Мені було сім, коли я вперше почула ім'я Ґарета Джонса…
Мені було сім, коли я вперше почула ім'я Ґарета Джонса. А сталося це так… Одна «провінційна» інтелектуалка, яку я називаю мамА перебувала в стані сильного емоційного збудження і обривала телефонний зв'язок в надії додзвонитись до когось мені невідомого. Спочатку здавалося, що мама телефонує конкретній людині, але трохи згодом стало зрозуміло, що їй просто хочеться з кимось поговорити. Вона дзвонила, дзвонила, дзвонила, але ніхто не міг її вислухати. Всім було байдуже на мамину надважливу новину. Тоді ж вона схопила малу мене, посадовила перед собою і піднесено сказала: «Послухай хоч ти».
Виявляється, мама прочитала статтю Джеймса Мейса на шпальтах «Дня», де перед українським читачем вперше постали Ґарет Джонс та Уолтер Дюранті. В 30-ті роки минулого століття Джонс розказав світові правду про Голодомор в Україні, а Дюранті отримав найвищу нагороду для публіцистів за брехню і пособництво Сталіну. Ця стаття – «Повість про двох журналістів» – вже стала хрестоматійною. І сьогодні я, здається, знаю її напам'ять. Але тоді з маминої палкої промови я мало що зрозуміла. Хіба зробила висновки: бути як Ґарет і завжди говорити правду. А ще не намагатися провінційному люду зі Сходу розказувати подібні речі. Їм все одно байдуже.
З тими висновками я жила всі наступні роки. Гарячково сварилась з радянськими викладачами в школі, писала про Януковича і Петра І зле, бо хотіла бути як Ґарет. Звісно, я не усвідомлювала ані масштаб постаті Джонса, ані складність дорослого життя, де так чи інакше іноді доведеться брехати, прибріхувати чи хоча б недоговорювати. Але друзям та однокласникам про двох журналістів не розказувала, бо пам'ятала, що всім же байдуже.
Роки йшли, Ґарет Джонс ставав дедалі відомішим в інтелектуальних колах України. Про нього писали статті, засновували премії на його честь і охоче обговорювали Ґаретову біографію в день пам'яті жертв Голодоморів. А я переїхала до Києва, почала працювати в «Дні» і одного разу навіть напросилася зробити матеріал про Джонса. Вже без дитячого патосу, з розумінням масштабів та паралелей із сучасністю. Але написати статтю до книги «Дня» про Ґарета Джонса мені видавалося легшим завданням, ніж повідати його історію своїм рідним східнякам. Раптом не зрозуміють, раптом висміють, раптом їм байдуже.
А сьогодні я приїхала додому на Схід. В своє зовсім не проукраїнське містечко на Харківщині, де мало того, що з'явився кінотеатр, так ще й в день прем'єри показали фільм «Ціна правди». Про Ґарета Джонса, про Дюранті, про Голодомор в Україні. І знаєте що? На нього прийшли люди. Так, небагато, так, деякі з них їли попкорн під час сеансу, але, я наче вперше в житті відчула, що зможу з ними поговорити про Ґарета. Їм, здається, більше не байдуже. Зміни є, змінам бути, вони невідворотні.
