Не стало Iгоря Славинського

Смерти нет, мой друг, нет смерти...

Просто - жизнь ушла.

Дни сквозь решето просейте,

Скроются дела.

А останется улыбка,

Голос, ясный взгляд.

Всё на свете зябко, зыбко...

Нет пути назад.

Нет - для тела. Для души же -

Есть печаль и стих,

Микроскопом память ближе

Делает родных.

Оживают и кружатся

Все, кто дорог был.

Все девчонки и все братцы -

Все, кто жизнь испил.

07.08.2018

...Ми знайомі з 1989-го, з першого мого дня роботи в Театрі на Подолі.

Ближчої людини, актора та режисера я не знаю.

Усі його ідеї, ролі, постановки приймалися беззастережно та з радістю.

Він вів обидва мої вечори-презентації поетичних книжок (дякувати Богу, все це залишилося на відео!), ми зустрічалися незліченну кількість разів.

Отже, я з повною підставою можу написати: втрата Ігоря для мене — трагедія і горе, для театральної України — непоправна втрата.

Його останні режисерські роботи в Театрі на Подолі (я їх називав Єврейською трилогією) — «Льовушка», «Лист Богові» та «Ревізія-Шмавізія» — за оповіданнями Анатолія Крима — це гімн людинолюбству, витончені, душевні вистави, де катарсис тебе накриває з головою, і ти вдячний цьому диву — Театру.

Кожен наш із дружиною приїзд до Києва означений відвідинами цих вистав.

Останній раз були 20 червня — і навіть зустрічалися з Ігорем.

Так от, знаючи всі сюжетні повороти, завжди кидаю погляд на глядачів у передчутті їхньої реакції.

Дівчина в першому ряду після фіналу не аплодувала — у неї по обличчю безупинно текли сльози, і вона здивовано озиралася на інших людей — як, мовляв, можна аплодувати ТАКОМУ — адже це святотатство, тут потрібно лише плакати!

25 травня, напередодні моєї презентації книги віршів, де він був режисером і ведучим, ми стояли на балконі театру «Сузір’я», розмовляли про творчість, про вистави.

Я розповів йому про одну ідею фіналу п’єси.

Іде якась хитромудра вистава з безліччю героїв, переплетенням сюжетних ліній, глядачеві потрібно докладати багато зусиль, аби не заплутатися.

Несподівано всі герої завмирають на сцені.

Минає хвилина, дві — ніхто не ворухнеться.

З’являється якийсь новий персонаж і виходить на авансцену:

— Ми змушені тут попрощатися з вами, дорогі глядачі. На цьому епізоді п’єси автор помер.

Більше нічого не буде, до побачення.

Завіса.

...Так смерть уривається в наші п’єси, пані та панове.

Ігор був у захваті:

— Як добре! Подаруєш ідею? Десь застосую.

— Тобі — так.

Постав таку п’єсу, Ігоре!

Постав.

Там тепер у тебе стільки геніальних акторів.

Бог — свідок...

І найкращий глядач.

ДОВІДКА «Дня»

Ігор СлавИнський народився 7 лютого 1953 року. 1975 року закінчив акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, почав діяльність у театрі російської драми імені Лесі Українки. 1983 року став актором Молодого театру, з 1987-го — актор Театру на Подолі, отримав диплом режисера. З 2008 року обіймав посаду режисера-постановника Театру на Подолі.

Славинський також ставив вистави на сценах інших театрів, грав у театрах і викладав акторську майстерність у КНУТКіТ на курсі Миколи Рушковського. На його рахунку також близько 50 ролей у серіалах і фільмах. Ігор Славинський чотири рази здобував звання лауреата премії «Київська пектораль», 2010 року отримав премію імені Амвросія Бучми за найкращу режисуру вистав «Мертві душі» та «Люксембурзький сад» у Театрі на Подолі. 2018 року отримав звання народного артиста України.