Кінь із ненаписаної казки
Якщо цікавий роман різного рівня складності із затишними куточками міста, то бажання колекціонувати враження поступово стає фаворитним. Кожного разу, закохуючись у нове залишене гніздечко, переконане до того ж, що обов’язково стане сюжетом (хоч ніхто цього і не обіцяє), розумію: нехай всі наші дотики і не системні з точки зору різних профі першого віджиму, але вони дарують щось більше. Та й зайва розсудливість не для мене. Переконана: вона віднімає аромат загадки, а красою краще насолоджуватись, аніж розглядати її корінь під мікроскопом. Сьогодні захоплююсь однією розвалиною, завтра — іншою, але жодна не ображається. Всі бажані.
Там, де немає нудних речей, немає й нудних, прісних, без будь-якої інтриги, думок. Задвірки дуже балакучі, з ними хочеться гратися, вдивлятися, як у дитинстві, у вічно загадкові комбінації калейдоскопа. Деякі дорослі і зараз грають у цю дитячу забаву. До того ж, упевнена, калейдоскоп ще більше потрібен дорослим. Адже це особливо строката кругосвітня подорож. Дівчата різного віку не дадуть збрехати: і гра в секрети теж була захопливою. Ніколи не знала, який сюжет побачиш, і завжди в дитинстві було трохи тривожно від того, що нічого не вийшло, і дика радість, коли під скельцем з’являлося те, що сама заклала, — твоє маленьке щастя. Аналізуючи по-дорослому, звичайно, розумію: у недомовках, натяках завжди вгадувалася особиста тональність, без будь-якої нудності і утомливої яскравості. Несвідомо або, навпаки, усвідомлено всі ми ціле життя шукаємо не підробку, не в’язку красу, а акварельний вивірений натяк — тут все без обману.
Дивно — дитинство випадає у всіх на різний час, але кожного, хто прагне пізнати, наздоганяє саме його давнину і бере в полон, щоправда, інколи разом із гаманцем.
Всі казино світу побудовані на грошах тих, хто програв, — раптом стрибнула думка зовсім в інший бік від нашого маршруту в однієї обдуреної малобюджетної пані. До того ж вічно захопленої і не завжди доречно, але в життєвому міксі тих, хто був поруч і так само насолоджувався задвірками з пустощами і запалом без жодного гриму, пробачення було гарантоване подібним перескокам. Все це — від безкорисливого збудження: що ж буде за поворотом, де, безперечно, живуть обійнявшись калейдоскоп і секрет. Ось і весь компас бувалого.
Того дня смак, колір, світло бабиного літа, що минає, несподівано по-своєму трактувала звичайна мотузка для білизни в мальовничому, ніби заштопаному старенькому дворику, де доношували напівживі машини і дохлі гаражі. На мотузку акуратно, навіть дуже акуратно, наче в профіль, боком сохнули чоловічі сорочки. Рівно 12. Скрупульозно і ретельно розпрямлені, мало не руками відпрасовані, були вони сусідами, не тіснились, трималися з гідністю і були схожі на зграю журавлів. Злетіти заважали лише прищіпки, але придуманий подумки політ вже починав обволікати, будити, керувати тобою і підказувати: адже це і є киселеві береги та молочні річки. Якщо можеш подарувати такому, начебто нехитрому сюжету з чистою білизною коштовну рамку, то радісна зустріч зі своєю реакцією стає ще більш цінною. Відчуваю: настрій сколихнувся, ніби, знаєте, вийшла в сад, і вітер роздуває волосся. Щоправда, мобілка, ніби приревнувавши, не зафіксувала стилізованих журавликів, адже пам’ять має багато місця.
Ми ж, любителі закинутих куточків, справді стояли в саду. Правда, був він настільки захаращений, що й описувати не мало сенсу, але здивування триває недовго. Ми, мандрівники звичні, це не зашкодило дофантазувати життя, яке пішло з міцного будинку з білими колонами, з саду чи то з фонтаном, що давно заснув, чи то з басейном, з начебто неголеним від осіннього листя дном. Так затишно було шепотітися з величезним балконом, обвитим старим хмелем, з деревцем, що виросло посеред басейну. Раптом у двір увійшов якийсь дядечко і, звернувшись до нас як до господарів, запитав, чи можна нарвати хмелю. Оце диво — ми тут лише півгодини, а вже хочемо навіщось бути гостинними в чужих, не приголублених коханням володіннях.
Пригадався вподобаний хід думок Роберта де Ніро. Він якось огризнувся: «Якщо я люблю погрітися на сонці і якщо можу півдня просидіти на терасі з гарним виглядом, це зовсім не означає, що вирішив піти на пенсію. Мої спроби насолодитися маленькими речами не мають зі старістю нічого спільного». Як його розумію, особливо в тому, що можна півдня просидіти на терасі, що влітку виходило і у мене, а зараз ось і на чужій переживаю якісь первісні почуття. Ейфорія, чи що... Втім, все, що підносить (рюкзак за плечима не є тягарем), ціную навіть у мікродозах. Смакові відтінки, що навшпиньки пройшлися по моїй уяві в цій старій садибі, неабияк підбадьорили своїм богемним вітерцем, подарувавши особливе усамітнення. Було воно вишуканим, всі нюанси зійшлися, ніби підібрані дуже ретельно, зберегли грайливість і цінну простоту. Тому, хто хоче опустити перо в жовч і сказати ущипливо, — схоже, вона «раденька, що дурненька», якщо на якісь майже смітники нанизує, наче шашлик, епітет за епітетом, відповім: амбіційним пінгвінам тут не місце. Ледь відчутний аромат «трынь-травы» — не для них, адже щільно закладений солідністю ніс. І давно.
Та все ж ця покинута божевільна краса сонного від самотності будинку приготувала ще один, зовсім несподіваний сюрприз. Десь під сходами, відвернувшись від світу, стояв якийсь підрамник, потім виявилося — з полотном. Повернувши до себе ще незрозумілий предмет, побачила, що полотно не порожнє. Було воно особливого кольору, сказала б, декількох відтінків конюшини, і на цьому фоні жив білий кінь. Його чутливі вушка, схоже, вловили інтерес до себе, очі сталі більш уважними, здалося, що можна й почути — мене, вибери мене. Невже цей кінь, що майже наснився мені, вирішив, що я його птиця щастя. І в цей самий момент пригадала: колись у калейдоскопі в мене вийшов інтригуючий силует коня на квітучій галявині. Потім неодноразово намагалася намацати цю комбінацію, але кінь розтанув. І ось через багато-багато років той кінь, наївно-примітивний у своїй відвертості, в беззахисності, щоправда, ретельно приховуваній — адже фасад тримав, дивився на мене не блимаючи, з нікому не потрібної, можливо, навіть дитячої картинки. Він ніби запитував: невже не впізнала, адже ми колись були знайомі і навіть кокетували в калейдоскопі?
Пішли додому. Я замерз.
P.S. Скажу відверто, назва до цього післясмаку — не моя. Її подарував наш гід — колекціонер і ерудит Алік Пилипенко. Він відкрив і красу цього гнізда, де жив мій вірний кінь.
