Как (не)нужно строить государство?

Он и по сей день удивляет нас многогранностью своего таланта. Не только выдающийся политический и общественный деятель, один из ближайших соратников Гетмана Павла Скоропадского, не только крупнейший в Украине политический мыслитель и историософ первой половины ХХ века (в полной мере это осознается лишь сейчас, в наши дни.), но и талантливый, блестяще подготовленный дипломат, который умел отстаивать украинские государственные интересы даже в крайне неблагоприятных условиях, высшего уровня публицист и, наконец, глубокий, объективный историк, наделенный незаурядным пророческим даром, это все — Вячеслав Липинский (1882—1931), фигура, которая оставила нам в наследство произведения, интеллектуальную ценность и беспристрастную, бескомпромиссную честность которых Украина лишь начинает постигать. Основные открытия на этом пути — впереди, основная работа — в будущем.

Мы сегодня рассмотрим именно работу Липинского-историка, а конкретно — его труд «Україна на переломі. 1657—1659, замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ столітті», украиноязычный вариант которой был окончательно отредактирован, завершен и опубликован автором уже после драматического поражения Украинского государства гетмана Скоропадского и неминуемой в этих условиях эмиграции — а именно в 1920 году в Австрии; второе издание появилось только через 23 года после смерти Липинского, в 1954-м, в Нью-Йоркском украинском издательстве «Булава».

Прежде чем перейти к изложению основополагающих идей труда (мы будем максимально предоставлять слово самому Липинскому, предельно ограничивая собственные комментарии) — несколько вступительных замечаний.

Первое. Уже в подзаголовке четко очерчены предмет и тема исследования: история украинского государственного строительства ХVІІ века (а конкретнее — середина этого великого, кровавого и трагического века, время Хмельниччины, а еще точнее: годы 1657—1659-е, события, предшествовавшие смерти Великого Богдана, и ближайшие 24 месяца после его кончины. Липинский, как всегда, очень точен: действительно, именно это время было для Украины и ее государственности поистине переломным, решающим!). А поскольку этот выдающийся историк очень тонко чувствовал связь эпох и понимал, что уроки достижений и поражений ХVІІ века украинцы не имеют права забывать и в веке ХХ, потому что эти уроки наглядно показывают, как (не) нужно строить государство — то фундаментальная монография Липинского буквально пронизана современностью (и ХVІІ век, и период Гетманата, и ХХІ век).

И, наконец, об очень непростой, во многом драматичной творческой истории книги. Сам автор рассказывает об этом так: «Оця історична студія вперше була надрукована польською мовою, присвячена пам’яті Володимира Антоновича, Пауліна Свєнціцького і Тадея Рильського (отца выдающегося поэта. — И.С.) і видана під моєю редакцією в 1912 р. гуртком українців, що по походженню своєму належали до правобічної української шляхецької верстви. Ту правобічну шляхецьку верству в часах нашої національної руїни прозвано «польською», за її — тією руїною викликану — участь у польськім державним житті і за придбані нею, під час польського періоду її історичного існування, ознаки польсько-державної цивілізації».

И дальше Вячеслав Липинский делает огромного веса, без преувеличения, мировоззренческое признание: «за весь час моєї громадської української праці я стояв на грунті своєї приналежності до тієї шляхецької верстви, хоч і спольщеної зверху, але по суті такої ж української, як українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома, й тільки тепер витворююча в собі новочасні форми національного життя, сорокаміліонна нація. Я думав і думаю, що тільки участь тієї рідної мені верстви в новочаснім українськім національнім життю, тільки відродження традиційного духового зв’язку зі своєю «землею» — дасть їй нову моральну силу та енергію та спасе її від розкладу і загибелі».

Свою тогдашнюю позицию автор объясняет развернуто и обстоятельно: «Надрукувати ту студію в 1912 році польською, а не українською літературною мовою я вважав тим більш доцільним, що тоді вся так звана «свідома» частина української нації (за виїмком одиниць і «Галичан»), вживаючи української літературної мови, стояла на грунті автономізму в межах Російської Держави і до всяких заходів, зв’язаних з питанням власної української державності, ставилась або дуже вороже, або з великим підозрінням, або ж, в найкращому разі, абсолютно байдуже... Мої історичні праці, друковані по-польські, в котрих... аналізувались наші державні (а не тільки культурно-національні) змагання — не діждались і по сей день перекладу на українську літературну мову. Роблю се сьогодні (в 1920 г. — И.С.) сам, думаючи, що може тепер, після відродження Української Держави, наше громадянство почне цікавитись зв*язаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й, може, захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки». Вот четкая авторская формулировка содержания и задачи труда!

И, наконец, посвящение, которое даже сегодня непросто читать безразлично: «Дорогій пам’яті Вірного Друга й Доброго Сусіди, Співробітника в сільській праці хліборобській і громадській, — Селянина Левка Зануди, який за весь час війни беріг у мою відсутність мою хату та в ній оту мою бібліотеку і який за те, що хотів зберегти їх і під час російської революції, був убитий злими і темними людьми — присвячую мою працю... Бо вся моя бібліотека й рукописи згоріли під час погрому разом з хатою в моїм хуторі — Русалівських Чагарях на Уманщині...».

