День Свободи: свято спогадів
Хоч що б відбувалося у вітчизняному телевізійному просторі протягом останнього телетижня, практично в усьому, в кожній теледії відчувалося наближення події, яка викликала і тривогу, і цікавість. Річниця Майдану дійсно стала головною «дійовою особою» тижня, підпорядкувавши собі телеефір, який, проте, не особливо цьому й чинив опір. Ток-шоу на «1+1» і ICTV, телемарафони на НТН і «5 каналі», численні документальні спогади, емоції й аналітика на інших телеканалах — усе це було. Була й пряма трансляція того, що можна було б назвати «Майдан: через рік».
І дійсно, як воно все виглядає, через рік? Основним незаперечним досягненням того, що прийнято називати революцією, є свобода слова. Минулий тиждень свідчить: таки так, що є, те є. На телеекранах велика кількість персон, які програли в протистоянні рік тому, персон, які й сьогодні не церемонитимуться у визначеннях тих подій і їх нинішніх результатів, говорить саме за себе. Однак звичка переможців із приводу й без нього розмахувати знаменом свободи слова, що перемогла, звичка, що межує вже з фетишизмом, тільки пришпорює запитання, що напрошується й у прихильників, й у скептиків: а що далі?
А загалом, це запитання висіло в повітрі під час прямоефірних «Я так думаю» («1+1») і «Свобода слова» (ICTV), хоча воно й було сформульоване для студійних сперечальників трохи інакше. А суперечки дійсно були гарячими, оцінки — полярними, висновки — протилежними. У студії в Ганни Безулик Євген Кушнарьов називав події річної давності виключно маніпуляцією суспільною свідомістю, Левко Лук’яненко — історичною перемогою, а Роман Зварич — виявом індивідуального морального подвигу, внутрішньою революцією кожного, яка, злившись у єдине ціле, і стала революцією духу всього народу. Все це так, і все-таки є ще дещо, що не може не визнаватися досі опонуючими одна одній сторонами: то очевидне розчарування результатами першого постреволюційного року, яке революціонери, які перемогли вважають неминучим. Чому неминучим? Вони вважають, спираючись на психодіагностику, що будь-який емоційний сплеск спричиняє рівнозначний за силою емоційний відкат. Як прилив і відлив. Може, так би воно й було, якби вчинки нової владної команди не давали б реальних, цілком відчутних, мотивів для песимізму й депресії навіть у стані їхніх прихильників.
Внутрішнє розбирання в «тераріумі однодумців» давно стало публічною мильною оперою, настільки тривалою, що скоро ніхто вже й не пригадає, з чого все починалося. Образи колишніх соратників настільки сильні, що, навіть потрапляючи в яскраве світло телестудій, вони не можуть чи не вважають за потрібне приховувати їх, вважаючи, напевно, що це і є публічна політика. Скарги і взаємні обвинувачення звучали й у «Свободі слова», й це було жалюгідне і несамовите видовище. Ющенківці і тимошенківці, які доводять один одному свою правоту, наштовхнули до нав’язливої й цілком здорової думки: цю б енергію, та в мирних цілях... Була під час програми і ще одна розумна думка, висловлена одним із учасників обговорення. Про те, що тоді, рік тому, мали місце бути дві революції. Одна — революція суспільна, чиста, світла стихія, повстала проти пітьми та брехні, за свої права, за почуття власної гідності, що принижується негідною правлячою елітою. І друга — революція політиків, які борються за владу. Такий погляд дійсно ставить усе на свої місця та пояснює як те, що відбувалося, так і те, що відбувається.
Підтверджує його й інтерактивне опитування «5 каналу», проведене 22 листопада. Більшість серед тих, хто зателефонував, заявила про те, що рік тому вони вийшли на вулиці не за Ющенком, а за себе. Взагалі цього дня «канал чесних новин», що зробив собі ім’я та рейтинг саме під час тих знаменних подій, запропонував глядачам поностальгувати за допомогою телемарафону, в рамках якого пропонувалося пригадати, як це було, і послухати сьогоднішню думку учасників тих подій, або тих, хто перебував по інший бік барикад. У плані ностальгії все вийшло. У Майдану дійсно була унікальна енергетика, дуже творча і дуже духовна. Про це не можна жалкувати — моральне подвижництво таким і залишиться, навіть якщо результат виявляється неадекватним. Чому дорікати тим, хто сьогодні пригноблений і розчарований? У наївності та довірливості? Можливо. Але народження нації і дорослішання нації — два різних процеси і за часом, і за переживаннями. Маленькому все здається великим, реальні масштаби проявляються пізніше, а зрілість приходить і внаслідок захоплень, які переживаєш, і розчарувань. Але чи зрозуміли це ті, хто був авансом нагороджений практично безмежною довірою людей, які подолали свій страх? Судячи з виступів «ветеранів сцени» Майдану, не зовсім.
Там, на святковій сцені, звучало багато різних слів. А враховуючи, що відразу кілька телеканалів вели пряму трансляцію з Майдану, телеаудиторія була значною. Що вона побачила? Спроби покаяння, але не зовсім щирого. Коли говорять «да, не все так, як хотілося б, але…», це не розкаяння, це вимушене попереджуюче визнання, коли краще сказати самому, ніж дочекатися, коли скажуть інші тобі. Були й дуже негарні речі, коли міністр Луценко явно грав на не найвищих почуттях, реанімуючи різкі революційні лексичні визначення колишнього президента та його команди. Були чисто технологічні ходи, як у «діджея» Майдану Томенка, який закликав людей «які зібралися, допомогти Президенту» відмовитися від меморандуму з Януковичем.
Узагалі «святкова частина» Свята Свободи здивувала неоригінальністю тез. Політики знову лякали реваншем біло-блакитних, закликали об’єднатися «проти спільного ворога», знову намагалися цим ворогом «поділитися». Але далі всіх пішла екс- прем’єрша. Мало того, що не так давно країні нав’язливо пропонували пережовувати явну підміну суті конфлікту владної еліти, перевівши його в мелодраматичну площину з’ясування відносин у парі Ющенко — Тимошенко. Тепер, виявляється, тільки і починаються справжні вибори. З нового року, після введення політреформи, президент — швидше фікція, а реальна влада буде в прем’єра, якого опосередковано й вибиратимуть на парламентських виборах. І повинно в нас бути, як у Німеччині, де канцлером став хто? Ось-ось, аналогії дуже прозорі. І нехай потім Президент закликав не перетворювати Майдан у майданчик парламентських виборів, пізно — вибори вже стартували, й саме на Майдані.
Проте, яким би гірким не було розчарування, ніхто з опитаних численними телегрупами учасників подій річної давності не шкодував про свою участь у революційних подіях. І вони праві, їм соромитися немає чого. Не праві політики, які не розуміли, які не захотіли зрозуміти, що поки вони ділили владу та з’ясовували відносини, суспільство переросло своїх «поводирів», ставши не стільки об’єктом, стільки суб’єктом політичної боротьби.
