Это суровая диалектика - чтобы пойти дальше, надо знать, откуда идти.
Джеймс Мейс, американский историк, политолог, журналист, профессор Киево-Могилянской академии, исследователь голодомора в Украине

Как (не)нужно строить государство?-2

Книга Вячеслава Липинского «Україна на переломі» и ее особая актуальность для наших современников
5 апреля, 2018 - 15:50
ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСКИЙ (В ЦЕНТРЕ) И ЕГО ВЕРНЫЙ ДРУГ ЛЕВКО ЗАНУДА — КРЕСТЬЯНИН, КОТОРЫЙ ПОГИБ, ЗАЩИЩАЯ ОТ ВАНДАЛОВ-БОЛЬШЕВИКОВ БИБЛИОТЕКУ УЧЕНОГО (СЛЕВА). ИМЕННО ЕМУ ЛИПИНСКИЙ ПОСВЯТИЛ «УКРАЇНУ НА ПЕРЕЛОМІ». РУСАЛИВСКИЕ ЧАГАРЫ, ЧЕРКАСЩИНА, 1916 Г. / ФОТО С САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Окончание. Начало читайте «День» №56-57

Поражает, что Липинский-историк был наделен и до сих пор не слишком распространенной среди людей науки чертой: способностью подняться над личной «системой координат», над этническим или социальным происхождением, непрестанно придерживаясь Истины, а не комфортных стереотипов. Действительно, этот этнический поляк считал для себя делом чести признать, что колоссальное антипольское восстание под руководством Хмельницкого было событием закономерным, оправданным и вполне естественным. Более того, этот консерватор по политическим убеждениям не отрицал, что в тех конкретных условиях 1648—1657 гг. именно Хмельниччина, другими словами, национально-освободительная революция украинского народа (украинской шляхты, элиты нации, чью особую государственно-созидательную роль Липинский подчеркивал настойчиво и неутомимо, казачества и крестьянства — союз этих трех слоев был движущей силой восстания) была единственным, безальтернативным выходом из сложившейся ситуации (добавим, что и сегодня далеко не все историки готовы разделить это мнение автора «України на переломі», рассказывая зато о «европейскости» Речи Посполитой).

Чем выдающийся украинский ученый обосновывает свои выводы? Предоставим слово самому Липинскому. Вот что он пишет: «Велике українську повстання 1648 р. було викликане страшенним національним роздражненням, а з погляду тодішніх Українців — національним утиском, котрий проявлявся головним чином в тому, що польська Річ Посполита в інтересі керуючих нею шляхетсько-магнатських кругів стала протегувати українську релігійну унію, обмежуючи зразу в правах,а потім безсистемно намагаючись винищити непевне з державно-національного (національне — в ті часи ставало синонімом католицького) польського погляду українське православ’я. Отака польська, дратуюча українську націю, державно-національна політика; економічно-соціальні відносини в козацькій Україні, котрих головною ознакою ставала остра суперечність інтересів економічно інтенсивнішого дрібного та середнього, козацького й шляхецького землеволодіння, з інтересами економічно екстенсивного великого землеволодіння магнатського — врешті повна дегенерація на Україні польської державності (поражает, что об этом четко пишет поляк Липинский! — И.С.), а значить, і її непотрібність для виконання цих тодішніх головних державних українських змагань — все це вмісті мусило довести до великого перевороту 1648—1649 років»

И дальше — очень важная мысль автора: «Поступово-опортуністичний український рух (ярким представителем которого был, например, Адам Кисиль. — И.С.), котрий у формі релігійної унії хотів політично помирити українські національні домагання з тодішніми, все сильнішими, теж поступовими, шляхецько-олігархічними, демократичними і антимонархічними, польсько-католицькими тенденціями — викликав серед української нації незвичайно остру, і заразом по своїй соціальній структурі міцну й здорову, православно-монархічну реакцію». Здесь, как считал Вячеслав Липинский, исключительную роль сыграли «всі прив’язані до старої національно-державної традиції військово-хліборобські та військово-промислові економічно продукуючі класи» (именно на них историк возлагал особые надежды и в период Украинского государства Павла Скоропадского в 1918 году!).

Конкретно: Липинский пишет о «степове «українське» козацтво, останки православної «руської» хазяйновитої — в свої села від чужої і ворожої культури утікаючої — шляхти і заможне, промислове міщанство. Сполучення цих трьох економічно сильних класів з простолінійним і фанатичним у своїй «темноті» православним духовенством і такою ж православною інтелігенцією на грунті спільної національно-конфесійної ідеології + використання тодішніми політиками переворотової енергії соціально невдоволених селянських мас + прекрасна класово-військова організація козаччини + геній Богдана Хмельницького — і в підсумку історичне щастя, в формі цілого ряду високо талановитих, безмежно своїй ідеї відданих і морально дисциплінованих його помічників — ось що дало тодішній революції, яка розпочата була сотнею фанатиків в момент, здавалося, повного занепаду нації — найбільше можливу в тодішніх умовах побіду».Интересно, что тот, кто это написал, — никоим образом не революционер, а, наоборот, убежденный консерватор!

Липинский прослеживает последующий ход восстания. Он подчеркивает: «Дальший розвиток подій поставив перед провідниками нації завдання дати Україні, «з неволі лядської» увільненої, такі правно-політичні форми існування, які б окреслили її відносини до сусідів — зовні, і які б унормували її між класові соціальні відносини — внутри» (а разве эта основополагающая задача не стояла перед Украиной Скоропадского в 1918 году и не стоит перед нами сегодня, в году 2018-м? Трагедия в том, что наша верхушка далеко не всегда в состоянии эту задачу четко сформулировать — не только выполнить! Потому что абсолютно не считает это нужным для себя.).

