Суспільство, яке рівність ставить вище свободи, не отримає ні того, ні іншого.
Мілтон Фрідман, американський економіст, лауреат Нобелівської премії

Материнське серце

1 серпня, 2017 - 09:27

«Ми матері наших дітей — Станіслава Клиха та Віктора Агеєва. З великою повагою до нашої влади, Російської Федерації та України, просимо, благаємо вас звільнити, помилувати наших дітей, які перебувають у полоні, і, як Станіслав, у в’язниці, де він вже три роки. Мені вже 73 роки, батько хворий, я хвора, син дуже хворий і перебуває у в’язниці. Я вже півроку нічого про нього не знаю, як він і що». Так починається спільне відеозвернення матерів Станіслава Клиха та Віктора Агеєва до президентів України та Росії. Момент непростий. Відеозвернення адресоване президентам країни-агресора і країни-жертви так, ніби війна — це їхня особиста розборка, вийти з якої вони можуть, банально «помирившись». Щоб люди не страждали, а матері не плакали.

Для будь-якої матері йти на жертви заради своєї дитини — це природно і натурально. Виступ Тамари Клих перед російськими журналістами ще не означає, що вона вірить у те, про що говорить. Їй важливо домогтися звільнення свого сина з в’язниці. Яка різниця, якими засобами вона домагається своєї мети? Все б нічого, якби не вплетений у текст відеозвернення заклик до «примирення народів». Винятково російський пропагандистський посил. Чи випадково? За намовою? Журналісти, соцмережі, небайдужі громадяни вже кілька днів сперечаються, наскільки етично було прирівнювати російського військового, затриманого зі зброєю в руках на українській землі до українського громадянина, що мав необережність з’їздити до Росії на зустріч зі своєю приятелькою.

«Я хочу щоб ви, Володимире Володимировичу Путін, і наша українська влада, Петро Олексійовичу Порошенко, вирішили це питання. Мені здається, вам до снаги це зробити — наших дітей повернути додому, помилувати їх й припинити війну. Війну, яка нам не потрібна — ні матері, яка приїхала з Росії, ні мені. Я дуже хочу, щоб ми жили мирно, дружно й були одним слов’янським народом. Але не ворогами», — говорить Тамара Клих.

А Світлана Агеєва відразу ж підхоплює: «Ось це горе, воно зараз об’єднує наші материнські серця. І ми разом! Ми ​​звертаємося до вас ще раз: почуйте нас, будь ласка, допоможіть у нашому горі й допоможіть усім народам Росії та України зрозуміти один одного й бути знову разом! Це дуже щире прохання. Так далі жити не можна».

Історія зі скандальним спільним відеозверненням виглядає особливо цинічно, якщо згадати, що Станіслава Клиха судили за абсурдним звинуваченням. З нього тортурами вирвали визнання в участі у бойових діях на території Чечні в далеких 90-х у складі групи «Вікінг» під командуванням Арсенія Яценюка. Де Арсеній Яценюк, а де Чечня?

Клих — класичний заручник, тоді як Агєєв — класичний військовий злочинець. Але головне, візит Світлани Агеєвої до України — це справжня спецоперація, де Станіслав Клих, його мати, що плаче, мали виконувати роль статистів. Перед нами сучасна інтерпретація історії, яку розповів Максим Горький у романі «Мать», де жінка похилого віку, після арешту сина, береться продовжити «його справу». Світлана Агеєва може й не знати, що вона — інформаційна диверсантка. Але ті, хто присмачують материнськими сльозами чергові вигадки про «дружбу слов’янських народів», чудово розуміють, що роблять. Вони дають усім українським матерям сигнал про те, що треба говорити й до чого треба закликати Україну, для того щоб їхні сини залишалися у безпеці. Фраза «нам не потрібна ця війна» була б доречною, якби її вимовляла Світлана Агеєва, звертаючись до свого президента й до усіх російським матерів із поясненням, скільки горя кремлівська авантюра принесла на українську землю. Але коли її вимовляє мати українця, вона набуває зовсім іншого контексту. Це заклик відмовитися від захисту країни, поставити під загрозу всіх матерів, дружин, дочок України, припинити опір, здатися. Тільки тому, що це дасть шанс на повернення українських полонених. Примарний шанс. Тому що Володимир Путін заперечує участь Росії у війні. Так само, як той факт, що тільки від його рішення залежить звільнення українських заручників. Я не знаю, чи використовували горе Світлани Агеєвої у своїх цілях кремлівські пропагандисти, але те, що для трансляції антиукраїнських смислів було використано Тамару Клих, не викликає жодного сумніву.

Мені б не хотілося зараз вдаватися до міркувань за мотивами популярної тези: «Мати готова на все заради своєї дитини». Чомусь саме цими словами виправдовують сказане про «єдиний народ» і примирення заради взаєморозуміння. «Знову». Наче військова агресія проти України — це прикре непорозуміння, а не логічне продовження російсько-українських «складнопідрядних» міждержавних відносин. Росія на жодну хвилину не випускала Україну зі свого поля зору. Нам нав’язують ілюзію рівноправного мирного минулого. Не було багаторічного розпалювання в українських громадян ненависті до їхньої країни, культури, мови. Нібито на догоду рейтингам політичні сили в Україні, що годуються з московської руки, ніколи не паразитували на почутті зневаги одних українців до інших. «Знову»! І нібито не було намальованої російськими політтехнологами «карти сортів України».
Мати дійсно здатна заради своєї дитини на багато що: зненавидіти його мучителів, проклинати й зневажати тих, хто грає долею її дитини у своїх «геополітичних цілях». Мати може й повинна стати рупором правди й говорити про злочини окупантів те, що її дитина, перебуваючи в неволі, не може не те що говорити — знати. Мати здатна боротися з ворогом заради власного сина, своїм прикладом показуючи йому, що не треба здаватися. «Якщо з тобою щось трапиться — мені нема чого буде жити далі. А це означає, що я не припиню боротьбу, поки останній із них не заплатить за скоєне!». Мати може навчити свою дитину перемагати: «Зі щитом, або на щиті!». Насправді, ніхто крім неї не навчить хлопчика бути чоловіком, яким вона могла б пишатися. Нам нав’язують образ зломленої матері, що змирилася й втомилася від нескінченних метань між надією та відчаєм. Тому спільне відеозвернення залишило неприємний післясмак навіть у тих, хто співчуває нещасній Тамарі Клих. Матір кремлівського в’язня образили, прирівнявши її дитину до солдата окупаційних військ. А з нею принизили усіх нас — матерів України, що моляться за своїх синів, які опинилися в лабетах у негідників.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments