Наприкінці травня цього року, коли у школах святкували шкільні випускні, сепаратисти та бойовики захопили міськраду в Артемівську, що у Донецькій області. Це стало початком життя міста під контролем так званої «ДНР». Спочатку  бойовики атакували військову частину на околиці міста, потім захопили будівлю міськради, влаштували у підвалі місцевої прокуратури катівню, де тримали заручників. Окупація тривала не так довго – вже на початку липня українські війська звільнили місто від терористів. Втім, і сьогодні, попри численну українську символіку, Артемівськ і досі остаточно не став українським містом за змістом, а не лише за формою. У цьому місті, розташованому недалеко від окупованої терористами Горлівки, панують різні настрої: хтось зі страхом чекає на повернення бойовиків, а хтось навпаки не проти повернутися у реальність «ДНР»… 

Про це «Дню» розповідає 17-річний Петро Зубар з Артемівська. Нині хлопець мешкає у Києві, вчиться в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. А на початку літа тоді ще 16-річний Петро був свідком захоплення рідного міста бойовиками. Це його Президент Петро Порошенко 23 серпня, у день Прапора, привітав в числі інших юних українців, які у складні часи повелися як справжні герої. «Поздоровляю і юного українця Петра Зубара із Артемівська, що на Донеччині. 16-річний парубок більше місяця переховував від окупантів Герб України, збитий бойовиками з приміщення міськради. Петре, ти справжній герой!», – сказав президент на урочистій церемонії підняття державного прапора України на Софійській площі в Києві.

Ми зустрілися з Петром у редакції «Дня». Спокійно і виважено хлопець розповів про початок окупації Артемівська, настрої людей тоді і зараз, ставлення до українських військових і нерозуміння людей у Києві, що на сході – справжня війна. Звичайно ж, ми не могли не спитати і про вчинок Петра – порятунок герба України і його подальшу долю… 

«БУЛО ПОМІТНО, ЩО ЦЕ НЕ МІСЦЕВЕ НАСЕЛЕННЯ»

– Розкажи про початок подій в Артемівську. Особисто ти помічав якісь передумови, відзначав проросійські настрої у місті?

–  Спочатку це були якісь дивні заворушення. Я б не назвав це мітингами чи маршами, але люди ходили з дивними лозунгами, переважно це були представники старшого покоління, бабусі. Вони ходили по місту, кричали щось незрозуміле. Я не надавав цьому великого значення, але мене це обурювало. Там збиралися люди, яким не було чого робити. Все почалося з того, що бойовики намагалися атакувати танкову базу, де військові проходили службу. Агресія бойовиків постійно наростала. То вони зі стрілецької зброї обстрілювали військову частину, то одного разу навіть пригнали танк… Було помітно, що це не місцеве населення. Поряд із базою у нас розташоване АТП (автотранспортне підприємство – ред.), і вони вночі спочатку атакували цю споруду – очевидно, тому, що вони не знали міста і помилилися. Так п’ять-шість разів вони приходили ночами, а потім почали і вдень. База розташована на околиці Артемівська. В центрі міста сепаратисти з’явилися несподівано. У людей були випускні у травні. Тоді захопили міську раду, скинули герб. Вони зробили собі барикади з автомобільних шин, перегородили проїзд… До речі, місцева міліція тоді відмовилася охороняти шкільні випускні…

«Я БИ НАЗВАВ ЦЕ ВСЕ ПРОСТО БАНДИТИЗМОМ»

–  А як реагувало місцеве населення? Чи можна було в той час, на твою думку,  перешкодити цим так званим «дрівцям», коли вони лише почали з’являтися у місті?

–   Не знаю, чи можна було це зупинити тоді. Люди реагували по-різному: я, наприклад, обурювався, а хтось підтримував цих людей. Слава Богу, підтримували не ділом, а словом. Хтось, я думаю, що це найгірше, не надавав цьому значення. Така позиція, як на мене, є найбільш загрозливою і неприємною, коли людина ніяк не ставиться до того, що відбувається.

Артемівськ був під «ДНР» не дуже довго: ми, мабуть, не дуже вигідно розташовані, бо відступаючи від Слов’янська, бойовики не захопили наше місто, а одразу пішли в Донецьк. Але поки в місті були бойовики, там траплялося різне. Спочатку вони напали на садибу одного з бізнесменів. Це навіть крутилося російським телебаченням, причому інформація подавалася так, що начебто ця людина мала зброю і підтримувала Національну гвардію. Садибу розгромили і підпалили. Також у цей час пограбували ювелірний магазин. Була стрілянина поруч із тролейбусом, який проїжджав. Багато неприємних речей тоді сталося. Загалом, я би назвав це все просто бандитизмом.

Коли в Артемівськ увійшли українські військові, мене, на жаль, не було в місті, бо я складав вступні іспити у Києві, тому про це розповісти детально не можу. А в Артемівськ я повернувся лише у серпні, місто вже було звільненим. Тоді вже там не стріляли, було більш-менш спокійно, прибрали більшість сепаратистських написів на стінах, прибрали більшість залишків діяльності бойовиків. Але на ділянці, де розташована військова база, звісно, і досі помітні сліди від обстрілів гранатометами... 

«ЛЮДИ ДОСІ БОЯТЬСЯ»

–  А люди як ставилися до українських військових?

–  По-різному. Хтось розказував байки, що вони там щось страшне роблять, хтось – підтримував. Багато людей волонтерили. Деякі поранені у боях військові перебували на тимчасовому лікуванні в нашій міській лікарні, то люди їм приносили теплі речі, їжу… 

–  А зараз місто повертається до спокійного життя, чи є якісь настрої сепаратистські?

–  Важко сказати. Але у місті зараз, на жаль, не спокійно. По-перше, багато переселенців із зони, де ведуться бойові дії, по-друге, поширюється містом думка, що ось-ось у нас знову почнуться заворушення – все ж таки недалеко окупована Горлівка. Люди, звісно, бояться. Бо якщо все повернеться, то бойовики хтозна-що зроблять із проукраїнськими городянами. Коли місто було під так званою «ДНР», у місцевій прокуратурі бойовики організували катівню. Тому люди досі бояться, і багато хто не висловлює своєї позиції. Але слід визнати, що зараз значно спокійніше, ніж було влітку, це точно.

«ГРАЛИ НА ТАКИХ НЕДОБРИХ ПОЧУТТЯХ ЯК ЖАДІБНІСТЬ, ЗАЗДРІСТЬ»

– Як ти думаєш, звідки ці настрої у людей? Чому вони хочуть, щоб Росія прийшла?

–  У мене є така думка: людей довго дурили, довго дезінформували, їм розказували, як добре живеться в Росії і як погано у нас. Хоча я б не сказав, що у нас таке вже погане життя. Грали на таких недобрих почуттях як жадібність, заздрість та обіцяли життя у казці. Довго крутили всю цю «інформацію» на телеканалах і радіо. Не знаю, як це працює, але вмикаєш телевізор – одразу бачиш сепаратистський канал: вони якусь свою донецьку студію організували, обговорювали досягнення «республіки», вмикався центральний російський канал, ішла дезінформація. Думаю, що у людей, які багато дивляться телевізор, це міцно увійшло в свідомість. Крім того, багато хто в місті має родичів та друзів у Росії, вони їздять у гості, спілкуються. У Росії така політика: розповідають, що у нас щось страшне відбувається, усіх карають. Розповідають, що Росія піднялася з колін, і стало дуже класно жити… Я не знаю, як можна людей, які довгий час провели під окупацією у Луганську і Донецьку, після приїзду на звільнені території позбавити сепаратистських думок – абсолютно диких і не пов’язаних із реальністю…

«ПОТІМ ПРОСТО КИНУЛИ ГЕРБ У СМІТНИК…»

–  Розкажи детальніше про випадок з гербом України, як ти його врятував і переховував…