***

А теперь — собственно к самой студии Липинского. Ее концепцию сжато сформулировал сам историк, когда указывал, что создавал более «ширшу «Історію України, яку я почав писати перед війною (и большая часть которой погибла во время погрома, о котором пишет автор. — И.С.), по схемі , дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіографією — з більшою увагою не до сентиментально-опозіційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних проявів історичного життя нашої нації». Ось тут — ключ до розуміння «України на переломі». И — четкий посыл выдающегося украинца: «Найважливіша з тих епох нашої історії, коли предки наші над будуванням власної історії працювали — се Хмельниччина. Її науковому дослідженню й присвячено сю книгу». При этом Липинский четко понимает: «Історик, який студіює уважно часи, найбільше в нашій історії героїчні, як по своїм потугам, так і по своїм замислам і індивідуальній вартості людей, котрі ті замисли в життя переводили — часи повстання України під проводом Богдана Хмельницького — мусить поставити собі питання: хто були й звідки брались помічники Великого Гетьмана і в який спосіб зумів він, досі єдиний, запрягти всю велику, перед тим роз’єднань, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної (не этот ли лозунг мог бы быть спрасительным и для современной Украины?— И.С.), до будови власної держави? Історичні сліди, котрі нам у формі писаних документів ті часи залишили, й навіть та їх частина, яка досі науці відома, дають на це питання досить ясну й вичерпну відповідь. Два таких документи — з огляду на їх історичну вагу — в цілості подаю нижче, з польської мови, в якій вони були писані, на сучасну українську мову переклавши», — пишет Липинский.

Что же это за два документа? Первый из них — это датированная 20 июня 1657 года «Присяга їх милостивих панів шляхти Пінської (современная Белорусь. — И.С.), дана Гетьману Богдану Хмельницькому». Это интереснейший исторический памятник! И не только потому, что сама присяга удостоверяет, насколько мощным было влияние Войска Запорожского и его Гетмана в году 1657-м (но вот «знак беды» — Хмельницкому на тот момент оставалось жить немногим более месяца!), влияние, которое выходило, как видим, за пределы официально признанных государственных границ Гетманщины. Но более того: настоящие два документа учат (нас, в частности, тоже), как нужно крепить и строить государство. Поэтому поговорим об этом подробнее.

Присяга «пінської шляхти» Хмельницкому начинается словами: «Великі війни з двояким бувають для кожної держави допущені наслідком. Або для повнішого і безпечнішого потім, на довгі людські літа, миру — або для остаточного в заїлості і непокірності занапащення та ізкорінення. Дізнало такого допусту на собі й Велике Королівство Литовське, котре, руйноване ріжними військами, ледве оплакалось від остаточного знищення, даючи тим міру своїм гріхам і покутуючи гірко за їх число велике. Особливо в тім загальнім пожарищі покараний був повіт Пінський. Порадившись між собою, щоб запобігти близькій і вже над людьми видимій Божій Карі, через висланих з поміж себе чести достойних людей — обговорили ми з Його Милістю Паном Гетьманом Запорожзьким і всім Військом союз, який, скріпивши присягою, тими словами заключаємо (далі йде перелік прізвищ Маршалку та Урядників Повіту Пінського...)». Самое интересное ниже:

«Обіцюєм, що ніколи не будем думати ані про зраду, ані про розірваннє злуки нашої з Військом Запорожським. Не будем також таємно під*южувати проти нього ніяких сторонніх ворогів, ані входити з ними, на шкоду того Війська, в ніякі порозуміння. Натомість проти всяких його ворогів — хоч би й найближчих нам — ми разом з тим Військом стояти будемо, не вимовляючись близьким родством із ними». І ще: «Віри, як Православної Грецької, так і Римської Католицької, свобод і границь наших обопільних — коли б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з Військом нашим Запорожським ми й нащадки наші боронити будемо».

Были выражены, понятно, и пожелания «пінської шляхти» к Гетману: «Старшинства, уряди й зверхності, як земські, так і військові, з рук Його милості Пана Гетьмана Запорожського одержувати маємо. Одначе ті уряди, які здавна були виборні, так само будуть вільно всією шляхтою Повіту Пінського вибиратись, але затвердження їх по виборі у Його Милості Гетьмана просити будем обов’язані. Так само уряди й власти військові — у Війську, коли того треба, будучи — від його ж самого одержувати маємо і повинні ми ждати приказу чи його самого, чи того, кого він на урядами нашими військовими захоче мати начальником. І нікому, без його відома, самі не можем об’являти війни».

Вот такой была эта присяга, по мнению Липинского, не так Войску Запорожскому, как прежде всего лично Гетману (а присягали в ХVІІ веке наследственным монархам!). Для историка это блестящий пример конструктивного, кропотливого труда по строительству государства. Это подтверждает и ответ Хмельницкого от 28 июня 1657 года (27 июля его не станет.): «Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом, а приятелів серцем установила приймати приятельським, бо то не є річ гідна — відповідати на рибу гадюкою, на хліб — камінням й за добрі вчинки віддавати зло». Поэтому, пишет уже смертельно больной Гетман, «і Ми, від давніх не одступаючи звичаїв, Послів од Повіту Пінського, для ствердження вічного союзу присланих, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обов’язки і умови, до того союзу належні, сумлінням своїм твердо їх забезпечуючи» (мудрые слова, как сравнишь это с современными «договорняками», где только и мечтают, чтобы обмануть партнера. — И.С.).

Конечно, Гетман гарантировал послам из Пинска: все «вольности», надлежащие права и привилегии, — которые при власти Польской были — сохранены будут!» По Липинскому, это разумный компромисс: не отталкивать союзников, сторонников и друзей, а наоборот — приближать их к государству! Кстати, такие гарантии тогда мог давать только суверенный властитель (монарх).

Начало. Окончание читайте в следующем выпуске страницы «История и Я»