Алгоритм ствердження
Україноцентризм як спосіб життя
Бажаючи образно відтворити величезну роль того чи іншого міста в українській історії, іноді пишуть щось на кшталт «у його славетному минулому, неначе у краплі води відбивається увесь шлях Вітчизни...» Часто такі твердження хибують на перебільшення та є занадто пишномовними. Але ж існують такі куточки нашої землі, котрі справді гідні якнайвищих похвал.
Воістину яскравий приклад — місто Кам’янець-Подільський на Хмельниччині. За свою кількасотрічну історію ця «Квітка на камені», окраса Поділля (за кількістю пам’яток минулого Кам’янець поступиться, либонь, хіба що Львову) бачила всяке: руйнівні набіги турків та татар, що залишали після себе самі згарища, каральні акції польської влади з тим же наслідком, «Великий згін» населення на Лівобережну Україну кінця ХVII ст., що перетворив цей край на пустелю... Тут, у Старій фортеці, був страчений син Богдана Хмельницького, нещасний Юрій (1681 р.), мучився за ґратами український Робін Гуд Устим Кармалюк... Але було й інше: одному із перших в історії України Кам’янцю було надано Магдебурзьке право (1352 р.), а в ХХ столітті, 1918 року, саме тут, в час, коли в місті перебував Уряд УНР, великий українець Іван Огієнко створив перший у незалежній Україні вищий навчальний заклад (тепер — Кам’янець-Подільський державний університет).
Історія краю або міста є цінною, зокрема, ще й тим, що (за умови органічного розвитку нації в цілому!) вона, ця історія, є чудовою базою для відпрацювання алгоритму ствердження, якщо хочете, алгоритму українськості. Журналістам «Дня» було приємно відчути, скільки союзників того стилю, який сповідуємо, ми побачили під час дводенного візиту до Кам’янця-Подільського.
Стало вже традицією, що під час зустрічей в студентських аудиторіях багатьох міст України звучало чимало запитань до головного редактора «Дня». Лариса Івшина привітала викладачів і студентів з 85-річчям Кам’янець-Подільського університету й відзначила, що «це свято — презентація тих ідей, які сповідують подвижники, що працюють тут». Деякі фрагменти виступу Лариси Івшиної і її відповіді на запитання аудиторії ми наводимо нижче.
«ЕЛІТА — Є. ВОНА ЛИШЕ ПОТРЕБУЄ ІНФРАСТРУКТУРИ ДЛЯ ЇЇ ВИЯВЛЕННЯ»
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— Сьогодні немає потреби агітувати суспільство та ставити йому завдання. Очевидно, у вузівський атмосфері має визріти інша постановка питання. Суспільство повинно ставити завдання політикам і формувати таку вимогливу тональність, за якою вони розуміли б себе як люди, найняті на роботу. Я переконана, що й ви знаєте немало таких людей. І ми, газетярі, подорожуючи Україною, переконалися, що не праві ті, хто каже, що в Україні немає еліти. Я навіть ризикнула б сказати, що в Україні є своя аристократія. Тільки ця аристократія має не майнове походження, це аристократія за рівнем духовних запитів і тих моральних претензій, які вона виставляє насамперед до себе, і яким вчить інших. Острозький університет, Кам’янець- Подільський університет, Києво-Могилянська академія — твердині українського духу. Еліта в Україні потребує інфраструктури для її виявлення. Мало сказати, що ця еліта є. Вона повинна бути на видноті. Запитана, «проявлена» в суспільстві та владі.
Ви прагнете повернути своєму університетовi ім’я Івана Івановича Огієнка. Але не менш важливо наповнити своє життя іншим змістом, скажімо, досягти високих стандартів не тільки в освітній роботі, що й намагається зробити ваш викладацький колектив, але наповнити громадянським змістом, як Огiєнко мріяв.
Щоденна сучасна двомовна газета (а щовівторка у нас виходить і англомовний дайджест) — це доволі складна справа для колективу. Як в таких умовах газета зуміла створити ще й двотомник? Був час, коли газета займала дуже жорстку політичну позицію. Ми мали на це підстави, і я переконана, що і суспільство могло б зробити радикальніші кроки за роки незалежності. Та ми виявилися в меншості, й нашу лінію не підтримали на виборах 1999 року. Але не лише в політиці можна реалізувати своє бачення ситуації в державі й бути корисним для свого суспільства. Ми намагалися більше працювати з суспільною думкою й виробити такий кут зору на історію, який допоміг би нашим сучасникам розібратися в швидкоплинному житті та будувати своє майбутнє. Ось чому з 1999 року ми дуже активно почали займатися створенням сторінки «Історія та «Я». У самій назві рубрики передбачалося, що ми будемо активно втручатися в процес; це не пасивне нагромадження історичних знань, а його засвоєння та вироблення своєї позиції, свого ставлення. Ви можете мати неймовірну розкіш спілкуватися з такого класу мислителями, як професор вашого університету Валерій Степанович Степанков. Він сказав, що всі події та факти історії українські журналісти та історики повинні аналізували з позицій україноцентризму. Очевидно, що цей масив знань, які нас оточують, ми маємо якісно переосмислити. «Історія та «Я» — це і була така спроба із залученням кращих істориків, філософів, культурологів.
Історія, як сказав мудрець Бернард Шоу, — «це вітамін свободи». І нашому, такому невітамінізованому суспільному організмові, цього вітаміну треба дати дуже сильну дозу: історію в різних виявах — у вигляді популярних фільмів, книг...
Для побудови сучасної держави у нас дуже мало часу. Ми перебуваємо в конкурентному середовищі. І всі виклики ми можемо витримати лише тоді, коли суспільство виробить, синтезує якомога якіснішу політичну та наукову еліту.
Ми вже давно вирішили, що святкувати день народження потрібно конструктивно. Газети повинні демонструвати те, що вони виробляють. Ми ж не харчова фабрика; ми виробляємо нові знання і смисли. І ми вирішили показати те, що виробляємо. В минулому році книга «Україна Incognita» розійшлася за 4 місяці, стала бестселером, тому що для української книжки при нашій загальній «контузії» російськомовним, дешевим кічем — це справді хороший показник. Цього року ми її перевидали. І я хочу ще сказати, що вона мені дуже дорога, і ось сьогодні її представляє Сергій Махун, редактор відділу «Історія та «Я», в газеті працює також Ігор Сюндюков. Вони — організатори процесу, а в самій книжці ви побачите дуже багато відомих в Україні імен, які створювали цей своєрідний аналог сучасного підручника.
Книжка «Дві Русі» — продовження цієї теми. Це непрості стосунки України-Руси і Московського царства, нинішніх України та Росії. Безперечно, оскільки ви маєте таку сильну історичну кафедру (не розумієте свого щастя!), ми навряд чи можемо відкрити очі на якісь речі. Але водночас «День» поставив багато питань в іншому ключі, і вперше, як раніше їх ніхто не ставив. У цій книжці є й роботи Ліни Василівни Костенко і Сергія Борисовича Кримського — наших духовних вчителів. І я хочу, щоб ви так само долучилися до цієї аудиторії читачів, друзів, авторів нашої газети.
Анатолій ФІЛІНЮК, проректор КПДУ, кандидат історичних наук: Як історик, який досліджує проблеми інкорпорації України до складу Російської імперії, проглянувши ваші книги, я побачив, що ви долучилися до праць дуже відомих учених. Ми бачимо тут серед авторів і Станіслава Кульчицького, і Тараса Гунчака, і Юрія Шаповала та багатьох інших. Мені хотілося б запитати разом із нашими колегами, якої концепції ви дотримувалися, готуючи видання і запрошуючи до газети вчених і, по-друге, якими принципами керувались при цьому? Який задум у вас був?
— Звичайно, задум очевидний, бо книга «Україна Incognita» — це розповідь про ту невідому Україну, про яку не знають не тільки за кордоном, а яку не знаємо й ми самі.
