Селфі без фотошопа
Про омолоджуючий ефект «Дня»
Знову грати зі словом, мучитися над заголовком, обдумуючи інтригу матеріалу, проживати кожну мить — вся ця розкіш повернулася до мене 15 років тому (після майже десятирічної перерви) як дарунок від газети «День». І якщо вже так щаслива карта лягла — газеті 25, то оголюватиму і деякий геронтологічний ефект нашого ювіляра на своїх авторів. Чомусь мені здалося, але, може, я і не права, але прямо про це мені ніхто не сказав, спробую сформулювати конкретніше, а втім, чіткого плану немає. Розповім свою історію для того, хоча у «Післясмаку» свій маленький ювілей усередині великого «Дня», щоб ще раз навіть не подякувати, це само собою, а зізнатися, що тоді, 2005-го, я, знемагаючи від болю, втративши улюбленого чоловіка, не те що не бачила можливості відродження, але й устигла переконати себе, що легше бути німою, ніж знову почати розмовляти з читачем. Але Лариса Івшина та Ганна Шеремет, коли я їм зізналася, що дуже хочу писати, відразу запросили на шпальту, причому я почула абсолютно незбагненне: «Скільки напишеш — стільки і вийде». Так розпочалася моя школа «Дня» — і літня, і зимова, і міжсезонна. До речі, цього року влилася у фейсбучну групу Літньої школи «Дня» не лише тому, що знайома з її випускниками і сама вела майстер-клас, але і тому, що і сама постійно вчуся у «Дня». Та буває, що стосунки з деякими матеріалами, як кажуть, не стикуються: я можу думати трохи інакше, можу сприймати осіб, про яких говорять з деяким пієтетом, як токсичні для себе, але все ж найцінніше для мене в газеті — це доказовість, послідовність, щирість і, що абсолютно неможливо з удаванням, працювати без метушні та дріб’язковості.
Сьогодні мої відчуття наскільки доречні — камерні, голі, можливо, комусь думається, нахабні, оскільки завжди в «Післясмакові» йде розповідь через «я». І це в оточенні щільних, сильних, продуманих газетних важкоатлетів, але вони дещо принишкли — що не кажи, 15 років «у шлюбі».
Але і досі приголомшує як мозковий центр «Дня» дозволив багатьом його авторам знайти свою нішу, захоплюватися своїм голосом і знати точно, що тут не техніка правитиме бал, а чуттєвість, орієнтація на загальні цінності — так би мовити, загальний багаж, щирість, а не переказування, хвилювання від натхнення, якщо хочете, хоч воно і не завжди під рукою.
У чому ж омолоджуючий ефект «Дня»? Хоча він для внутрішнього користування, але поясню, як сама розумію. Перші роки «Післясмаку» я, розгортаючи п’ятничний номер газети, гарячково шаруділа сторінками і шукала свій матеріал: цей процес міг застати мене посеред вулиці — мені було байдуже. Я мимохіть непокоїлася, що текст не вийшов — і ось бачу, ось він, тут — і щастя. Це так дивовижно для більш ніж дорослого газетного репортера, однак так було.
Відчуття побачення з газетою, оцей якийсь журналістський трепет, не зникло. Я і зараз хапаю газету і швидше пірнаю до себе в колонку, не сумніваюся, що це відбувається з усіма авторами й усім це знайомо, але як же це солодко! Ця мить так розбурхує, і нові теми, змагаючись одна з одною за першість, не випускають з мовного середовища спілкування, звільняючи від необхідності звиватися в газетних ролевих іграх, що «Дню», на щастя, абсолютно не властиво. Ось і висновок багаторічної однолюбки, мастхев на всі часи — це бажання. Не як проект, це неможливо за вуха притягнути, а як найважливіший тонус і як найбільш досвідчений геронтологічний контроль.
Я ось хочу, щоб це прочитали літньошколярі, а вони школярі на багато років. Немає щирості — не починай писати, а якщо немає накопичених знань, а є щирість — починай. Техніка потім підтягнеться. Та найголовніше — все повинно бути з любов’ю. Наша п’єса з відкритим фіналом, як і належить, так що в «Дня, на щастя», все ще попереду, а значить, і у нас.
Бажання — це дивовижний дарунок, але, звичайно, і природжений по життю ритм і газетне життя до «Дня», але саме «День» привчив мене до дисципліни, коли я могла вже і розслабитися злегка.
П’ятничну зустріч я можу почати обдумувати на початку тижня, підшукувати в асоціаціях і зустрічах, щось не зачохлене, не зацементоване, як зачіска під лаком, щось пустотливе, якісь дрібнички, щось переповнене нюансами, хоча достеменно знаєш, що життя — це і є нюанси. Вірніше, нюанси — це частина життя, але воно саме теж не обов’язково складається з якихось величезних подій. А ось первісна радість від зустрічі зі своєю темою — це і є найголовніший нюанс.
