Люди спектаклю
Прес-конференція по справі Павла Шеремета — це, безумовно, більш ніж кримінально-політичний скандал, які в нас трапляються регулярно. Участь перших осіб держави; абсурдність звинувачень; нехтування презумпцією невинності; постаті звинувачуваних; час (одразу після зустрічі в Парижі) — усе складається в свого роду маніфест, який особливо чітко проявляє справжні наміри і спосіб мислення влади. Попередні формації політиків теж не гребували популізмом і значною мірою спиралися на телебачення й шоу-бізнес. Проте «зелена команда» — випадок інакшого штибу.
Одним з найпомітніших дослідників впливу медіа на реальність є французький філософ і культуролог Гі Ернест Дебор, автор без перебільшень культової книжки «Суспільство спектаклю» (1967). На думку Дебора: «Спектакль — це не сукупність образів, а суспільні стосунки між людьми, опосередковані образами», «Це автопортрет влади в епоху її тоталітарного управління умовами існування». На думку філософа, на Заході панує «розосереджена», а в країнах радянського блоку — «зосереджена», тобто тоталітарна театралізація, в обох випадках забезпечувана ЗМІ, рекламою, пропагандою, засобами мистецтва.
Як буває в «нових лівих», аналіз диктатури в Дебора вийшов переконливішим за розгляд проблем Заходу; зокрема, про згуртоване громадянське суспільство в країнах розвинутої демократії, в будь-яку мить готове дати відсіч скільки завгодно впливовому політику чи корпорації, він умовчує.
У коментарях до пізніших видань книжки автор зазначає, що після падіння СРСР запанував новий тип спектаклю — «інтегрований», який поєднує обидва згадані типи театралізації. Й отут ми наближаємося до наших змучених широт.
Про те, як виграв Зеленський, сказано неодноразово. Одним із факторів його успіху стало не просто перетворення передвиборчої кампанії на яскраве видовище; кандидат сам був тим видовищем.
Проте події довкола справи Шеремета особливо переконливо підтвердили, що й керування країною так само триває в режимі спектаклю. Причому цього разу інструменти театралізації запозичені в тих політичних режисерів, які начебто пішли в небуття 28 років тому. Показовий процес, визначення винних наперед, самі «винні», що мають помітний соціальний статус, — усе це аж надто добре знайоме по історії ХХ століття.
На щастя, сьогодні не 1937-й, а 2019-й, і призначення вистави інакше: згуртувати прибічників влади, довести корисність окремих чиновників, відволікти увагу від таких неприємних речей, як, наприклад, новий закон про децентралізацію, згідно з яким повноваження місцевих громад можуть бути значно зменшені.
Та передусім скидається на те, що засіб став метою. Наступні 4 роки країною керуватимуть не за допомогою спектаклю, а заради спектаклю. Забезпечуючи реквізит для постановки методами, аналогічними російським.
Засіб протистояння цьому балагану той самий, силу якого не враховував Гі Дебор: громадський опір. Єдина річ, яка в нас не піддається інфляції.
І наостанок кілька слів із «Суспільства спектаклю» про тих, хто сьогодні вважає себе господарями становища:
«Всі ці чудові люди, які уособлюють собою систему, стають відомими не тому, що залишилися самі собою, а якраз навпаки, вбили в собі будь-яку індивідуальність, опустилися нижче за дійсність наймізернішого індивідуального життя, і це всі знають».
Овацій у фіналі не буде.
