Перейти до основного вмісту

Задача «із зірочкою» для української журналістики

22 січня, 16:27

Коли я закінчувала школу, екзамен з математики був обов’язковим для усіх. Готувалися до нього дуже ретельно, особливо такі гуманітарії, як я. (Мені легше було заримувати «синус» і «косинус» у вірш, аніж знайти відповідь у тригонометричних рівняннях). Для підготовки мали спеціальні збірники задач з різними рівнями складності: полегшений, стандартний, підвищений і поглиблений. На уроках розглядали тільки перших три, бо вчителька була переконана, що оскільки ми школа художньо-музичного профілю, поглиблених завдань із зірочкою у нас на екзамені не повинно бути. Але вони були! І справилися з ними лише ті (зокрема й я), хто не дозволив собі залишати у збірнику невирішені задачі із зірочкою.

Ці спогади ожили в моїй пам’яті після прочитання статті редактора порталу Ліга.net Борис Давиденко «Каша в наших головах. При чем тут Ахметов-Коломойский-Фирташ». У ній він говорить про те, що у багатьох українців «немає й натяку на критичне мислення, їм властиві дуже спрощена уява про політичний устрій країни, нерозуміння економіки, чорно-білий погляд на речі і так далі». А звідки їм узятися? Якщо роками, десятиліттями держава (читай олігархічна система) була зацікавленні у виховання покірної маси, а не громадян. І допустила такий стан справ – конкретно чи опосередковано – безхребетна українська журналістика. Вона не взялася за вирішення задач «із зірочкою», а обрала полегшений, стандартний, у кращому випадку підвищений рівень складності, точно не поглиблений.

Відкривши занадто широко свої шлюзи (читайте кишені), редакції перетворилися на армії піарщиків, пропагандистів, може, навіть «кілерів», які створили не лише «спотворену систему координат української журналістики», як каже головний редактор газети «День» Лариса Івшина, а гірше – дозволили олігархам поставити свої інтереси вище державних. Ще навесні 2013 року, до всіх нинішніх страшних подій, Лариса Івшина в інтерв’ю «Телекритиці» сказала:

«Ми відкрите суспільство. Але ж не прохідний двір? Насправді мало б бути так: ось інтереси українських громадян. Ось інтереси українського суспільства. І через них – в інформаційному суспільстві – ми розглядаємо все, що відбувається. Цього ще немає і це велика і надзвичайно серйозна національна проблема. Якщо ми хоч трошки почнемо думати саме так, то це дозволить відсепарувати тих, у кого ще є професійність і сумління. В Україні ще досі заповнений ефір і газети багатьма другорядними речами. А якісь головні і серйозні дуже часто десь таяться на невеличких островах в інтернеті, де ще залишилися мужні чоловіки, що є дивовижним явищем в українській журналістиці. Бо чого їй не вистачає – це «чоловічих» рис».

Нині важко вже окреслити, чи взагалі має ще якість людські риси українська журналістика в цілому. Це радше наочний приклад пристосуванця, який фінансується (утримується) за рахунок власників-годівників. Він готовий «вкидати» будь-яку інформацію у маси, не думаючи про наслідки. І найгірше те, що цей низькосортний (наповнений ГМО і канцерогенами) продукт створює суцільну «онкологію» – «ракові пухлини» пропаганди, маніпуляції, фейкових сенсацій, які вражають українське суспільство, власне, й продукуючи «кашу у голові», бо хіба може хвора людина мати ясний розум?

Але є і світла сторона української журналістики, вона крихітна, як Ватикан, але по-своєму могутня, бо елітарна, націлена на представлення національних інтересів України, яка готова об’єднувати людей довкола авторитетів, непересічних, знакових подій. І вони мають в аудиторії значно сильніший фідбек, у цьому не раз пересвідчувався «День». Свіжий приклад – мій нещодавній матеріал про «Щедрика», який створив ажіотаж у Кам’янці-Подільському через те, що у 1919 році Леонтович особисто презентував свою мелодію саме у цьому місті. Місцева «Просвіта» вже готується відзначати цю подію. І це ще одна виконана задача «із зірочкою».

Взагалі кожен крок газети «День» – це задача «із зірочкою». Фотоконкурс, Літня школа журналістики, Бібліотека «Дня», проект «Україна Incognita», який представляє основний масив історичних матеріалів газети та віртуальні музеї України, мій улюблений креативний україномовний глянець «Маршрут № 1» – все це надзавдання. «День» створив «лоцію» з формування інтелектуальної еліти українського суспільства, людей, що знають і цінують свою історію, вдумливо сприймають і аналізують інформацію, свідомо приймають життєві рішення, нерозривно пов’язуючи особисте життя з долею України.

Сьогодні це своєрідний «фронтовий підрозділ», каже головний редактор газети. На зустрічах із майбутніми журналістами вона радить їм вчити історію Україну, бо для того, щоб писати про і для українців, треба мати уявлення, як ми опинилися в такому становищі. «Не одне покоління билося над тим, як вирвати Україну з-під впливу Росії. І поки що цього не досягли. Це і є головне завдання для майбутнього покоління журналістів. Глобальне завдання кожного українця – побудова своєї держави. Якщо журналіст хоче брати у цьому участь – нехай до цього відповідно готується. Не хоче – нехай будує іншу державу», – каже Лариса Івшина. Журналістика, особливо телевізійна, не повинна бути «хронікою катастроф». Тому що в нас поряд є величезний пласт того, чим країна може пишатися. Цим усім маємо ділилися не лише ми в газеті «День», а вся журналістика – всі повинні бачити яскраве в позитивах. На жаль, заведено вважати, що вражає тільки негатив. Ні, треба вражати інтелектуальним парадоксом, вражати позитивом.

Згадується випадок, коли вийшов «Маршрут № 1» про Бар – невелике містечко на Вінниччині. Над ним працювали майже місяць, намагаючись переосмислити всі його символи, цінності і зробити своєрідний ребрендинг. Коли я зайшла до кіоску преси, перевірити, чи вчасно доставили журнал у мережу, то застала продавчиню з глянцем у руках. Та дівчина була з Бара. Вона розповідала, що виросла в цьому місті, але й подумала не могла, яким красивим воно може бути, так би мовити, «ззовні». І для цього не потрібен бінокль – достатньо сильної любові до свого і своїх.

За 20 років мій «День» своїми проектами здійснив (і продовжить здійснювати) потужний гуманітарний вплив, не чекаючи, що це зробить держава, яка, можливо, ще не в тому стані, щоб за це взятися. Але і «Дню» потрібна підтримка, бо чим більше його читатимуть, тим здоровішою буде українська нація.  Якби свого часу таке активне якісне українське читання було в Донбасі і Криму, там не сталося б катастрофи, російський агітпроп не пройшов би…

Коли війна закінчиться і ми будемо жити в країні, яка вже не воюватиме, а займатиметься нормальним облаштуванням життя, той соціальний капітал, який зараз так трепетно «вирощує» газета «День», стане ядром реставраторів, цілителів і миротворців. Бо «Планеті не потрібна велика кількість успішних людей, – як писав Далай Лама. – Вона потребує людей, поруч з якими добре жити». Мені добре жити із «Днем», а вам?

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати