«Ракетний скандал»
Як важливо бути відповідальними
В українському керівництві відсутні божевільні. Як на мене, це твердження можна вважати апріорним. А відтак усі розмови про українську участь на рівні держави та влади у постачанні Північної Кореї ракетними двигунами та передачі режиму Кім Чен Ина сучасних ракетно-космічних технологій — щонайменше маячня, а радше за все — провокація. Бо ж тільки божевільні в тій ситуації, в якій перебуває Україна, взялися б — навіть за величезні гроші — йти на непримиренний конфлікт одночасно зі США, Японією, Китаєм і Південною Кореєю. Тому такий сюжет непридатний навіть для фантастики.
Водночас не менш апріорним виглядає інше твердження: Україна стала зручним об’єктом для втягнення в «ракетний скандал» не в останню чергу через політичні піруети чинної влади та її небажання/невміння радикально зменшити корупцію на всіх рівнях і припинити, нарешті, свої бізнесові оборудки, простіше кажучи, перманентне набивання можновладцями своїх кишень, передусім офшорних. Адже Україна, яка наразі має у світі далеко не у всьому позитивний імідж, в очах надто багатьох така собі «політична чорна діра», де діють принципово інші закономірності, ніж у цивілізованому «всесвіті», де можливо майже все. Тож на віру багатьма легко сприймаються ті гріхи, які списують на українців майстри міжнародних спецоперацій...
Справді: хіба навесні 2014 російська окупація Криму викликала якийсь, окрім словесного, спротив з боку офіційного Києва? Між тим цей спротив не обов’язково мав би зводитися до спроб збройного опору окупантам; в нього міг увійти цілий спектр практичних дій — від ухвалення спеціальних законів і внесення поправок до Конституції, які гарантували б створення бодай на частині півострова кримськотатарської автономії (що одразу зробило б ситуацію окупантів значно складнішою) до термінового вивезення з Криму золотовалютних і гривневих цінностей (ішлося-бо про мільярди, якщо не про десятки мільярдів), виведення залізничного й автотранспортного рухомого складу, військових кораблів і цивільних суден, зрештою, відведення військ разом із їхньою технікою. Нічого цього тодішня влада не зробила, тому «в осадку» у надто багатьох в Україні та світі залишилося враження про якийсь залаштунковий «договорняк» з Путіним. Ну а коли влітку 2014-го розпочалося нічим не прикрите російське вторгнення на Донбас, підприємства військово-промислового комплексу України певний час іще продовжували співпрацю з «братами» з РФ. Уже загинули у боях з агресором сотні українських вояків, а деякі підприємства українського ВПК постачали армію агресора військовим спорядженням... Та й у ракетній галузі співпраця України з Росією урвалася далеко не одразу, чи не так? Інакше кажучи, були би грубі гроші, а там певні структури України матір із батьком продадуть — схоже, саме таке складається (і не може не складатися) враження у надто багатьох у світі.
Додають барв у полотно й українські «селенрітиз», тобто деякі знані співаки та групи, які просто-таки «пасуться» у РФ. Так, вони на Заході та Сході мало (якщо не сказати більше) відомі, проте факти їхнього заробітчанства на російських теренах відомі. Я вже не кажу про мільйон із гаком (точну цифру навряд чи хтось назве) осіб з паспортами громадян України, які за такі-сякі гроші зміцнюють економічну потугу агресора, і не в останню чергу — його «енергетичної зброї», тобто нафтогазового комплексу. Якщо значне число українців готове працювати на агресора, допомагати йому вбивати таких самих українців, то чи це не риса національного українського характеру? Певен, такі запитання ставить перед собою багато зарубіжних аналітиків.
Нарешті, сумнозвісна торгівля з «ОРДЛО», тобто з терористами, за яку ревно ратує уряд Гройсмана і він сам. Якщо така широкомасштабна торгівля — це нормально, то чому ненормальним є продаж ракетних технологій і двигунів Кім Чен Ину? Тим більше, що він далеко-далеко й безпосередньо Україні не загрожує, чи не так? А торгувати можна через посередників, навіть через ту ж Росію, бо тут фінансові інтереси збігаються...
Ще раз повторю: я вважаю, що чинна влада України не мала і не має жодних «ракетних» відносин із Північною Кореєю. Проте, по-перше, її діяльність з моменту початку російської агресії вселяє підозри, що ця влада схильна до залаштункових «оборудок», до «договорняків». Принаймні якщо не вся, то певні знакові персони. А це не може не насторожувати цивілізований світ. По-друге, чи можна повністю виключити можливість, що хтось із апологетів «братніх зв’язків» із РФ, причому з апологетів впливових, не брав участі в операції з передачі росіянами ракетних технологій Кім Чен Ину? Як на мене, цього відкинути не можна. Тим більше, що спецслужби РФ добре вміють вербувати «на ідейному ґрунті» (звісно, підкріпленому фінансово). Ну а в певний момент можна свідомо «спалити» такого агента, надавши докази його співпраці з режимом Кім Чен Ина, — дивіться, які бувають українці!
Власне, сьогодні Україна розплачується не тільки за недолугі дії і ще більш недолугу бездіяльність чинної влади, а й за «відновлення розірваних братніх зв’язків» у часи Кучми; особливо успішно ці зв’язки відновлювалися в царині ВПК. Мовляв, треба ж задіяти вітчизняні промислові потужності! Хоча разом із тим різали на металобрухт недобудовані чи цілком справні кораблі, знищували бомбардувальники та літаки-торпедоносці, гальмували розробку й надходження до війська новітньої бойової техніки... От і зрослися знову — вже після розпаду СРСР — ВПК обох країн. Отож чи є гарантія, що в КНДР не вигулькне щось «ракетне» українського виробництва, де стоятиме 2014 чи 2015 рік випуску? Важко буде доводити — мовляв, ми виконували контракти з росіянами, ми не винні, це все вони! Бо ж у відповідь пролунає — якщо ви допомагали озброюватися армії держави-агресора, то де гарантія, що вами за грубі гроші не зроблено й інших абсурдних з погляду національних інтересів кроків? І на це запитання буде важко переконливо відповісти, нехай ти й був би сто разів правий, чи не так?
