«Я бачила голод»
Взяти владу в Україні Москва змогла, а ось підкорити українців було завданням набагато складнішим
Скільки пам’ятаю свою бабцю, розповіді якої, слава Богу, мав можливість записувати на магнітну стрічку, вона регулярно поверталась до того страшного часу – голоду 1933-го року. Тоді вона була ще дитиною і страх померти від нестачі їжі, від мук голоду, коли свідомість людини поступово перетворюється на купку тваринних рефлексій, а потім поступово вщухає, гасне занурюючись у вічний сон, цей страх завжди переслідував її. Не гроші, не золоті каблучки, ні будь-яке інше майно для неї не важило стільки скільки мішок з мукою. Запастись «мукичкою», як вона казала, для неї було важливіше за все.
Багатодітну сім’ю врятував хутір Ведмеже, яке на мапах чомусь називається «Дачное». Воно розташовано поруч зі Сватовим, за горою. Взимку діти видовблювати коріння кущів. Батько десь діставав лушпиння від пшениці з якого мати готувала «ладики». «Примочить сльозами і дає нам», - говорила баба Фрося. Я довго не міг збагнути як це так може бути. В уяві все було якось нелогічно, виходило за рамки того, що я звик бачити – їстівне коріння, оладки з лушпиння примочені сльозами.
Сватівський залізничний вокзал. Взимку 33-го це було чи не єдине місце, де була хоч якась їжа. А ще – ешелони з продовольством, які вирушали в Росію. Поруч з вокзалом лежали кучі спаленого вугілля з паротягів. Коли дід, який працював на вокзалі, ввечері йшов з роботи до дому, то бачив як люди лізли до цих гарячих скирт, щоб зігрітись. Ці люди по морозу буквально приповзали до Сватова, щоб розжитись хоч чимось їстівним, а на ніч шукали місце щоб не замерзнути. Зранку дід, коли йшов на вокзал, кожного разу спостерігав іншу картину – трупи отруєних чадом людей. Дехто з них ще ворушився, але нікому було їм допомогти.
Дід Петро, якому на той час було 28 років, вже набагато пізніше говорив моєму батьку: «голод 33-го був штучним». Батько малим не вірив, бо в школі говорили зовсім інше. Термін Голодомор тоді не звучав. Та й взагалі в радянській історіографії, якщо й згадували про голод, то здебільшого в контексті післявоєнного 47-го року. Наче ну був неврожай, ну що ж… Чи мало було неврожаїв? Голодували і до того. Такий собі природній катаклізм 20-го століття, яке в певний момент поринуло у всі ознаки темного середньовіччя. Разом з голодом, розправами, розстрілами, катуваннями, диктатурою і культом особи. Зрештою радянська історіографія «зручно влаштувалась». Будь який натяк на вину злочинної радянської системи можна було справедливо списати одну персону – Сталіна, але при цьому вивести за дужки всього багатоголового нищівного і порочного монстра – СРСР, де можна було переселяти цілі народи, душити їх голодом, переписувати історію, красти її, виривати з неї імена, цілі сторінки та глави, якщо вони не вписувались в «політику партії».
Та то були, як-то кажуть, радянські часи. Як відрізнити в них жертву від ката, коли сам кат часто ставав жертвою в тому числі виховання і навіяних переконань? Навіть зараз в інформаційну еру ми часто не знаємо, що коїться у нас під боком, навіть зараз ми не можемо звести всі прізвища закатованих на окупованій території українців та ніяк не можемо допомогти живим. Та сам факт окупації українських територій та тисячі вбитих за останні роки доводить, що кривавий присмак деспотичного і безправного середньовіччя віє досі. СРСР в черговий раз мімікрував і тепер називається Російською Федерацією з тими ж злочинними принципами, але ще більш витонченими.
