Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Доторк

5 листопада, 2014 - 16:13

Недавно з приятелькою гуляли в центрі Києва. Проходили уздовж Інститутської по верху, поруч з Жовтневим палацом, де відкривається гарний вид на Майдан. Якраз сідало сонце. По Хрещатику проїздили авта, людей було мало через холодну погоду.

Я зупинився і зробив фото заходу. Пізніше, переглянувши світлину, подумав, що рік тому наприкінці жовтня, мабуть, точнісінько такий самий прозорий, студений, червонястий вечір стояв над порожнім Майданом. І фото з цієї точки  виглядало б так само. Все так само: небо, будівлі, шум машин.

Пам'ять привласнює краєвиди. В одному фантастичному романі описувалася особлива техніка медитації, котра уможливлювала подорожі в часі. Достатньо було опинитися в місці, котре не змінилося, припустимо, з 1914 року, уявити себе в тому році  – і мандрівник переносився туди фізично. Повернення відбувалося схожим чином.

Тож, можливо, якщо достатньо довго й уважно дивитися на цей захід, можна знову опинитися там, у минулорічній осені, котра була, здається, віки тому.

Що б я зробив, аби раптом таке сталося? Що б сказав тим, хто тоді стояв на площі, ще не знаючи, що на них – на всіх нас - чекає?

Що б зробив?

Пішов би розносити чай. Мовчки.

Інколи кажуть, що історія має доволі уїдливе почуття гумору. Насправді ні. Якщо вже й описувати почуття, то це, скоріше - холод і ясність. Кришталева ясність до різі в очах.

Новини партнерів