Кордони розділення-6

Початок читайте «День» №№ 133-134, 135-136, 137-138, 139-140, 141-142
    Як правило, засновуючи те чи інше поселення, українці спочатку будували храм, який освячувався в певне церковне свято. Від назв цих храмів часто походили назви слобід-поселень — наприклад, слободи Покровська, Успенська, Богословська тощо.
   Жителі українських слобід жили окремо від представників інших народів. Навіть у кінці ХІХ століття, як відзначали дослідники, вони в більшості випадків зберігали свою мову й побутову культуру.

Чимало назв цих поселень вказують на їхнє українське походження. Наприклад, Велика і Мала Чернігівка в теперішній Самарській області; Луганське, Львівка, Полтавка, Семено-Полтавка — в Саратовській області; Київка, Київське, Ніжинське, Нова Полтавка, Фастів, Харківка — у Волгоградській області.

Саме в цих трьох областях, а також у Астраханській переважно сконцентровані українські поселення. У них і тепер живуть люди з типово українськими прізвищами, наприклад, Шевченко, Коваленко, Мірошниченко, Ткаченко, Пихиєнко і так далі.

Зрозуміло, що Поволжя було місцем колонізації й інших етносів, зокрема російського, який став тут переважати. Спеціально царський уряд селив сюди і німців, які створили низку поселень. Місцеві ж українці зазнавали русифікації. Особливо це стосувалося тих, хто переселявся в міста.

Незважаючи на міграційні процеси українці лишалися на Поволжі однією з найбільших етнічних груп (після росіян). Так, за переписом 1926 року, в Сталінградській губернії проживало майже 141 тисяча українців, що становило близько 10 відсотків. У Саратовській губернії їх було понад 202-х тисяч (близько 7 відсотків).

У міжвоєнний період, із 1923 по 1941 роки, більшовики створили Радянську автономну республіку німців Поволжя. За переписом 1926 року, в ній проживало 68,5 тисячі українців. Це було майже 12 відсотків населення республіки. Українці були третьою за кількістю (після німців та росіян) етнічною групою цього адміністративного утворення.

Ухвалена 31 січня 1926 року конституція республіки передбачала функціонування в ній трьох офіційних мов — німецької, російської та української. Однак ця конституція, як і інші конституції автономних республік, не була затверджена Всеросійським центральним виконавчим комітетом рад.

Столицею ж Автономної республіки німців Поволжя було місто Покровськ — колишня заснована українцями Покровська слобода. До речі, німці іменували це місто Козакенштадт, тобто місто козаків. У 1931 році Покровськ-Козакенштадт перейменували на Енгельс.

Незважаючи на русифікацію все ж значна частина українців Поволжя зберегла свою ідентичність. Це значною мірою обумовлено специфікою української міграції в цей регіон. Адже ця міграція мала давню традицію. І місцеві українці розглядали Поволжя як «свою землю». Нині, наприклад, у Волгоградській області близько 82-х тисяч осіб вважають себе українцями. В окремих її районах (Новоніколаєвському, Єланському, Руднянському, Жирновському, Данилівському, Старополтавському) вони становлять близько 10-20 відсотків населення.

УКРАЇНЦІ СІРОГО КЛИНУ

Власне, про Сірий клин — не про громадську організацію, а про великий регіон, заселений українцями, — у нас знають небагато. Це так званий Середньоазійський степ сучасного Північного Казахстану, півдня Омської та Новосибірської областей, а також Алтайського краю Російської Федерації.

Проникнення українців у цей регіон відбувалося ще з XVI століття, коли сюди здійснювала експансію Московія. У часи Російської імперії на Сірий клин нерідко засилали бунтівних українців. Наприклад, у 1770 році сюди заслали 138 козаків — учасників Коліївщини. У 1741-1742 роках тут митрополитом Сибірським і Тобольським був українець, виходець із Волині Арсеній (Мацієвич), якого в 1772 році замучили до смерті за наказом Катерини ІІ.

Масове заселення українцями Сірого клину почалося наприкінці ХІХ століття. Сюди вони їхали, сподіваючись отримати землю. Для них місцеві умови степу й лісостепу були звичними. До того ж їхали на Сірий клин з різних регіонів України — Лівобережжя, Київщини, Чернігівщини, Волині. За переписом 1897 року, в цьому регіоні українців налічувалося понад 200 тисяч осіб, що для малозаселених сибірських земель було немало.

Наступна хвиля української міграції в цей регіон припала на часи після революції 1905-1907 років і була пов’язана зі Столипінською реформою. Ще одна хвиля припала на період Першої світової війни. Сюди царський уряд переселив чимало українців із Холмщини, яка була зайнята німецькими військами. Також на Сірий клин вивезли багатьох полонених австро-угорської армії, серед яких були й українці — переважно з Галичини та Буковини.

Незважаючи на те, що абсолютну більшість українців Сірого клину становили селяни, які фактично не мали своїх організацій, все ж вони виявилися доволі активними після Лютневої революції 1917 року. Не останню роль відіграли в цьому національно свідомі галицькі українці. 23 березня 1917 року в Томську відбулася перша масова маніфестація українців.

Виникли українські організації в Омську, Томську, Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську, Новомиколаївську (сучасний Новосибірськ) тощо. Видавалися газети «Український голос» в Омську й «Українське слово» в Томську.

30 липня — 6 серпня 1917 року в Омську відбувся Перший Український з’їзд Сибіру, який створив представницький орган місцевих українців — Головну Українську Раду Сибіру. Через рік, 11-13 серпня 1918 року, відбувся другий такий з’їзд, який вимагав самоврядування для сибірських українців.

Невдовзі після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року в Сибірі влада опинилася в руках Тимчасового всеросійського уряду, котрий очолив у ролі верховного головнокомандувача адмірал Олександр Колчак. Останній став одним із провідників «білого руху» й боровся за «єдину й неділиму» Росію.

«Білі», попри проросійську шовіністичну політику, все ж мусили зважати на українців Сибіру. Тим паче, що останні зорганізували низку військових частин — Самарський добровольчий український полк, 1-й Український піхотний полк імені гетьмана Петра Сагайдачного, 2-й Український стрілецький полк, 1-й Карпатськоруський полк, Курінь імені Тараса Шевченка, Полк імені Петра Дорошенка, Український батальйон імені отамана Максима Залізняка. Ці військові частини переважно боролися проти більшовиків.

Українці на Сірому клині створили також свої територіально-адміністративні одиниці — Алтайську Українську губернську раду в Каїнську, Томську й Новомиколаївську Українські окружні ради, а також Акмолинську Українську раду, що діяла на теренах нинішнього північного Казахстану. Всі вони мали представництво у Сибірському парламенті. А в Омську розміщувалася Головна Українська рада Сибіру.

Встановлення радянської влади в регіоні на початку 1920 року призвело до згортання тут українського руху.

Перепис 1926 року показав, що на Сірому клині проживало близько мільйона українців. Тут вони становили найбільшу етнічну групу (близько 40% від загальної чисельності населення). Наприклад, у Славгородському окрузі українців було 47%, у Кустанайському — 41,3%. Однак культурні потреби українців у цьому регіоні не задовольнялися належним чином — навіть коли в 1920-х — на початку 1930-х років у СРСР проводилася політика коренізації.

У 1930 — 1940-х роках Сірий клин став місцем чергових українських міграцій. На це були різні причини. Деякі українці як репресовані були заслані чи виселені сюди. Наприклад, у 1939-1941 роках чималу кількість українців вивезли на Сірий клин із Західної України. Окремі групи українців опинилися на індустріальних будовах цього регіону. Під час німецько-радянської війни 1941-1945 років сюди евакуювали деяких людей з України.

У 1953-1959 роках радянський уряд здійснював освоєння так званих цілинних земель, зокрема й на теренах Сірого клину. Для цього було мобілізовано велику кількість «цілинників» з України, які переважно опинилися на теренах нинішнього Північного Казахстану.

Під час переписів, що проводилися в СРСР після 1926 року, часто українців за межами УРСР записували як росіян. Тому говорити про їхню реальну кількість проблематично. До того ж вони не мали інституцій, які б задовольняли їхні національно-культурні потреби. В таких умовах українці русифікувалися.

І все ж якась частина наших одноплемінників зберегли свою ідентичність на Сірому клині. Свідченням чого і була діяльність громадської організації «Сірий клин», яка донедавна офіційно діяла в Росії. Однак навіть її діяльність (переважно культурна!) виявилася небажаною для російської влади, яка діє за старим імперським принципом: у Росії має бути все російське. І, звісно, місця для українського тут не повинно бути.

УКРАЇНСЬКИЙ ЗЕЛЕНИЙ КЛИН

На Далекому Сході українці почали масово селитися ще з кінця ХІХ століття, невдовзі після того, як цей край у 1858-1860 роках увійшов до складу Російської імперії. Спеціально з Одеси відправлялися пароплави, які везли українців у ті далекі краї.

Коли ж була побудована Транссибірська залізниця, яка з’єднала центральні губернії Росії з Владивостоком, ця міграція лише посилилася. З кінця ХІХ століття по 1916 рік на Далекий Схід з України виїхало понад 276 тисяч осіб, що становило близько 56 відсотків від загальної кількості переселенців у цей край. В основному це були вихідці з колишньої козацької Гетьманщини — Чернігівської та Полтавської губерній. На нових землях вони заснували чимало поселень, навіть дали деяким із них питомо українські назви — Чернігівка, Покровка, Ромни, Іванківці тощо. Ці землі з часом отримали назву Зелений Клин, який охоплював переважно Приамур’я та Примор’я.

Основну масу переселенців становили селяни. Їх гнало на Далекий Схід малоземелля. Вони сподівалися отримати великі наділи й загосподаритися. Також деякі українці їхали працювати на Транссибірську залізницю, служили на флоті. Саме завдяки українцям відбулося освоєння Далекого Сходу.

Попри те, що українці багато зробили для розвитку цього краю, вони не мали нормальних умов для національно-культурного життя. Не було в них своїх шкіл, преси, громадських організацій. У Росії діяв Емський указ 1876 року, який зводив українське культурне життя нанівець.

Та все ж на Далекому Сході в останні роки ХІХ століття гастролювали українські театральні групи, згодом з’явилися свої театральні аматорські гуртки. Українські вистави ставилися в Порті-Артурі, Владивостоці, Благовєщенську, Хабаровську та інших містах краю. Поширювалися українські книжки.

Революція 1905-1907 років створила певні можливості для розгортання українського руху. Почали з’являтися перші українські організації — «Український клуб» у Харбіні (китайському місті, що лежало на Транссибірській залізниці), «Студентське товариство українців» у Владивостоці. У 1910 році було засноване товариство «Просвіта» в Нікольсько-Уссурійському.

Під час революційних подій 1917 року на Далекому Сході виникла низка українських інституцій, які створили Автономну Українську Далекосхідну Республіку. Спочатку центральні інституції цієї республіки були розташовані в Нікольсько-Уссурійському, Хабаровську, а з 1918 року — у Владивостоці. Республіка мала Українську Далекосхідну Крайову Раду, яка була законодавчим органом, і секретаріат, що відповідав за виконавчу владу.

Владу на місцях здійснювали десять Українських окружних рад. Поширеною ідеєю серед українців Зеленого Клину була ідея об’єднання з УНР у Велику Україну.

У той час на Далекому Сході з’явилися різноманітні українські організації не лише культурного, а й господарчого плану (кооперативи), видавалися часописи «Українець на Зеленому Клині», «Щире слово», «Громадська думка», «Українська думка» (у Владивостоці), «Ранок», «Нова Україна», «Хвилі України» (у Хабаровську), «Засів» (у Харбіні).

У 1917-1920 роках українцям Далекого Сходу довелося вести боротьбу як проти правих російських шовіністичних сил, так і проти лівих.

У 1920-1922 роках існувала буферна Далекосхідна республіка, в якій владу захопили більшовики. І все ж у цій державі українці мали певні можливості для задоволення національно-культурних потреб.

Розгром українського руху на Далекому Сході сприяв русифікації місцевих українців. Особливо інтенсивно він відбувався в містах. Правда, був незначний період, коли українці краю отримали певні можливості розвивати своє національно-культурне життя. Це було пов’язано з політикою коренізації, яка відбувалася в Радянському Союзі в 1920-х — на початку 1930-х років.

Однак українізація на Далекому Сході не протривала й двох років. Постанова центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) від 14 грудня 1932 року ліквідовувала всі українські культурно-освітні установи на теренах Російської Федерації. З того часу здійснювалася безупинна русифікація українців Далекого Сходу.

І все ж цей край і далі залишався регіоном постійної міграції українців. Причини були різні: дехто шукав тут кращої долі, втікав від голоду й колективізації, чимало в цих краях опинилося репресованих українців, а також присланих у результаті оргнаборів тощо.

Із Далеким Сходом пов’язане життя деяких видатних наших співвітчизників. У 1932-1937 роках тут перебував на засланні письменник Іван Багряний, описавши це заслання й втечу звідти в романі «Тигролови». Також на Далекому Сході у 1930-1936 роках відбував ув’язнені видатний український перекладач, письменник Борис Тен (Микола Хомичевський).

Згідно зі статистичними даними, українців на Далекому Сході в 1920 — 1930-х роках налічувалося понад 300 тисяч. А в останні роки існування СРСР їхня кількість сягала понад півмільйона. Однак ці цифри не відображували повної картини. В умовах відсутності українських інституцій на Далекому Сході місцеві українці швидко русифікувалися й починали ідентифікувати себе як росіяни. Зрештою, росіянином, а не українцем у тій ситуації було вигідніше бути. Це давало кращі можливості для кар’єрного росту.

І все ж, як бачимо, чимало українців на Далекому Сході зберігало свою ідентичність і мову. У 1989 році серед українців цього регіону вважали рідною мовою українську близько 40 відсотків. Погодьтеся, що в умовах тотальної русифікації це був немалий показник.