Cергій КРИМСЬКИЙ: Іде війна за землю!

Україна переживає кризу світоглядної журналістики, потреба в якій відчутно зростає з кожним днем. Що таке світоглядна журналістика? Більшість українських науковців, теоретиків поділяють журналістику на описову (факт, оперативність, вплив на свідомість) та світоглядну (принцип, моделювання свідомості, формування особистості). Водночас польський журналіст, письменник Ришард Капусьцiнський писав, що у журналістиці є два рівні — ремісничий і творчий. Журналістська робота переважно подібна до праці ремісника: підготувати сюжет, переповісти інформацію... Цього кожен може навчитися й поза університетом. Другий рівень — це висока, концептуальна журналістика. Критерієм оцінки статті є те, чи має вона добру мотивацію, чи це важливий, майстерно написаний текст, — журналістський, літературний, який робить людину кращою, змушує її мислити. Зокрема, відомий львівський журналістикознавець професор В. Здоровега у своїх працях писав про поняття «мислячої публіцистики», або ж «дослідницької публіцистики глибокої цікавої думки, гуманної загальнолюдської ідеї». Інший дослідник —Т. Лильо — вважає, що справжня журналістика — превентивна, зміцнює національний і громадянський імунітет, сприяє мисленню категоріями незалежної держави і таким чином нейтралізує загрози загальнодержавного масштабу.

Як вбачає роль світоглядної журналістики сьогодні з позиції філософії Сергій КРИМСЬКИЙ — в його інтерв’ю «Дню».

— Фундатор світоглядної публіцистики Микола Шлемкевич у знаменитій статті «Новочасна потуга» стверджує, що публіцистика є ділянкою духовної культури, спорідненою з наукою, мистецтвом, релігією. Ці характеристики датуються серединою ХХ століття. Як би ви схарактеризували сучасну українську публіцистику?

— Як правило, традиційно журналістику визначають як усвідомлення інформаційних проблем сучасності, навіть не сучасності, бо це дуже широко, а сьогодення. Сучасна журналістика — вона вже не просто віддзеркалює факти чи події, її більше цікавлять думки, позиції людей щодо певних подій. Тобто це не репортаж. Ото, знаєте, було таке поняття — репортаж: просто факти, події розглядати, таке собі інформаційне фото дійсності зробити. Зараз ЗМІ дуже швидко передають події, які трапляються навколо нас. А журналістика — це вже думки, це вже ідеї відносно подій.

А от що таке сьогодення? Чи це кон’юнктура? Ну, дійсно, можна сказати, що в здоровому смислі в журналістиці є кон’юнктура, може, нас вона і цікавить. Вона дає відображення того, що відбувається на наших очах. А те, що вся журналістика — на наших очах, я не випадково сказав — фото, і не тільки інформаційне. Воно потребує осмислення. Є така проблема: що є повсякденність, і що ж історія. Дивіться. В 1991 році телебачення зафіксувало події оборони будинку в Москві. Значить, що відбувалося? З одного боку, нам просто телеобразами показують історичну подію — зміну ладу, навіть ладу соціального. Стоять захисники Білого дому, щоб захистити ідеї демократії. На вулиці, з іншого боку, люди вигулюють собак, купують в магазині продукти, сидять в перукарнях. Це все відбувається одночасно в одному дуже невеличкому просторі. Тобто, з одного боку — історія, з іншого — повсякденність.

Вони взаємопов’язані. А що ж таке журналіст, який дивиться на це? Він повинен вирішувати, що тут історичного, а що тут побутового. Це проблема, і проблема саме уже журналістики іншого плану — журналістики світоглядної. І ця проблема має ще інший бік. Було б дуже просто сказати, що те, що кон’юнктурне, те повсякденне, що на наших очах — це є звичайна журналістика. А світоглядна — це коли ми виходимо за межі буденності, виходимо за межі повсякденності і звертаємося до вічних цінностей чи духу, чи культури, чи національного розвитку.

— Тобто журналіст-концептуаліст повинен передбачити в події її історичну значимість, не заплутавшись у повсякденних проблемах?

— Що таке повсякденність, що таке сьогодення? Є юридичне визначення цього понятті. Це 50 років. Через 50 років розсекречуються документи, усі, тому що вважається, що кінчилось сьогодення і можна листи, архіви розкривати. Це 50 років — сьогодення. Але візьмемо 50 років від початку XX століття. Що відбувається на очах старшого покоління? Відбуваються дії, які мають загальне історичне значення. Більше революцій у сфері культури, техніки, ніж за всю історію людства. Це революція в атомній енергетиці, це атомна революція, космічна, комп’ютерна, біотехнологій, нанотехнологій, матеріалознавства, астрономії. Все на наших очах. Декілька років тому було відкрито, що все, що ми бачимо, — це лише 4% , головна матерія невидима. 96% матерії — для нас невидимі. ЇЇ звуть темна матерія. Я вже не кажу про соціальний аспект. На наших очах змінюються формації, здійснюється перехід від ідей комунізму і соцтабору до якоїсь нової фази розвитку людства. Це не зовсім капіталізм. Для нас, для України — це входження в людську цивілізацію, тому що ми були відірвані від цивілізації. Що таке цивілізація? Це світова релігія, світова культура, це проблеми демократії, свободи і так далі. Ми були відсічені від усього цього. Ми повертаємося в людську цивілізацію, бо ми були за її межами, за колючим дротом.

— Тобто ви вважаєте, що українці із «колючого дроту» — відразу до світової цивілізації. Яка роль тут журналістів?

— Справді, це повернення до цивілізації. Але і на наших очах відбувається перехід до інформаційного суспільства, коли змінюються форми власності. 70% капіталістів — це акціонери, це не зовсім приватна власність, це колективна. Ну, виникає ще інтелектуальна власність. Ваші думки, ваші відкриття, вам платять гроші за них, але вони належать усім. Ну, як праця журналістів... Але нова ера на наших очах, новий тип цивілізації. Тільки за другу половину XX століття виникла більш ніж половина існуючих держав. За останні 50 років. Так що це таке? Виходить, що повсякденність чи, значить, сучасність? О, сучасність еквівалентна усій всесвітній історії!

Розумієте? Тобто виходить, що на очах одного покоління відбуваються події всесвітньо-історичного масштабу, еквівалентні усій попередній історії. І тоді ми кажемо, що ареною історії стає душа навіть окремої людини. Ми ж, старше покоління, це пережили. Тобто людина вже стає не просто суб’єктом, а й ареною історії. Раніше казали: людина — творець цивілізації, а зараз вона —ще й арена цивілізації. Оцей приклад дозволяє нам якось відсторонитися від вульгарного погляду, що кон’юнктурне — це звичайна журналістика, а таке вічне — це вихід за межі сьогодення, вихід у масштаб всесвітньої історії. Ні. Зараз у сьогоденні ми можемо знайти всесвітньо-історичні процеси. Ось що виходить. Таким чином, їх не можна протиставляти, оці типи журналістики: світоглядної і кон’юнктурної. Потрібно просто в подіях сьогоднішнього дня знаходити вічне та плинне, взаємозв’язок і перехід із плинного у вічне й навпаки.

Як це відбувається? Загальні міркування. Перший і найбільш наочний шлях — це брати наскрізні цінності цивілізації. Ну, скажімо, в позиціях сучасної науки, наприклад у концепції Юнга, це так звані архетипи. Що таке архетип — це символічні структури, які є наскрізними і проходять крізь усі етапи історії чи людства, чи даної нації (є національні). Розумієте, це ж як було, особливо в діаспорі. У них не було матеріалів, і вони йшли шляхом психологічним. Українська нація — романтична. А поляки чи грузини — що, не романтичні? Я кажу, це психологічний чи сердешний підхід до подій. А ми можемо досліджувати націю, досліджувати належність того чи іншого, чи є в нього архетипи.

