Про відкриття, Прохаська і шкільну програму з літератури
Останнім часом мені періодично доводиться перечитувати книжки зі шкільної програми з літератури. Не те, що я займаюсь цим постійно, але іноді треба для роботи. Пригадуючи свій попередній досвід сприймання якогось твору, розумію, що з віком ставлення до текстів суттєво змінюється. Цим я, звісно, не відкрию Америки, але одна справа знати, а інша – відчувати на собі.
Мої шкільні й початок студентських років припали на той час, коли активно зароджувалася сучасна українська література. Читати Андруховича, Жадана чи Дереша вважалося ознакою мало не приналежності до якогось особливого клубу, вхід куди був тільки за перепустками. А в ролі останніх – книжки сучасних авторів. Дістати їх було справою нелегкою, бо вони коштували недешево, стипендію ми мали мізерну, а бажання читати – надзвичайно велике. Думаю, багато представників сучасної молоді мене не зрозуміє.
От пригадую, як свого часу мріяла про поетичну збірку «Екзотичні птахи і рослини» Юрія Андруховича. А придбати її в Чернівцях було майже нереально. Важко описати той стан, коли я (тоді ще школярка) вперше потрапила в Києві на Петрівку і знайшла бажану книжку. Чи спогади, пов'язані з тим, коли хлопець дарує тобі на День народження новий роман Дереша…Чи нестримна радість, коли одногрупниця показала львівську бібліотеку, в якій можна було взяти (чомусь тільки на тиждень-два) книжки сучасних авторів.
Але мова власне про сприйняття. Нещодавно мені до рук потрапила книжка Тараса Прохаська «БотакЄ». Довший час вона тихо лежала на полиці, чекаючи своєї черги на читання. Маючи годинку перед зустріччю, я вирішила за неї взятися. У той момент мене охопило стільки відчуттів, що й не переказати! Це водночас спомин про дні, коли з трепетом тримала в руках сто разів позичену в друзів знайомих моїх знайомих книжку, а з іншого боку – абсолютно нове відкриття «НеспрОстих», «FM Галичина», «З цього можна зробити кілька оповідань» і т.п. Враження такі, ніби два життя зливають в одне, досвід накладається на досвід, і в результаті з’являється якесь несподіване бачення знайомого тексту.
Бо існують книжки, справжнє розуміння яких приходить з віком – тоді, коли готовий співпереживати, згадувати, відчувати, вчитися та бути вдячним. І якби школярів у 15 років не змушували читати «Парфумера» Зюскінда чи «Війну і мир» Толстого, то хтозна, можливо, з віком у цих дітей виробилося би щось інше, окрім відрази до художньої літератури. І саме над подоланням шкільних стереотипів про книжку як щось примусове, а, отже, нецікаве й непотрібне, доводиться працювати багатьом викладачам у вузі. Зрештою, як свідчить практика, більшість студентів відкриває для себе Булгакова чи Гемінґвея найкраще тоді, коли читає їх за власним бажанням. І, на велике здивування викладачів, робить це охоче.
