День студентів
Сьогодні Міжнародний день студентів
Я був студентом двічі. Обидва рази в моїх вишах цей день не відзначали, що в Дніпро(петро)вському гірничому початку 1980-х, що в Київському доблесному театру, кіна й телебачення імені ні в чому не винного Карпенка-Карого середини 1990-х.
Між тим, це день героїчний. Усе почалося з розгону нацистськими окупантами мирної демонстрації 28 жовтня 1939 в Празі, під час якого був тяжко поранений студент медичного факультету Ян Оплетал. 11 листопада він помер. Його похорон, який проходив 15 листопада, перетворився у протест проти окупації, у якому взяли участь тисячі людей. Знову дійшло до сутичок. Наступного дня в Берліні відбулася нарада за участю Гітлера, на якій вирішили закрити непокірливі університети, а їхнє майно конфіскувати. 17 листопада нацисти заарештували сотні студентів у Празі та інших містах. 9 лідерів протесту було страчено, понад 1200 студентів відправлено в концтабори. В гуртожитки вривалися солдати й били усіх без розбору.
Через 2 роки в Лондоні Міжнародна рада студентів прийняла заяву, у якій день 17 листопада в пам'ять про події в Чехії було оголошено Міжнародним днем студентів.
Ще через 32 роки вже в іншій частині Європи історія повторилась. Студентство Афінської політехніки (Політехніона) повстало, вимагаючи демократії та дотримання прав людини: Грецією на ту мить керувала ультраправа диктатура “чорних полковників”. 15—16 листопада біля університету зібралося кілька тисяч людей, переважно студенти та школярі. Коли зіткнення демонстрантів з поліцією охопили весь центр міста, військові вирішили втрутитися напряму.
Вночі з 16 на 17 листопада навпроти Політехніона вишикувалися танки, один з яких протаранив ворота університету. В ході штурму було вбито 24 людини і понад тисячі поранено, сотні студентів заарештовано. Антиурядові демонстрації в наступні дні придушувалися режимом з застосуванням зброї. Зрештою, під тиском протестів діючий голова хунти пішов у відставку, а менше ніж через рік диктатура впала.
Тож зрозуміло, чому в СРСР цього свята наче й не існувало: молодь згадає спочатку про чорних полковників, а там і до полковників червоних придивлятись почне. Що ж до українських 1990-х, то, мабуть, тогочасна байдужість притаманна будь-якому перехідному часу: головне, клятих комуністів скинули, демократію яку-ніяку здобули, а те, що демократія вимагає щоденної роботи зі свого підтримання, мало до кого доходило.
А коли дійшло в 2003-2004, то студенти нарешті згадали, що вони таки є першим страхом будь-якого уряду, котрий замість служити народу залізає з ногами на стіл. Що вже казати про Євромайдан.
Студент(к)и першими йдуть у бій за свободу і першими потрапляють під удар. І в Україні теж.
Тож сьогоднішній день – про це.
