвості цього органу), звернення парламентів і урядів різних країн, а головне – хвиля публічних акцій, що котиться світом, змусили агресора піти на переговори про припинення вогню. Як це не дивно, але диктатори бояться міжнародного розголосу, тому їм довелося призупинити машину різанини.

Втім, не думаю, що це кардинально змінить ситуацію. Все, на що ми можемо вплинути сьогодні – дещо знизити кількість жертв. І навіть це - дуже багато в наявній ситуації.

Міжнародна спільнота не має наразі правових механізмів зупинити сирійську катастрофу. Ми проґавили ці можливості чотири роки тому, коли фактично дозволили Асаду розгорнути кампанію терору проти власної нації, коли не допомогли розрізненим силам опозиції досягти політичного консенсусу. Коли глобальні і регіональні інтереси окремих світових гравців переважили інтереси захисту сирійського народу. Тепер вже запізно. Замість системних рішень ми вимушені редукувати втрати за окремими напрямками. Це теж корисна робота, але це шлях стратегічних невдах.

Ця історія зокрема показує, як важливо вміти домовлятися в сучасному багатокомпонентному, динамічному соціокультурному середовищі. Саме це є ключовою засадою управління безпекою.

Соціальна компетентність – як окремої людини, так і суспільств - визначається здатністю налагоджувати та підтримувати сталі соціальні комунікації, ефективність яких вимірюється, в тому числі, здатністю не повторювати чужих і своїх помилок, засвоювати історичні уроки, вчитися і розвиватися.

Альтернативою розвитку є не «стабільність», а архаїзація, варваризація і деградація. Платою за соціальну некомпетентність, за нерозвинені соціальні комунікації є соціальна нестабільність, радикалізація, конфліктність, війна і, зрештою, розпад країни і суспільства.

Неспроможність сирійської опозиції до об’єднання, до консолідації на зрозумілих для світового співтовариства принципах і засадах, сприяла тому, що анти-асадівська Сирія за п’ять років революції так і не стала суб’єктом міжнародної політики, не була включена в переговорні процеси, не розглядалася в контексті системних безпекових заходів структур.

Замість того західні країни відгукнулися на добре знайомий нам заклик «надати народу зброю для самозахисту» і ця територія кілька років активно накачувалася різноманітною зброєю і боєприпасами. Об’єктивні закони конфліктології та безпеки діють з невідворотністю будь-яких інших закономірностей: якщо ви безконтрольно накопичуєте зброю на якійсь території, там обов’язково виникне спалах неконтрольованого насильства. Перш, ніж нагромаджувати інструменти насильства, необхідно мати розвинені та сталі соціальні комунікації та вибудувати цивільні та державні інститути управління – як військовою, так і соціальною безпекою. Якщо цього немає, хаос і війна стануть невідворотними та хронічними для цього суспільства. А країна перетвориться на здобич для мародерів та театр для кривавих демонстрації геополітичних амбіцій зовнішніх гравців.

Отже, урок з сирійської трагедії дозволяє сформулювати наше завдання в сфері стратегічної безпеки – не просто накопичувати зброю, а розбудовувати сталі соціальні і державні інститути, вибудовувати стабільні багатосторонні політичні і військово-політичні союзи, а головне - консолідувати суспільство, запобігати поширенню політичної демагогії, радикалізації та зниженню рівня публічного дискурсу, сприяти консолідації інтелектуальних і політичних еліт. Перемагає не той, хто «сильніший», а той хто мудріший і, як не пафосно це виглядає – добріший. Тобто, перемога визначається не здатністю ефективно вбивати, а спроможністю до ефективної співпраці, взаємодопомоги і самоорганізації.

Нам слід розуміти, що Сирія і Україна – це два фронти однієї війни, одного ціннісного конфлікту між архаїчними диктатурами, які перетворюються на новітнє варварство, та західною цивілізацією, яка виборює право на розвиток. Те, що сьогодні відбувається в Алеппо - помста Путіна за нереалізовані геополітичні амбіції в Україні. Ті самі мародери і вбивці, що вчора руйнували Дебальцево, знищують сьогодні Алеппо, а їхні керівники та ідеологи мріють зробити те саме з Києвом, Дніпром, Харковом, Львовом. Тому ми маємо вчити уроки новітньої історії і накопичувати потрібний досвід, щоб не повторювати фатальних помилок.

Новини партнерів