–  Коли сепаратисти захопили будівлю міської ради, їхнім першим «політичним рішенням» було скинути герб та жовто-блакитні стрічки з будівлі. Герб скинули дуже по-варварськи, підозрюю, вони його доламували. Я бачив наслідки і не думаю, що просто від падіння він міг бути у такому стані. Потім просто кинули його у смітник, що не змогли кинути – залишили поруч. Як це взагалі можливо? Що вони зробили такого, що б дало їм право скидати герб? Я вирішив, що треба щось робити, рятувати герб. Була неділя, а в понеділок приїжджають комунальники і вивозять все це на сміттєзвалище. Тому довго він у смітнику не пролежить. Випадково ми йшли з моїм близьким товаришем повз розбитий герб, і я кажу: «Давай винесемо». Він запитав, чи воно мені потрібно, я сказав – так. І він мені допоміг. Ми йшли через центр міста. Це було ввечері. Сепаратисти сиділи поруч, скоріше за все, вони нас не побачили. Поряд проїжджала патрульна машина, але вона, на щастя, проїхали повз. Далі ми пішли дворами, сховали герб спочатку за гаражами. Я дуже хвилювався за це місце, бо там ходить багато людей, там дитячий садок, могли побачити. Хтозна, що могло статися, та й просто неба він лежав, а це не йшло йому на користь. Я довго думав, де його можна сховати. Випадково з’явилася можливість сховати його вдома у ще одного мого товариша, і ми вранці перенесли герб туди. 

Герб великий за розміром і дуже крихкий, одна людина може його, звісно, нести, але є загроза, що він просто розвалиться у руках, тому треба, щоб несли його двоє. Я придумав цілу легенду на випадок, якщо нас зупинять. Я придумав, як від них можна відчепитися, і герб врятувати, і кулю не зловити. Але все обійшлося. 

«ЗАРАЗ ГЕРБ ВЖЕ У МУЗЕЇ, ЯК Я І ХОТІВ»

–  Він весь цей час лежав у друга вдома?

–  Так. Я кілька разів приходив, купив якісь матеріали, але відремонтувати його повністю ми не змогли. Такого матеріалу, з якого він був зроблений, я не знайшов… Та й не з нашими навичками (усміхається, – ред.).

–  А як батьки цього хлопця відреагували на те, що їм додому принесли герб?

–  Там досить великий будинок, і у тому приміщенні, де ми його ховали, йшов тривалий ремонт. Я підозрюю, що батьки довго не здогадувалися, що він там лежить. Думаю, що його батьки не були сепаратистськи налаштовані і підтримували Україну.  

– А що далі було з гербом, коли місто вже перейшло під контроль української влади?

– Я тоді був у Києві... Взагалі про випадок з гербом знала дуже обмежена кількість людей. Один із них був знайомий із командиром батальйону «Артемівськ». Він переповів йому цю історію. Коли я повернувся у місто, буквально наступного дня я передав герб. Зараз він уже в музеї, як я і хотів. Звісно, коли я його переховував, думав над тим, що з ним можна зробити. Можна було б віддати назад у міськраду, щоб його повернули на місце, але я не плекав такої надії, бо він був дуже пошкоджений. А як музейний експонат, він є дуже важливим. Коли я його ховав, думав: якщо його не візьмуть у наш музей, можливо, відвезу його у Донецьк. Там є арт-фонд «Ізоляція». Наступного дня після цього рішення я дізнався, що бойовики захопили цей фонд...

«ОДНОГО РАЗУ У НАС ЗАТРИМАЛИ ЧОЛОВІКА ЗА ТЕ, ЩО ВІН РОЗМОВЛЯВ УКРАЇНСЬКОЮ. СКАЗАЛИ, ЩО ВІН – ШПИГУН «ПРАВОГО СЕКТОРА»»

– Як взагалі складалася ситуація з проукраїнськими активістами у місті у той час? Наскільки безпечно було проявляти свою патріотичну позицію?

– На той момент активісти діяли підпільно: від антисепаратистських написів на стінах до допомоги тим, хто потрапив у катівню. Наскільки я знаю, коли хтось потрапляв у той підвал, інші активісти намагалися його звідти щонайшвидше витягнути і зробити усе можливе, аби врятувати людину, яку схопили. Одного разу у нас затримали чоловіка за те, що він просто розмовляв українською,  сказали, що він – шпигун «Правого сектора». Його пощастило витягнути з катівні і врятувати… 

«НЕ МОЖНА ОДРАЗУ «ВІДКРИВАТИ» ДУЖЕ СУПЕРЕЧЛИВІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ НА ЗВІЛЬНЕНИХ ТЕРИТОРІЯХ»

– Як ти далі бачиш розвиток ситуації? За яких умов схід, на твою думку, стане українським за змістом, а не за формою? 

