Щаблі до істини

В Одесі вийшла книжка «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу», упорядкована вдовою відомого літературознавця і педагога Марією Максимівною та його донькою Ярославою (видавництво «Чорномор’я», 2018). Крім спогадів учнів, друзів і колег ученого, тут уміщено також статті про його науковий доробок; листи Олеся Гончара, Семена Жураховича, Леоніда Новиченка, Івана Чендея, Михайла Наєнка та Володимира Мельника; інтерв’ю з професором Фащенком... В окремих розділах — матеріали з рукописної спадщини В. Фащенка і те, що було надруковане ним упродовж 1990-х років.

Саме про наукову творчість Василя Фащенка (1929—1999 рр.) останнього в його житті десятиліття було б цікаво поміркувати докладніше.

Межа 1980—1990-х років була для українських гуманітаріїв, як відомо, часом складної «переоцінки цінностей»: доводилося кардинально переосмислювати вітчизняну історію ХХ століття, самовизначатися щодо місця України в нових реаліях пострадянського простору, відмовлятися від стереотипів у сфері наукової методології. Василь Фащенко в ті роки також перебував у напруженому (і творчо продуктивному) діалозі з самим собою. Його статті нечасто з’являлися на сторінках періодичних видань, проте щоразу, коли вдавалося на них натрапити в «Літературній Україні» чи, скажімо, в кіровоградському часописі «Вежа», вони справляли яскраве враження: Фащенко пропонував свіжий погляд на літературні явища нашого ХХ ст. Його цікавили фундаментальні питання, які, зрештою, виходили вже й за межі філології: що є істина і які шляхи ведуть до неї? Що таке «художня правда» і чи бувають «дві правди»? Чому в процесі пізнання таким важливим є принцип діалогізму?

Про те, як ці одвічні питання були відрефлексовані професором Фащенком, я ще поміркую, а поки зупинюся на його напрочуд цікавій статті 1992 року «Чия правда? Чия кривда?» Тарас Шевченко і Микола Хвильовий» (першодрук: «Літературна Україна», 27 лютого 1992 р.). Хвильовий — перший з-поміж письменників українського Ренесансу 1920-х років, чиї твори взявся ґрунтовно перечитувати Фащенко. Колись йому здавалося, що автор «Вальдшнепів» сповідує «занепадницький романтизм», що «революційні бійці постають у його новелах жорстокими дикунами», — тепер же історико-літературне поле ніби виринало із темряви, відкриваючись дедалі різними ділянками, які раніше були приховані або ж захаращені. Виникав відомий дослідникам різних часів ефект «нових очей», коли невтоленне пізнання спонукає ревізувати, здавалось би, раз і назавжди усталені уявлення.

Дослідницький сюжет, що його взявся «розплутувати» Василь Фащенко, стосувався «взаємин» Миколи Хвильового з Тарасом Шевченком. Усе розпочалося із сакраментальної репліки Дмитра Карамазова («Вальдшнепи»): «За що я його /Шевченка/ ненавиджу? А за те я його ненавиджу, що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, — хіба не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» — безглуздо та безцільно — й дивитися на світ та його будову крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? /.../ Саме цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний розвій нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю /.../».

Слово героя і слово автора — не одне й те саме, нагадує В. Фащенко, і, зрештою, після широкого екскурсу у відповідні контексти робить такий висновок: «Антишевченківська фраза в романі «Вальдшнепи», можливо, має своє коріння в концепціях П. Куліша та М. Драгоманова, а також у літературно-політичній боротьбі 1920-х років».

Все так, особливо якщо зважити на характерну для середини тих самих 1920-х років апологію П. Куліша, який — в очах М. Хвильового і не лише його — мав «замінити» Т. Шевченка в національному каноні. «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні цього слова, то тут більшого за Куліша я не бачу, — писав М. Хвильовий наприкінці 1925 року в листі до М. Зерова. — Здається, лише він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента. /.../Для мене Куліш є представник не «чорної Європи», а найчервонішої. /.../ Це символ боротьби, прогресу. Куліш, по суті, був ідеологом молодої буржуазії, і коли б він не стикнувся з мертвою стіною культурного епігонізму тодішньої української інтелігенції, ми б, безперечно, в часи великої горожанської війни не мали б таких вождів, які завжди плентались у хвості маси. Як у свій час національні війни були революційним, червоним явищем в історії людськості, так і Куліш для нашої країни був прогресивною Червоною Європою» (підкреслення М.Хвильового. — В. П.).

Не варто шукати у Хвильового бездоганних аргументів: адже занадто суперечливим, «сум’ятливим» був цей «м’ятежний» речник «азіатського ренесансу»; напрочуд складно, поборюючи часом одне одного, співіснували в його внутрішньому «Я» українець та комуніст; і дуже болісно нагадувала про себе та неврастенія, на яку Микола Григорович частенько нарікав у листах до Миколи Костьовича...

Василь Фащенко не обмежився аналізом і коментарями, що стосувалися лише окремої репліки Дмитра Карамазова. Він пішов значно далі: більша частина статті «Чи правда? Чия кривда?» — це уважний розгляд усієї «Шевченкіани Хвильового», яка «складається з більш ніж сотні, а то й більше цитат, алюзій, згадок імені Кобзаря і назв його творів». Різні герої Хвильового згадують Шевченка по-різному, далеко не завжди в дусі Карамазова. А найцікавіше у В. Фащенка — аналіз на рівні типології. Кому ще з літературознавців спало на думку поставити поряд Івана Гонту із Шевченкових «Гайдамаків» — і чекіста з новели «Я (Романтика)» Хвильового? Резон такого зіставлення, мабуть, полягає в тому, що в обох випадках ідеться про помсту, про «комплекс Гонти», що спонукає ватажка гайдамаків убити власних дітей, а «главковерха чорного трибуналу комуни» («Гонту ХХ століття», як називає його Фащенко) — розстріляти матір. Ситуації начебто подібні, проте дослідник бачить і відмінне: нюанси, на його думку, криються в тому, що «у поемі Шевченка Гонта праведний і неправедний. У новелі ж Хвильового Гонта ХХ століття /.../ тільки неправедний. Він чекіст, матеревбивця. Що може бути страшніше за такий злочин?»

Логічно, що після такого висновку В. Фащенко звертає увагу на те, як у Шевченка та Хвильового трактується мати Спасителя...

Шлях типологічного аналізу повів дослідника і до мотивів, які пов’язані з національним болем, українською історією, роллю Москви у трагедії нашої нації... І виявилося, що Микола Хвильовий зі своїми «Вальдшнепами» — не такий уже й опонент Тараса Шевченка. Ба навіть навпаки: дух великоросійської імперськості був однаково чужий обом...

1993 р. В. Фащенко відгукнувся на 100-річний ювілей М. Хвильового (стаття «Так що ж нам дав Микола Хвильовий?», яка вийшла в одеській газеті «Чорноморські новини» за 18 грудня 1993 р.). «Кожен митець, як і будь-яка людина, має право на вибір своїх ідеалів чи ілюзій, — писав він. — М. Хвильовий обрав «загірню комуну» в самостійній Україні». Слово «ілюзії» тут ключове: В. Фащенко пише про драму письменника співчутливо, проте знає він і про страшну ціну ілюзій соціальних максималістів, які мріяли про новий світ, покладаючись на всесильну диктатуру пролетаріату. Уже 1923 р. М. Хвильовий із жахом побачив, що експеримент провалюється, що винен у цьому і він сам, що за ілюзії також треба відповідати...

Але перш ніж звести рахунки з життям, Микола Хвильовий ще десять років відчайдушно боровся. «Він самовіддано підносив національну гідність українців, самобутність їхньої культури й історії, кликав братів по перу до вершин «психологічної Європи». Тобто до типу людини вільної, активної, багатої на розумі і почуття, ім’я якій — Фауст, — нагадував своїм читачам В. Фащенко. — І хотів, щоб українська література не копіювала, не мавпувала пануючу російську...» І ще: «Хвильовий сказав правду про колоніальне становище свого народу, про його рабську психологію, котра віками прищеплювалася царською, а потім більшовицькою владою...»

Як художник, М. Хвильовий «явив світові неперебутнє слово»; його модерна проза «розвихрена, як і доба, в яку народжувалася». У невеликій газетній статті деталізувати сказане виглядало неможливим, тож В. Фащенко обмежився кількома спостереженнями, які сприймалися як пропозиції для дослідників молодшої генерації. Літературознавчою мовою їх можна сформулювати так: 1) «Сфера несвідомого в художньому зображенні М. Хвильового» (недарма ж — як паралель — у статті згадано імена Д. Джойса та Ф. Кафки); 2) «Типи і психологія «зайвих людей» у творчості М. Хвильового».