А далее — выводы Липинского становятся все жестче (и более актуальными для нас!). После Зборовского Соглашения в 1649 г., так же, как и после Берестечка, указывает историк, «вся величезна енергія нації,виладована в перших часах повстання, була змарнована тодішніми політиками й пішла на торги за обмежену автономію. Цей сумний факт дуже ясно й виразно зазначили наші історики і дуже гостро обвинувачували за це Хмельницького. Але ж тоді, — зазначає автор, — в ХVІІ століттю, справа національна спочивала в міцних і певних руках завзятого козацького класу і його великого провідника. Цей клас з цілою енергією розвиває і веде її далі, неначе скріплений ще більше своїми помилками і невдачами». Липинский как объективный и глубокий аналитик акцентирует внимание на том, что «по 1649 році слабне участь у повстанню українського селянства, потерпівшого сильно від крові на козацькій території (поскільки воно в ряди козацькі не вступило), від Татар, а в решті українських земель (на Волині, Поділлю, Поліссю, Галичині і т.д.) знеохоченого до козацтва, котре, сконцентрувавшись від того часу на своїй території, оці північно-західні землі мусило на якійсь час у давній «неволі польській» залишити». И еще один, исторически значимый, процесс, на который обращает внимание читателя автор «України на переломі»: «Річ Посполита в тім самім часі тратить поміч магнатів — «королев’ят українних» — тепер, з хвилею переходу «на Україні» власти до Війська Запорожського, вже остаточно зруйнованих, і, що найважливіше, починає вона тратити численні шаблі української нескозаченої шляхти, котра, від 1650 р., стає чим раз більше нейтральною і все уважніше ставиться до України й політики її «Ясновельможного Великого Гетьмана».

Подведем итоги. «Допереяславская» эпохи для Липинского была временем «казацкого автономизма», когда и сам Гетман, и значительная часть его окружения еще не теряли надежды (точнее — питали иллюзии) на возможность мирного реформирования Польского государства, где были бы должным образом оговорены достоинство и права украинской («казацкой») нации. Как и всегда в истории, эти иллюзии развеялись. Условия же Переяславского соглашения 8(18) января 1654 года автор характеризует сжато и сурово: «Казнь Украины» (!). Но это вовсе не значит, что такой высокопрофессиональный ученый, как Липинский, ограничивается, рассказывая о Переяславских событиях, лишь эмоциями и не стремится дать взвешенный и всесторонний анализ события. Мнение Липинского стоит привести подробнее.

1653 год. Автор отмечает: «Становище Гетьмана було дійсно трагічне. Хан Кримський, перекуплений 100 тисячами дукатів через Короля Польського, одержавши крім того від нього ж дозвіл брати ясир коло Львова і в дальшій Україні, зрадив Хмельницькому в найбільше критичні хвилини — під Жванцем. З послом козацьким Виговським Поляки в ніякі нові переговори вступати не хотіли, бо сенатори польські знов козаків за своїх «підданих» стали уважати. Татари — як писав до царя Хмельницький — хотіли його і Виговського видати Королю, а на початок 1654 року готовила Польща величезний похід для остаточного приборкання «збунтованої» Украйни. Що найважніше, великі монархічно-династичні замислі Гетьманські, розраховані на поміч турецьку і на протекторат Султанський, захитались під впливом смерті улюбленого сина й наслідника Тимофія, вбитого під Сучавою (сейчас — Румыния. — И.С.) у вересні 1653 року».

Но, указывает автор, «замість повороту до Речі Посполитої поставили перед собою Гетьман і його помічники новий, настільки великий, настільки рисковний план, щоб він з того безвихідного становища, в якім вони опинились, міг їх своєю незвичайністю і своєю грандіозністю вирвати. Сей план був: розвалити Польщу й Крим при помочі Москви і — замість під іновірним султанським — під одновірним царським протекторатом українську державу козацьку збудувати».

Крайне важное замечание Липинского: «На Переяславську Умову ми звикли дивитись крізь призму пізніше витвореної Переяславської Легенди. А власне треба виразно одріжняти ці дві абсолютно ріжні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська Легенда постала під час Руїни козацької державності, сучасні свої ідеологічні форми прибрала вона допіру по полтавськім погромі й остаточнім знищенню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократії. В сій своїй послідній формі вона гласить, що «народ малоросійський» під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщі , добровільно пристав до одновірної Московської держави — при чім поняття «одновірної» ще пізніше, тільки в кінці ХІХ століття, було замінено поняттям «однонаціональної». В той спосіб Перяславська Легенда лягла в основу теорії «Воссоединения Руси» (добавим к словам Липинского: сейчас, при Путине, официальной теории Кремля!).

***

И все же, несмотря на роковые последствия Переяслава (которые, очевидно, Гетман не предвидел), Липинский исключительно высоко оценивает роль Хмельницкого в нашей истории. Вот его слова: «Від часу упадку Руської Князівської Держави і до нинішнього дня — на протязі шести століть — тільки один раз зміг постати серед нашої нації один спільний державно-національний фронт на чолі з Гетьманом Хмельницьким проти двох одвічних претендентів на суверенітет на нашій землі: Москві й Польщі». Эта мысль, подтвержденная временем, полностью верна.

Игорь СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ

Loading...
comments powered by HyperComments