Я беру так: якщо якась символічна структура проходить крізь усі фази української історії і історично це доведено, то, звичайно, можна казати про кардіоцентризм чи архетип мови чи індивідуальної свободи, чи архетип софійності (не та мудрість, яка в голові, а та, яка в речах, бутті). Скажімо, дім — це святе довкілля, це не просто хата, це той топос, де займає чільне місце людина, хазяїн, господар. Це як у Шевченка: в своїй хаті — своя правда і сила, і воля. В цьому розумінні. Поле — це те, що зв’язує людину з природою, те, що на столі. А храм — святині людини. В кожну епоху своє розуміння цих трьох понять, своє ставлення до природи, склад святинь. Скажімо, істина — добро-краса. В кожну епоху має свій зміст, але тематично присутнє завжди.

Це простий шлях. Я беру наскрізні ідеї. Наскрізні ідеї є — це дійсно важливий аспект світоглядної публіцистики. АЛЕ він не є єдиним. Скажімо, така проблема. Дуже важлива для української нації, для української історії — це проблема свободи, своє розуміння свободи, дуже специфічне для України. Це розуміння свободи як гідності. Я візьму архаїчний період, первинний. Наприклад, «Слово о полку Ігоревім». Ігор, не домовившись з іншими князями, самовільно вирушив у похід, загубив військо, сам опинився в полоні, викликав зворотну навалу половців на Русь, якій дуже багато шкоди спричинили, але він пише із полону: діви співають за Дунаєм, усі веселяться. В чому справа? Він довів свою гідність. Він дав обіцянку Божій Матері. Хоч би як його намагались перетягнути в іншу віру, він залишився вірним, вірним Божій Матері, довів гідність свою: «О, дайте, дайте мені свободу!». Вона для нього — гідність.

УПА — вони розуміли, що виступають проти трьох сил? Проти СРСР — сталінського тоталітаризму, гітлерівського тоталітаризму і проти Польщі (яка там Армія крайова була!) не можна виграти. Але вони не могли інакше. У них просто гідність була. Розуміння свободи як гідності — це тема вічна і в цьому плані світоглядна для журналістики. Те, що проходить перед нашими очима, мусимо на це поглянути з позицій затвердження свободи, гідності людської і так далі. Ми можемо розглядати події з сьогоднішнього дня, але дивитися з позицій вічних цінностей.

— Роль світоглядної журналістики в сучасній Україні?

— Скажімо, під час виборів минулого року ми бачили, яку помилку зробила Партія регіонів у своїй інформаційні кампанії. Партія регіонів — це індустріальна психологія. Це як за доби п’ятирічок. Основне: показники — скільки нафти, металу видобули. Це все мислення матеріальним змістом історії. Це вже давно зникає в усьому світі. На перший план виходить стратегічний ресурс — інформація та знання. Це не значить, що не потрібні металургійні заводи чи не потрібна нафта. Але умовою розвитку є інформація, духовні цінності. Наведу приклад, як це робиться. Скажімо, Маргарет Тетчер: вона приходить до влади в Англії в період економічної кризи. Що вона робить? Вона не каже: скільки треба нафти і так далі. Вона одну ідею штовхає: кожен англієць повинен мати заміський будинок. І починається бум будівництва, транспортний бум, сервісний бум. Цією ідеєю — кожному заміський будинок — вона піднімає всю економіку. Так ось, треба показувати, які умови розвитку матеріальної частини цивілізації, і це має зробити світоглядна журналістика.

Чи, скажімо, така річ. Усі футурологи, вчені, соціологи, у нас особливо, і на Заході казали, що в майбутньому посипляться соціально-класові колізії. Нічого подібного. Виявилося, що зараз мітинги чи боротьба за здоровий спосіб життя, боротьба за екологію, проти абортів скликає більше люду, ніж найактуальніші політичні мітинги. Виникає нова стратегія соціального розвитку — вітальна: проблема життя і проблема родини.

— Що повинні вміти сучасні журналісти?

— В нас дуже слабка журналістика в духовному плані. Також часто журналіст дає дуже банальні запитання. Якось я виступав на телебаченні, і одна журналістка задавала складні питання. Мені було цікаво відповідати. Багато людей записували. І це не моє досягнення, а досягнення журналістки, яка зуміла знайти запитання: запитання, які хвилюють людей, але не банальні і не мають банальне підгрунтя. Розумієте, запитання — воно відразу нас звертає до безкрайнього моря, а відповідь — це вже пристань, це кінець. Запитання відкриває пошук для нас. А от культура запитання є повністю відсутньою в журналістів.

— Ви як споживач журналістської праці: чого вам не вистачає?

— Дуже мало полемічних матеріалів. Що це значить — полемічні матеріали? Це не тільки смажені факти. Ні. Це інше. Я є правий, а мій опонент — неправий. Але дилема в тому, що ми разом маємо знайти третю позицію, яка для нас однаково ціннісна. Що робив Сократ — не суперечку. Знаєте, в Греції було сім мудреців. Сократ вважався наймудрішим, але не входив в цю сімку. Чому? Він першим прийшов до висновку: не самому казати мудрість, а вилучати її з інших людей. І для нього діалог — це спосіб вилучення мудрості із свого опонента. Мистецтво діалогу — це і є головним.

— На вашу думку, публіцисти є вчителями життя?

— Безумовно, особливо яскрава публіцистика — вона повинна як можна далі стояти від держави. В нормальному суспільстві держава — це робота автопілоту. Нікого у Франції не цікавить, хто голова уряду. Це найманий персонал, який повинен вирішувати усі проблеми суспільства. Нормальні проблеми — це людські цінності. В журналістиці повинен бути людиноцентризм (людина і її потреби).

— Як екологічному журналісту мені цікаво знати вашу відповідь на запитання: звідки бере початки розуміння природи в українській культурі як дару Небес?

— Розуміння природи? В усіх слов’янських народів є поняття «мать сира земля». Це і благо, і смерть — мать сира земля. У росіян, скажімо. В українців — виключно позитивне відношення до землі як родинного початку. Але перший крок нашого українського розуміння — Україна є Батьківщиною індоєвропейських народів, як це доведено не нами, а англійцями. В українській мові і культурі дуже багато відбитків того, що ми зараз називаємо індійською культурою. Коли я встановив, що в українському розумінні землі є таке сходження до загальних символічних основ буття — це просто таке є в індійській культурі. Земля розглядалась як і духовний, і сакральний аспект. Земля не витримує чужинців. Пам’ятаєте легенду про князя Олега? Йому ж волхви нарекли: а приймеш ти смерть від коня свого. Починаючи від скіфських племен, кінь — це символ життя, це символ краси та щастя. Пішов кінь — це щастя пішло. Тому коньок на даху — це символ щастя. Прийняти смерть від коня міг тільки злодій.

— Розшифруйте людські проблеми, зважаючи на те, що Україна вийшла з комуністичного ладу, потрапила в ринкові лещата, де їй нав’язують капіталістичний «устрій». Який шлях мають обрати українці , який шлях повинні підказати публіцисти, щоб українців не спіткали ті проблеми, які зараз мають капіталістичні країни?

— Я не соціолог і не можу вам цього сказати. Але, дійсно, це проблеми села і проблеми культури. Село — це як основа нашого буття. А зараз це головна проблема. Йде війна за землю. Ви знаєте, що це значить? У мене знайомий з Ягодина. Село, де вже навіть нема землі похоронити людей. Нема цвинтаря. Тому що все розкуплено. Причому селяни все розпродали. Земля дорога. Скажімо, під Києвом одна сотка — це тисячі доларів. Селяни розпродали землю, тепер слухають музику, п’ють і кажуть: «Ми тепер, як горожани». А що буде далі? Це страшна річ. На наших очах відбувається страшна боротьба, яка немає ніякого порівняння, яка відбувається з усіма цими політичними баталіями. Ми ж не знаємо, що буде далі.

— Орієнтири сучасного публіциста в сучасному світі?

— Це архетипічні проблеми, це проблеми постіндустріального мислення. Це проблеми національних інтересів, це проблеми свободи, вітальної стратегії. Я вже все вам казав.