Можливо, дипломники чи аспіранти Василя Васильовича й підхопили ці думки свого наставника, складно сказати...

Тут доречно згадати, що професор В. Фащенко щедро «роздаровував» учням наукові ідеї. Йому, скажімо, цікаво було (з настанням тепер уже «розвихрених» 1990-х) повернутися до підозрілого за радянських часів явища українського літературного модернізму, досліджувати його. І він дещо встиг (стаття 1999 року «Метаморфози в українській новелістиці ХХ ст.»), проте більшість із задуманого та осягнутого ним все ж «розчинилася» в консультаціях для аспірантів (читаючи деякі з їхніх студій, немовби чую, упізнаю голос Василя Васильовича...). Залишилися, власне, штрихи — виразно окреслені штрихи до характеристики української новели ХХ ст. — неоромантичної, імпресіоністичної, експресіоністської, неореалістичної...

А ось новелістика 1990-х розчарувала Василя Фащенка: «На світ випливла натуралістична новела, яка в минулому не посідала значного місця. Тепер же вона розпросторилася і своїми метастазами (! — В. П.) вражає інші стильові розгалуження. Замість душі докладно описуються нутрощі, фізіологія поґвалтувань, злягань, убивств і конань /.../ Поруч буяє так звана химерна, фантасмагорійна мала проза з відьмами й відьмаками, домовиками і якимись загадковими вічними людьми підземель, з котами, що перетворюються на когутів, з тарганами і хробаками, із загадковими щезненнями персонажів і грізними голосами з того світу. Одне слово, розгулявся «мертвецький Великдень», аби довести давно доведене песимістами, що життя страшне й абсурдне» (див: «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу». — С. 466).

У цьому неприйнятті «мертвецького Великодня» було щось таке, що стосувалося місії літератури загалом. І В. Фащенко не бажав бігти попереду «прогресу»: «Ніколи не погоджуся з тим, що література — це гра. Для мене в ній — триєдиний ідеал: істина, добро і краса. Ну, а найближчий мені її «просвещающий реализм», який не пригнічує, а очищує й підносить людину», — сказав він в інтерв’ю «Вечерней Одессе» в день свого 64-річчя (1993 р.).

Упізнаю Василя Васильовича! Саморевізії — саморевізіями, проте були речі, яких він зрікатися зовсім не прагнув...

А тепер повернуся до питань про «щаблі до істини», що їх ставив перед собою «пізній» Василь Фащенко. Є в нього стаття саме з такою назвою; яка вийшла у світ 1996 року в кіровоградському журналі «Вежа», редактором якого був автор цих рядків (передрук — у кн.: Фащенко В. У глибинах людського буття. Літературознавчі студії. — Одеса, 2005. — С. 606—622). Автор цитує в ній парадоксальні, здавалось би, слова Івана Франка: «Неправда се, що каже д. Куліш, що «Правда одна, немає двох правд»: може бути, що абсолютна правда — одна, але тая, на нещастя, нам не дана. А дана нам тільки релятивна, зглядна правда, — а зглядних правд справді може бути багато».

Уявляю, як багато важили для В. Фащенка ці Франкові констатації. Напевно, і йому колись, як П. Кулішеві, здавалося, що «правда одна». Але з часом тяжкий шлях пізнання уперто вів його до думки, що «буття — це безконечний, невичерпний космос суперечностей», і «коли людина починає їх осягати, вводячи момент оцінки, вона (хоче того чи ні), — залежно від своїх уявлень, зазвичай обирає за правду одну із протилежностей, не помічаючи їх єдності, рухливості, взаємопереходів. Тобто того, що виникає над їхнім протистоянням, зрештою, й незримою конфронтацією. Це одвічна драма пізнання і самопізнання, в тому числі й художнього».

Ярослава Фащенко, донька професора, котра й сама була слухачем його спецкурсу про психологізм, згадувала, що батько не раз згадував у студентській аудиторії слова з оповідання А. Чехова «Дуель»: «Ніхто не знав усієї правди...» І контекст бесіди був той самий: людське життя — багатомірне і сповнене суперечностей, тому так важливо подеколи відмовлятися від однозначності на користь багатозначності («правда — це суперечність», — переконував В. Фащенко у своїх статтях, доповідях, лекціях, що не завадило би йому, напевно, погодитися з істориком Ярославом Дашкевичем, який рішуче заперечував «крайній релятивізм» сучасних істориків-постмодерністів, ладних відкинути «достовірність історичних знань», оскільки «довести істину неможливо» /див.: Дашкевич Я. «...Учи неможними устами сказати правду». — К., 2011. — С.341, 344/. Уявити В. Фащенка серед апологетів постмодерністського «крайнього релятивізму» моєї фантазії не вистачає: його цікавила діалектика, а не релятивізм, що заперечує істину!).

З огляду на зазначену проблему згадую історію капітана Берестовця — героя чудової, сповненої тонкого психологізму повісті Л. Первомайського «Чорний Брід» (1970 р.): випадкове знайомство з черницею Іраїдою, людиною неймовірно складної долі, її сповідь про пережиті життєві драми перевертають його «чорно-білі» уявлення про добро і зло. А «єресь» Первомайського полягала лише в тому, що ті чорно-білі уявлення капітана коренилися в нав’язаному йому вихованням і суспільною атмосферою класовому підході до життєвих явищ. Але життя людське не вписується у жорстку класову схему, доводить автор «Чорного Броду», адже вона (схема) не враховує тієї складності, що про неї писав І. Франко...

Вочевидь, Василь Васильович Фащенко, як і багато хто з нас, старших і молодших, на зламі 1980 — 1990-х років пройшов тією ж дорогою, що й капітан Берестовець. Недарма ж однією із найважливіших для нього категорій став ДІАЛОГ. Він збирався заново писати свою історію української літератури ХХ ст., будучи переконаним, що «художнє пізнання світу /.../ є явищем діалогічним» і що «створений словом світ людини досліджується літературознавством теж діалогічно, а не монологічно». Підготував відповідну — напрочуд цікаву! — програму (1998 р.), реалізував її в лекційних викладах, проте написати посібник (чи книжку якого іншого жанру) не встиг. Програма залишилася пропозицією для філологів-наступників.

А щодо діалогу, діалогізму, то у Фащенковому трактуванні ці поняття стосувалися не лише літературознавства. Адже монолог — прикмета тоталітарного устрою, а він дозволяє людині бути хіба що слухняним виконавцем. Який там діалогізм за часів Сталіна-Брежнєва! Виконуйте те, що звеліла партія, дотримуйтеся єдино правильного вчення — інакше на вас чекає «Сибір неісходима», як і колись...

У книжці «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу» мене якось по-особливому вразив один із останніх задумів професора Фащенка, що про нього розповіла його дружина: «Василь Васильович задумав (і твердо вірив, що це потрібно) книжку з ідеєю «діалог із самим собою». Це зіставлення курсу лекцій з української літератури у часі: 1970—1980-ті роки і 1990-ті — початок 2000-х років, викладених одним і тим же автором, тобто В. Фащенком. Мабуть, автор хотів показати і різний підхід до аналізу явищ літератури, і різний обсяг літературного матеріалу в такі не дуже й віддалені у часовому сенсі періоди життя України. Книжка, за задумом автора, «могла б мати оригінальний графічний вигляд».

Дивовижна річ: свої саморевізії, ефект «нових очей», який з’являється внаслідок прирощення знань, навальних потоків нової інформації, Василь Васильович, виявляється, мав намір проаналізувати і продемонструвати студентам і читачам як певну наукову проблему! Тобто на власному досвіді він хотів показати, що воно таке — ота «одвічна драма пізнання й самопізнання» у сфері осягнення історії української літератури.

Мужній намір. І дуже шкода, що цей намір професора Одеського національного університету імені Іллі Мечникова також залишився нереалізованим. У мене він раптом викликав згадку про те, як Ілля Ілліч Мечников, експериментуючи, ставив на самому собі ризиковані досліди, оскільки вважав, що вони важливі для науки. Занадто дорогою була для нього істина. Ну, а ризик... Як же без нього в науці?

Незадовго до того, як відійти у засвіти, згадують дружина й донька, Василь Васильович перечитував Ернеста Хемінгуея: «Прощай, зброє!», «По кому подзвін», «Сніги Кіліманджаро»... Цікаво, чому на схилі літ його зацікавили саме ці книжки?

P.S. Після Нового року, перед Різдвом, Василеві Фащенку могло б виповнитися 90 років. Нехай спогади про його наукові праці 1990-х років будуть гідним ушануванням пам’яті мого університетського Вчителя, неперевершеного викладача і вченого, улюбленця одеських студентів кількох поколінь.