Ми зрозуміли: свою країну ми не осягли — ні розумом, ні душею; не «переварили», не відчули — вона дуже складна, різноманітна, надзвичайно багата, абсолютно виняткова. Але нам треба осягнути її історичну цінність. Вона надзвичайно багатосмислова. І я хотіла, щоб ми показували невідоме з абсолютно іншого погляду.
От, наприклад, стаття «Третє сходження. «Незалежність держави є незалежністю особистостей, що її утворюють» — в її назві першооснова самої концепції книги. «Україна Incognita» не лише для світу, а «Україна Incognita» для своїх громадян.
Ми з Євгеном Кириловичем і з моєю доброю подругою Ольгою Герасим’юк їздили в Чигирин. Вона написала дуже хвилюючий матеріал «Кожен українець хоч раз повинен побувати в Чигирині...». Українець повинен пройтися тими вулицями, де колись у гетьманській столиці сиділи посли великих держав і чекали прийому в Богдана Хмельницького.
Мені хотілося б, щоб одна з наших ідей була почута. Чому б у ліцеях, школах не розробити програму «Золоте кільце». Щоб дитина з першого класу і до десятого відвідала все найцінніше, що є в Україні, — діти повинні побувати в Моринцях, рідному селі Шевченка, в Чигирині, Кам’янці, Каневі, Хотині, а також у Софії Київській (де моло не побудували зал для фітнесу). Вони повинні побудувати свою Україну з тих невичерпних знань, з нового її образу. Для учителів і викладачів це теж має стати очевидним.
ПРОБЛЕМА ТУЗЛИ — ЦЕ НЕРОЗВ’ЯЗАНІ ВУЗЛИ НАШОЇ ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ
В’ячеслав МАДУДЯК, III курс історичного факультету: Чи не вважаєте ви, що проблемою українського суспільства і влади зокрема є відсутність націоналістів?
— В’ячеславе, я з вами абсолютно згодна. Сучасний націоналізм, який тире патріотизм, але ж активний, бо є такі патріоти «взагалі». А є люди, які точно знають, як діяти. Такий «націоналізм», безумовно, повинен пронизувати і суспільство, і владу. Я розумію націоналізм інакше: як активні дії, спрямованi саме на утвердження позицій твоєї нації у світі не за рахунок інших націй, а за рахунок нормальної, здорової конкуренції.
— Ваше ставлення до подій навколо острова Тузла?
— Усім романтикам скажу, що конфлікт навколо цього острова — це тривожне, досить чутливе питання; холодний душ на голови не тільки наших політиків, але й громадян. Ми — країна молода, але українці — давня нація, один із найдавніших народів Європи. А питання недоторканності державного кордону на рівні підсвідомості дуже болюче і для українців, і для будь-якої нації. Сьогодні цю ситуацію можна розглядати як замах на анексію території. Ви ж пам’ятаєте, що Росія і США були гарантами нашої безпеки. Так, з Росією — зрозуміло. Але чи почули ми належну реакцію зі Сполучених Штатів чи з Брюсселя? Не почули. А тим, хто їде і збирає голоси за кордонами, треба збирати голоси свого народу. І наш політбомонд виявився безпорадним. Коли ми шукали експертів, щоб прояснити ситуацію, то найбільш говiрливі кудись поділися. А може, вони подумали, що насправді вже влада змінюється?
Валентина УЖИЦЬКА, студентка історичного факультету: Як ви ставитесь до Єдиного економічного простору?
— Я думаю, що економісти б на це запитання відповіли краще, але коли я над цією проблемою розмірковувала, то для себе вирішила: якщо це так вигідно, то чому, наприклад, не агітують Естонію, Латвію. Чому використовувалися «аргументи», які через день буквально розсипалися: було сказано, що газ для членів цього наднаціонального утворення подаватиметься за внутрішніми російськими цінами. Через кілька днів це рішуче спростували. Результат очевидний: безплатний сир буває тільки в мишоловці. Нам, по-перше, треба досягнути євростандартів, стати членом євроатлантичної спільноти. Економічний простір — це, в першу чергу, політичний простір. Ця ситуація вигідна для передвиборної ситуації в Росії.
