Життя - це боротьба, а боротьба - це справжнє життя.
Олена Теліга, українська поетеса, публіцист, літературний критик, діячка ОУН

В Гурії люблять плакати і оплакувати

12 липня, 2017 - 19:45

Цього року на літературному фестивалі «Місяць авторських читань у Львові» запрошений гість – Грузія. Щовечора протягом липня різні-різні грузинські автори читають фрагменти своїх творів, розказують про себе і про актуальну грузинську літературу. Серед них – Гіорґі Кекелідзе. Це ім’я в програмі МАЧу привернуло мою увагу. І не тільки тому, що пару місяців до того прочитала його книжку – «Гурійський щоденник» (перекладену Раулем Чілачавою і видану Анеттою Антоненко). А радше через те сильне враження, яке на мене справила ця маленька непретензійна книжечка. 

В якому віці можна починати писати мемуари? Кажуть, поки старече слабоумство не почалося. А в тридцять – чи не зарано? Здається, вік для мемуариста – самий підходящий. Ніхто мене, наприклад, не переконає, що Толстой написав згодом щось таке ж щире і психологічно достовірне, як його «Дитинство». Кекелідзе 33 роки. І його «Гурійський щоденник», виданий вперше 2014 року – це не хроніка (хоч назва натякає), а власне мемуари.

Cклалася натомість книжка про любов і про смерть, про що і годиться бути всім хорошим книжкам. «Щоденник» розповідає про повсякденність гурійців – мешканців західної Грузії; регіону, звідки походить автор. Від початку 1990-х і до середини 2010-х. Ні, це таки не послідовна історія, а фрагменти, начерки, ліричні оповідки, калейдоскоп колоритних сценок і проникливих монологів. Такий собі синтез особистих спогадів і етнографічних відомостей. То була дебютна проза автора, і два роки від свого видання «Щоденник» став першою книжкою за продажами в Грузії. Мемуари тридцятилітнього читала вся країна.

В чому секрет?

Сам автор говорить, що, либонь, спромігся поділитися досвідами, які переважно збіглися з емоціями читачів. Гадаю, справа не в досвідах. А, власне кажучи, в емоціях. Читала якраз одного неймовірного розумника, котрий зауважив: модерну літературу визначає сталий емоційний дисбаланс. Якщо раніше в ціні була надреакція (і відповідно сентиментальність всіх штибів), то від Першої світової запанував тотальний емоційний дефіцит. Кекелідзе на цьому тлі вдалося маленьке диво: його тексти перфектно врівноважені щодо емоцій розповідача і героїв (отож щодо пафосу). Смішно – він сміється, і ми з ним. Страшно – він плаче, і ми з ним. Отже, це хороший текст? – Отже, це адекватний текст.

Всі народи знають про свою унікальність (хоч як би не кокетували з глобалістськими поглядами): «Як каже один мій друг, світ ділиться на дві частини: на гурійців і на всіх інших». Це перше речення «Щоденника». А далі починається щось напрочуд цікаве. Унікальність гурійців Кекелідзе «доводить» не специфічністю їхніх життєвих досвідів, а унікальністю їхнього, досвідів, переживання. Його герої дорослішають, закохуються, сваряться, п’ють, їдять, жартують, сваряться, хворіють, помирають. Якісь доступні багатьма (хочемо того чи ні) події – народження, дитинство, весілля, смерть. І ненав’язливо акцентована їхня «гурійська особливість».

От весілля, наприклад. Шлюби відбуваються зазвичай за попередніми домовленостями. Один такий був: йому тридцять п’ять, вона десь того ж віку. Уж і банкет на 300 людей замовлений. А тут наречена відмовляється. Добре, що знайшлася буквально напередодні незнайома кузинка дружби, яка погодилася посісти місце нареченої. Прекрасно прожили разом все життя, чого вже там. Звучить екзотично? Аж не так, як пригадаємо нашу мантру «притерпиться, то і пригорнеться». Бо подружжя – це не про любов, це про довіру.  Кекелідзе сміється: «Секс у Гурії називають “аджібакурі”. Досить химерне слово. Підозріло химерне. А любов звуть “сікварулі”. Її ще можна назвати словом “гамопентереба”, але воно означає щось інше. Тут я цього не скажу. Зазирніть у Гурійські словники». Мені шкода: в цій книжці немає пояснення, наскільки багатозначним є в гурійській говірці, котрою прислуговується автор, слово «довіра». Припускаю: воно однозначне. Або вона є, або  її немає.

А от похорон, скажімо. Гурійці люблять плакати і оплакувати своїх мертвих. Розповідає комічну сценку, коли плакальниці на похороні не змінили тональність, «рівень звуку» і мелодику, але почали між собою обговорювати якісь побутові дрібниці. Зрештою, це ідеальні заплачки: ми пам’ятаємо, що тебе з нами більше немає, але знаємо, що мусимо далі жити без тебе – день за днем, повсякдень. Більша частина «Щоденника» є оплакуваннями. Помер батько автора. Йому неймовірно це болить. Актуалізуючи свої дитячі спогади, розказуючи історії з життя родини, він ділиться з нами цим болем. А час від часу згадує одну історію. Мало статися гучне весілля, а дід нареченого був при смерті. Так от, старим заповзявся втриматися і не зіпсувати людям свято – це і зробив: помер через два тижні. Таким постає і батько мемуариста: він жив, бо людям могла спричинити біль його смерть. І коли його близькі були готові прийняти його відхід, він помер. Ці сторінки книжки найтрепетніші: «Ось і тепер: щойно я підріс, він не купував собі новий одяг, казав, що носитиме мій старий. Це буде приємніше. Перед від’їздом до Іспанії, складаючи одяг, я інстинктивно відклав штани і сорочки, і тоді я побачив смерть» (зауважте, жодного прикметника в цьому фрагменті – сухе скупе письмо; а тепер зафіксуйте, яку емоцію цей фрагмент у вас викликав; оце і є той емоційний баланс без високого пафосу, про який я говорила).

Що ж тут ще скажеш про Гурію? – Вона «справді красива. І нечувано бідна». Кекелідзе двічі розповідає історію одного 89-річного старого, який в передсмертній агонії робив якісь несистемні рухи руками. Юний автор впізнав ці жести: помираючий розпушував землю руками. Ця сценка в мемуарному тексті, вона більше говорить про спостерігача, ніж про героя. І ще більше – про ту землю, яка їх об’єднує. Землю, яка потребує ретельної наполегливої виснажливої праці (фізичної, зокрема). Щоб бути справді красивою, а залишатися нечувано бідною, Гурія має бути безжальною до тих, хто живе на цій землі. Хіба може «Гурійський щоденник» бути іншим твором, ніж зізнанням у невзаємному коханні?

І ця (до міри незатребувана) щирість і щедрість невзаємного кохання настільки ж трагічна, як і комічна. Ще одна замальовка з твору: каже, гурійці неймовірно щедрі в пригощанні. Аж можуть приставити тобі ніж до горла, якщо відмовляєшся з ними пити і їсти.

Цікаво, а які ще значення по-гурійські має слово «щирість»?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments