Про 8 Березня й не тільки
Людина живе у світі символічного. Цю абеткову істину має знати й розуміти кожен студент вузу. І цей факт, у свою чергу, повинен породжувати розуміння того, що «червоні» дати календаря мають суспільно значиму вартість не лише і не стільки через «ще один вихідний», а насамперед через те, що вони дозволяють саме у цей день начебто маргінальному, але все ж важливому для величезної кількості людей, стати центральним, а суспільству – заявити вголос, що воно пам’ятає про певну важливу подію і через неї входить або навпаки відривається від світу.
Зрештою, лише один раз на рік християни всього світу масово нагадують один одному, що Христос воскрес, дозволяючи увесь інший час року (якщо вони тільки не професійні теологи) немовби зберігати це знання у підсвідомості й таким чином керуватись ним на ментальному рівні. Такий самий психологічний механізм діє і у випадку з іншими святами, не лише сакрально-церковними. Особливо ж із тими, які вже мають солідну історію. Наприклад, свято 8 Березня.
Так, смію стверджувати, що 8 Березня як свято має солідну історію, бо корені його сягають далекого 1857 року й міста Нью-Йорк, ствердилося воно 1910 року зусиллями соціалісток-феміністок, а нинішній офіційний статус Міжнародного жіночого дня набуло в 1975 році за рішенням Організації Об’єднаних Націй. З тих пір щорічно 8 Березня відмічається світовою спільнотою, і то не як свято весни, жінок і кохання, а як Міжнародний день боротьби за права жінок та мир на планеті.
Отож бо цей день несе на собі важливу суспільну функцію: він нагадує, що окрім злободенних постійно діючих економічних та політичних проблем, від яких залежить виживання держави і нації, як то – війна, падіння ВВП тощо, існують ще й інші питання, які не вирішують долю соціуму тут і тепер, але без яких йому загрожує спрощення та деградація. І 8 Березня може бути чи не найяскравішою демонстрацією вище сказаного. Адже Україна у разі «відміни» цього дня, знову випадає зі світового контексту. Зрештою, саме напередодні 8 Березня питання насилля щодо жінок, дискримінації, рівності та рівноправності виходять на передні шпальти видань. Скажете, так не повинно бути, про це потрібно говорити увесь час. Так, це правда. Але ж маємо те, що маємо!
Вочевидь, як день, коли чоловік раз на рік зранку розігріває те, що дружина вчора наготувала для сім’ї, це свято справді вичерпало себе. Тим більше не має воно сенсу як спогад про СССР, де жіноче питання було «вирішено раз і назавжди», тому, до речі, в Совєтському Союзі ніколи мова не йшла про необхідність боротьби жінок за рівність, адже дискримінація існувала лише за межами найсправедливішої на планеті країни.
Як на користь, так і проти того, щоб Україна залишила собі цей «червоний день календаря», написано чимало вже у біжучому році. Наведено багато аргументів як «за», так і «проти». Аж до того, що це помста чоловіків українським жінкам, які не хочуть святкувати 23 лютого. До речі, навряд чи пан Володимир В’ятрович, який простимулював бурхливу суспільну дискусію у цьому році, запропонувавши «відмінити» 8 Березня, передбачав подібні закиди на свою адресу.
Ото ж бо не про весну-жінок-кохання (хоч це теж важливо!), не про досягнення у полегшенні побуту жінок (хоч і це теж важливо!), а про те, що існує безліч болючих «жіночих» політичних проблем в Україні, без яких вона не зможе розвиватись як справді сучасна європейська демократична країна здатне нагадати свято 8 Березня.
Наприклад, хіба не варто державі відповісти хоча б у цей день суспільству на запитання, чому України немає серед країн, де ратифікована Стамбульська конвенція («Конвенція Ради Європи про запобігання насилля щодо жінок та домашнього насилля і боротьбу з цими явищами»)? Навіть сучасна Туреччина з її дрейфом у бік традиційного ісламу ратифікувала цей документ. Чому у країні, де більше 60% електорату – жінки, у Верховній Раді їх усього 11,4% ? І це вже досягнення, бо довгі роки Україна не могла подолати навіть 10%-й бар’єр. Навіть у турецькому парламенті сьогодні 14% депутатів – жінки. Чому різко зменшився відсоток жінок у місцевих радах (з 50% до 18% за найсвіжішими даними), коли мова зайшла про передачу повноважень, а головне – бюджетних грошей, «на місця»? Можливо, українські чоловіки вважають, що саме вони повинні розподіляти «реальні» гроші в громаді, а жінку можна «відтиснути» вбік? І таких «чому» безліч! І вони, оті «чому», зовсім не сприяють консолідації і взаєморозумінню у спільноті.
Українці вважаються нацією із загостреним почуттям справедливості. Багато хто із соціальних психологів саме цим сьогодні пояснює, зокрема, феномен українських Майданів, особливо Революцію Гідності. А хіба взаємна несправедливість соціальних статей не підриває фундамент суспільної єдності? Отож, якщо 8 Березня навіть залишиться для того, щоб повернутись до вище названих проблем «зі знаком оклику» і сприятиме тому, щоб маргінальне стало центральним навіть ненадовго, воно виправдає себе як «червоний» день в українському календарі.