В 90-ті роки на нас звалилась лавина інформації про нас самих і про стосунки з велетенським сусідом. Навіть ті, кого змогла приспати радянська пропаганда, мали можливість прокинутись від дрьоми необізнаності. Щоправда не всім хотілось розплющувати очі. Особливо комуністам, які потихеньку почали приміряти до грудей християнські хрести (в ногу з часом) і начебто як і визнавали «перегибы» старої системи, але на словах не збирались їх тягнути за собою в час, коли настання комунізму відкладалось на невизначений термін. Про Голодомор комуністи згадувати не любили, а якщо і визнавали його то на допомогу їм знову ж таким приходив Йосиф Віссаріонович. Мовляв, були у нього помилки, але то було досить давно та й голод лютував не лише в Україні, а й на Волзі…
Адепти СРСР, а насправді Московської імперії, в її червоній версії, особливо цинічно приплітали голод на Волзі 20-х до років до Голодомору в Україні 1932-33-х років. Щоб виключити момент національного спрямування цього масштабного злочину, який за один рік уніс третину українців. Ще в школі я добре пам’ятаю особливо схиблену на комунізмі і Москві бібліотекарку, яка агітувала школярів не вірити новим підручникам історії України, які так запізніло з’являлись в класах. Вона так само прирівнювала голод на Волзі з Голодомором в Україні. «Але ж не було такого гасла «помощь голодающим Украины», - відповідав я їй. Відповісти, чому при цьому було гасло «помощь голодающим Поволжья» їй було важко. І у відповідь я дуже добре пам’ятаю її ненависть в очах. Та ненависть мені пояснювала все, розставляла на свої місця будь-які сумніви хто кого і навіщо вбивав.
Сталін дійсно досить прагматично розраховував свої злочини. Він не вбивав, бо так просто хотілось. В його розумінні вбивати було виправданою необхідністю. Цим він принципово відрізнявся від свого кумира Івана Грозного, який жив смертю інших. Голодомор в Україні Сталін влаштував з конкретною ціллю – усмирити тих хто не дав себе остаточно підкорити. Ще в 20-х роках, коли тільки розпочалась колективізація, в Сватовому «червоних» не просто проганяли, а й інколи жорстоко розправлялись. Їхня влада була умовна. Намагання Сталіна загнати українських «кулаків» в колгоспи зазнало поразки. Мстивий грузин не пробачив свого фіаско. Взяти владу в Україні Москва змогла, а ось підкорити українців було завданням набагато складнішим. Для того хто вмів чекати, розправа над нами стало питанням часу.
«По уму взял и переселил», - говорив мені в Луганську ще один підстаркуватий адепт радянщини з тріснутим склом товстих окулярів з приводу кримських татар і чеченців. Він торгував на місцевому ринку в 90-х рибацькими снастями. І ось цей персонаж разом з бібліотекаркою для мене й стали образами тих хто справді вбивав. Їхні батьки і діди й були тими елементами диявольської машини, що системно і невпинно нищила людей та цілі народи. Сталін помер, а вона залишилась без діла, іржавіючи та перетворюючись на потворний релікт. Та сутність її була в іншому…
Коли в Луганську настав злий 2014-й і до міста на танках завітали російські «визволителі», згаданий монстр, який сидить в генах тих хто стріляв, а не тих кого стріляли, та тих хто душив голодом, а не тих хто гинув від голоду, збудився, ожив, заграв надією. Тепер знову можна було відправити на підвал сусіда, тепер знову той хто мав зброю і «ксіву» ставав місцевим «божком». Тоді я знову пригадав злі очі бібліотекарки та дідугана в окулярах з розбитим склом. В тих очах бігали сталінські бісики.
Нікуди не подівся «33-тій рік», який став лихою хвилею для нашого народу, що змила мільйони українців. Ці хвилі з різною потужністю накатувались на нас і до того, і після. В очах п’яних і озброєних «визволителів» вже на луганському залізничному вокзалі я бачив черговий «33-й». Він мав інший масштаб, але доводив, що сутність окупанта нікуди не поділася, що це його ментальна сила, яка рухає ним. Путін, як і Сталін, лише скористався нею – одвічною ненавистю московітів до українців, заздрістю того хто крав і грабував землі та історію до того, хто є прямим нащадком Русі. «Я бачила голод», - знову звучать в моїй свідомості слова бабці. «Я бачив очі вбивць, які прагнуть вбити нас, як народ», - хочеться мені відповісти їй тепер.
Запалюючи свічки в цей день ми маємо вшановувати не лише пам'ять загиблих від Голодомору. Майже щодня до неба летять душі захисників України на війні з окупантом – РФ. А це значить, що боротьба зі злом триває. Боротьба за наше право бути народом на цій землі.