– Якщо чесно, я вважаю, що Донецьк та Луганськ настільки довго перебувають під контролем сепаратистів, що навіть коли українські війська відвоюють ці міста, місцеві мешканці не будуть до них ставитися як до визволителів. Багато з тих, хто міг би до них так ставитися, вже давно не в Донецьку і не в Луганську. Я боюся цього, але, на жаль, це так. Тому що постійно ми бачимо зазомбованих людей, але як їх роззомбувати – це велике питання. Я не знаю, це дуже складно. Це справа спеціалістів, волонтерів, які зараз працюють на звільнених територіях… Але і волонтери мають розуміти, що їм треба підходити до цього виклику дуже відповідально. Не можна починати з того, що роблять наші політики: «відкривати» якісь дуже суперечливі сторінки історії. Бо, по-перше, щоб заспокоїти людей на сході, треба якось все ж таки підтримувати ці культурні зв’язки з Росією, щось робити, щоб не розпалювати культурний конфлікт, конфлікт народів. Це дуже небезпечно. Як тільки місто звільнили, не варто одразу ж читати людям лекції щодо дуже складних і суперечливих питань, наприклад, про Українську повстанську армію. Треба просто зараз починати продумувати цю непросту політику, як впливати на свідомість людей на сході.

«НЕМАЄ РОЗУМІННЯ ТОГО, ЩО У НАС ТАМ СПРАВЖНЯ ВІЙНА»

– Ти приїхав складати вступні іспити в Київ у час, коли у твоєму місті відбувалися всі ці події. А що ти побачив тут?

– Відчув нерозуміння того, що коїться на Донбасі. Його і зараз немає, на жаль. Немає розуміння того, що у нас там справжня війна. Коли я приїхав сюди у липні, не було розуміння того, що Донбас не кликав Росію, якщо вже чесно говорити. Кликали її оті 15 людей, які ходили і кричали лозунги: «Артемовск, вставай, Бандеру виганяй!». Не знаю, звідки цей лозунг взагалі взявся, але я його пам’ятаю. Один чоловік у Києві, коли дізнався, звідки я, сказав, що це ми покликали їх, що ми кричали «Росія прийди!». Люди взагалі не розуміють… Люди не розуміють, що це війна, що це – не антитерористична операція, коли захопили якусь будівлю і там когось із неї викурюють. Це реальна війна з реальною зброєю, з реальними гарматами. Цього тут, у столиці, не розуміють.

– А як можна донести більше інформації про те, що відбувається на сході?

– Це знову ж таки питання до спеціалістів. Нехай думають про це люди, які зараз будуть очолювати міністерство інформації…

– А якою ти бачиш свою роль у донесенні інформації до людей щодо подій на сході?

– Банально, але це розмови з друзями, знайомими, які цього не бачили. Це намагання знищити стереотипи щодо людей зі сходу як представників бандитського району. Треба розмовляти з людьми. Зараз я познайомився з активістами організації «Студентське братство». Вони організовують поїздки студентів та учнів зі сходу у західну Україну. Вони там виступають… Це добра ініціатива. Просто треба спілкуватися з іншими людьми тим людям, які бачили війну.

– У тебе часто щось запитують про війну, наприклад, твої одногрупники?

– Ні, взагалі. Ми намагаємося про це особливо не розмовляти, але я у гуртожитку живу з хлопцями з Луганська та Харкова. У Харкові, наскільки я знаю, теж є вибухи сепаратизму, причому вибухи у прямому сенсі. У кімнаті ми намагаємося про це не розмовляти, а інші люди й не питають. Не знаю, добре це чи погано, але не питають і не цікавляться. Це факт.

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»

Фото Івана ЛЮБИШ-КІРДЕЯ та з особистого архіву Петра ЗУБАРА

Відео – Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День», Іван ЛЮБИШ-КІРДЕЙ