Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Концепції суспільного дискурсу

геополітика проти комунікативного різноманіття
27 липня, 2021 - 21:50

Соціальні трансформації, як і будь-які кризи, яскраво проявляються в динамічній кластеризації соціального простору, що вона віддзеркалюється багатьма індикаторами. Зокрема, її можна простежити в еволюції суспільного дискурсу. Ця еволюція є відмінною для різних суспільств, спільнот і груп.

Наприклад, умовно вільні, демократичні суспільства і суспільства, схильні до авторитаризму, колективістські суспільства з корпоративістськими системами управління за останні двадцять років продемонстрували питомо різну еволюцію суспільного дискурсу.

Мабуть варто визначити цю різницю через спроможність до загальноприйнятої концептуалізації дискурсу.

Демократичні суспільства наразі скоріш не напрацювали якоїсь панівної концептуальної моделі, яка б визначала дискурсивний мейнстрім. Ну, насправді, не можна вважати панівною моделлю критичну расову теорію, наприклад, чи неомарксизм, як би того не хотілося правим алармістам. Скоріш, зараз варто говорити про напрацювання адаптивних комунікативних патернів в глибоко кластеризованому суспільстві, ніж про відокремлення якоїсь однієї панівної концептуальної моделі, яка б формувала загальний дискурс і визначала окремі наративи.

В певному сенсі це є слабкістю, бо не дає змоги швидко формувати консолідовані відповіді на зовнішні виклики. Але водночас, це є позитивним фактором, бо урізноманітнює простір рішень і сприяє розвитку суспільства.

Не так відбувалося в суспільствах, питомо схильних до авторитаризму. За останні п'ятнадцять-двадцять років, після нетривалого періоду сумнівів та запитань кінця 1990-х-початку 2000-х років, що послідував за колапсом панівних комуністичних ідеологій, ці суспільства почали все частіше застосовувати моделі, базовані на конспірологічних парадигмах «геополітики-геоекономіки-геокультури». На цій, на перший погляд хиткій основі, і було зрештою сформовано відносно сталий суспільний дискурс, що його розповсюдження ми можемо спостерігати зараз від РФ і Китаю до країн Африки і Латинської Америки.

В чомусь ця конструкція нагадує різні модифікації сумнозвісного марксизму-ленінізму, де за допомогою розгалуженого понятійного апарату можна пояснити буквально все навколо.

Але при цьому, окремі наративи всередині «геополітичного» дискурсу можуть бути фактично будь-якими – від православного сталінізму, імперського іредентизму, євразійства, антинаукового сектантства і расової конспірології до «руского» чи «слов’янського міру». Їх може генерувати за кількома ключовими словами навіть найпростіша нейромережа – попри свою демонстративну абсурдність та кричущу ірраціональність вони вкладатимуться в загальний дискурс – що стає можливим завдяки принциповій неструктурованості такого «геополітичного» дискурсу.

Цією неструктурованістю новітній авторитарний «геополітичний» дискурс відрізняється від дискурсу марксизму-ленінізму. В цьому полягає ряд його переваг: до нього можна включити мало не все – від густопсового фашизму до лівого радикалізму, - він є всеїдним; його фактично неможливо спростувати, як і будь-яку розвинену конспірологію; підмінюючи поняття і перевизначаючи терміни, він експлуатує найгірші людські якості і для досягнення соціального успіху заохочує змагання брехні, цинізму і негідності, що сприймається як «легітимні засоби перемоги», «спрощення життя» і «простонародна чесність».

За умов панування конспірологічного «геополітичного» дискурсу, доречи, не варто розраховувати на якісь розголос публічних розслідувань, зокрема, антикорупційних. Будь-яке такого роду розслідування потопне в нескінченних балачках на тему «кому це вигідно», хто на кого «злив компромат», і хто є чиїм «агентом», а сам злочинець-корупціонер є певного шталту героєм, об’єктом заздрощів та прикладом для наслідування як «людина, яка вміє жити», «вдало прилаштувалася» і не викликає справжнього колективного обурення, отже будь-які імітаційні «заходи» з боку влади будуть суспільно прийнятними.

Так само не варто сподіватися на послаблення загального дискурсу через колапс окремого наративу: наприклад, руйнування ідеологічних наративів «слов’янського» чи «руского міру» жодним чином не впливає на стабільність загального «геополітичного» дискурсу бо він є всеїдним і включає в себе багато інших наративів.

Навіть об’єктивні економічні проблеми в суспільстві, де панує цей дискурс, не вплинуть на його стабільність, бо в рамках цього дискурсу погіршення соціальних і економічних умов не тільки легко пояснюється «проїсками ворогів», але і призводить до потужнішого гуртування навколо центру сили.

Так, мабуть, відбувається тому, що єдиними справжніми силами, які утримують зв’язність цього дискурсу, є звернення до найгірших людських схильностей як інструментів соціального успіху, та виправдання насильства, як легітимного правового інструменту. Якщо правила «хто сильніший, той і правий» та «найцинічніший і найпідліший є найуспішнішими в соціальному змаганні» не сприйматимуться в якості суспільного консенсусу, «геополітичний» дискурс не працюватиме.

Власне, і працює він доволі обмежено – у спотворених засобами соціального конструювання суспільствах і спільнотах, істотно деградованих і атомізованих, зі знищеними інструментами соціальних комунікацій і спотвореними адаптивними функціями. На жаль, таких спільнот і суспільств все ще залишається достатньо для того, щоб створювати проблеми, іноді глобального характеру.

І ця особливість «геополітичного» дискурсу визначає його фатальну вразливість, завдяки якій він рано чи пізно зжере сам себе, мабуть, раніше, ніж вільний світ спробує зруйнувати його як загрозу для себе. Бо вільний світ, насправді, більше зайнятий власним розвитком та подоланням кризових явищ, пов’язаних з глобальними трансформаціями, ніж проблемами деградованої периферії…

Новини партнерів