Майбутнє сили
Або Про непередбачувану еволюцію воєн
На нещодавній щорічній зустрічі Всесвітнього економічного форуму в Давосі я брав участь у роботі групи експертів із оборони, де обговорювалося майбутнє армії. Питання, яке обговорювалося, було дуже гострим: до участі у війні якого типу мають сьогодні готуватися військові?
Влада дуже слабо підготовлена до відповіді на це запитання. Наприклад, після війни у В’єтнамі збройні сили США швидко забули все, що вони вивчили про боротьбу з повстанцями, і їм довелося жорстко вчитися цього заново в Іраку й Афганістані.
Воєнна інтервенція Америки у ці країни дає приклад іншої проблеми сучасних воєн. Міністр оборони США Чак Хейгел, який іде у відставку, в нещодавньому інтерв’ю наголосив, що на війні «все може вийти з-під контролю», зсуваючись у бік подій, коли військовим доводиться застосовувати силу більш активно, ніж передбачалося спочатку. На цьому тлі ідеї, що виключно силою можна перебудувати суспільства Близького Сходу й інших регіонів, які роздираються конфліктами, є небезпечною помилкою.
Утім, хоча війни й застосування сили перестали бути пріоритетом, вони нікуди не зникли. Вони лише еволюціонують, підлаштовуючись під правила й тактику бойових дій нового «покоління».
Першим поколінням сучасних воєн були битви за участю великої кількості живої сили, вишикуваної в наполеонівські лінії та колони. Друге покоління воєн — їхній пік припав на Першу світовою війну — залежало від великої кількості вогневої потужності. Їхню сутність відображає фраза, сказана, як припускається, під час битви при Вердені 1916 року: «артилерія руйнує, піхота займає». У третьому поколінні воєн (метод бліцкригу, відшліфований Німеччиною під час Другої світової) наголос робиться на маневрі обходу: замість проведення фронтової атаки армія потрапляє на територію ворога, обходячи його основні сили, і нападає на них ззаду.
У четвертому поколінні воєн подібний децентралізований підхід продовжує розвиватися: явний фронт взагалі відсутній. Бойові дії фокусуються на цивільному суспільстві супротивника, проникненні вглиб його території для придушення політичної волі. Хтось може додати і п’яте покоління воєн, у яких нові технології — дрони й наступальна кібер-тактика — дозволяють солдатам перебувати на відстані кількох континентів від їхніх цивільних жертв.
Хоча з приводу деталей розподілу історії воєн за поколіннями можна сперечатися, у цілому зрозумілим є важливий тренд: розмиття кордонів військового фронту та цивільного тилу. Ця тенденція прискорюється через те, що війнам між країнами приходять на заміну збройні конфлікти за участю недержавних гравців, наприклад, груп повстанців, мереж терористів, бойовиків, кримінальних організацій.
Ще більше заплутує ситуацію розмивання кордонів між цими групами, причому деякі з них навіть мають державну підтримку. Революційні збройні сили Колумбії — дуже стара група повстанців у Латинській Америці — сформували альянс з наркокартелями. Деякі групи талібів у Афганістані й інших країнах підтримують міцні зв’язки з міжнародними терористами з «Аль-каїди». Сепаратисти в східній Україні воюють пліч-о-пліч з російськими військовими (хоч вони й не мають розпізнавальних знаків).
Подібні структури часто користуються тим, що деякі держави не мають законної можливості або сил управляти власною територією ефективно. Вони проводять серію політичних і збройних операцій, які з часом дають їм насильницький контроль над місцевим населенням. У результаті розпочинається «війна між людьми» — визначення, дане генералом Рупертом Смітом, колишнім британським командувачем у Північній Ірландії та на Балканах. Цей вид протистояння рідко закінчується на звичних полях битв традиційних армій.
Усі ці гібридні війни ведуться з використанням широкого арсеналу озброєнь, причому не всі його види мають вогневу потужність. Фотокамери в мобільних телефонах і програми редагування фотозображень у комп’ютерах укупі з популярними соціальними мережами перетворили інформаційний контекст на критично важливий аспект сучасної війни, що яскраво видно на прикладах нинішніх воєн у Сирії й Україні.
У гібридній війні звичайна та нетрадиційна воєнна сила, військові та цивільні особи, фізичне руйнування й інформаційне маніпулювання міцно переплітаються. У Лівані 2006 року Хізбалла воювала з Ізраїлем за допомогою добре натренованих осередків, які комбінували пропаганду, традиційну воєнну тактику, ракетні запуски з щільно заселених житлових кварталів, щоб домогтися, на думку багатьох у регіоні, політичної перемоги. Зовсім нещодавно ХАМАС та Ізраїль вели повітряні й наземні операції в щільно заселеному секторі Газа.
Такий тип війни виник головним чином у відповідь на величезну перевагу Америки в звичайних озброєннях після розпаду СРСР, що було підкреслено перемогою 1991 року в Іраку, де загинуло лише 148 американців, і втручанням у конфлікт у Косово 1999 року, де не загинуло жодного американця. При такій асиметрії вороги Америки — як з державним статусом, так і без нього — почали робити ставку на нетрадиційну тактику.
У Китаї, наприклад, військові штабісти розробили стратегію «війни без обмежень», яка комбінує електронні, дипломатичні, економічні, кібернетичні, терористичні, пропагандистські інструменти для порушення роботи й виснаження систем США. Як сказав один китайський військовий чиновник, «перше правило війни без обмежень — у цій війні немає правил і обмежень».
Зі свого боку, групи терористів, розуміючи, що вони не можуть перемогти звичайну армію у відкритій війні, намагаються використовувати силу держави проти неї ж самої. Театральний злочин Осами бін Ладена спровокував гнів США, змусивши країну до надмірних дій, які зруйнували її репутацію, послабили її зв’язки у мусульманському світі, а врешті-решт виснажили її армію і в певному сенсі саме суспільство.
Ісламська держава зараз використовує таку саму стратегію, змішавши безжалісні воєнні операції з кампаніями в соціальних мережах, що розпалюють ворожнечу. Акцент робиться на фото й відео жорстоких страт, у тому числі обезголовлюванні громадян США й інших країн Заходу. Ці дії мобілізують не лише ворогів Ісламської держави: невдоволені групи й окремі особи, кількість яких дедалі збільшується, надихаються на вступ під прапори Ісламської держави.
Непередбачувана еволюція воєн створює серйозні проблеми для воєнного планування. У деяких слабких державах очевидними цілями є внутрішні загрози. Зі свого боку, США зобов’язані додержувати баланс між підтримкою звичайних збройних сил, які залишаються важливим фактором стримування в Азії та Європі, й інвестиціями в широкий спектр альтернативних потужностей, необхідних для конфліктів на Близькому Сході. В епоху непередбачуваних змін США — й інші великі держави — мають бути готовими до всього.
Проект Синдикат для «Дня»
Джозеф НАЙ — професор Гарвардського університету, голова Ради з глобального порядку денного Всесвітнього економічного форуму «Майбутнє урядів», автор книжки «Чи закінчилося століття Америки?».
