«Двадцять років незалежності. Моя історія»

Ідея круглого столу «Моє майбутнє у незалежній Україні: виклики та перспективи», що минулого тижня пройшов у Національному університеті «Львівська політехніка», не випадково виникла напередодні відзначення двадцятої річниці української незалежності. Виросло покоління людей, народжених в державі Україна, і те, наскільки комфортно почуваються в ній молоді люди, чи хочуть вони пов’язати своє майбутнє з Україною, — один із найважливіших показників успішності країни. Ініціатива круглого столу належала Ірині Ключковській, директору Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою Львівської політехніки. До співучасті було запрошено газету «День» і її головного редактора Ларису Івшину. Як і Ірина Ключковська, вона сподівалася побачити, в основному, молодих людей, народжених у незалежній Україні, а взяти участь у розмові зголосилися й професори Львівської політехніки, й громадські діячі, і студенти та викладачі інших університетів, бо, цитую, «газета «День» — просвітницький, інтелектуальний проект, який має проекції в минуле, сучасне та майбутнє».

— Бурхливі події, що сколихнули Україну, ставлять перед нами не тільки необхідність осмислити, що відбулося, а й як на майбутнє орієнтуватися в сьогоднішньому висококонкурентному світі, — зазначила у вступному слові пані Івшина. — Тому треба провести багато круглих столів — без параду масок, для глибокої розмови. Крім того, проводжу свої зустрічі для того, щоб і газета розуміла свого читача. Мені хочеться почути, чого хочуть наші читачі різного роду занять.

— Молоді люди абсолютно інакше, а можливо, навіть гостріше і більш болісно порівняно з людьми середнього і старшого віку, сприймають драму української незалежності, — вважає Лариса Олексіївна. — Зрештою, 20 років — це значна частина нашого життя, і ми можемо порівняти події. Так, у нас були злети, але деякі потрапили в турбулентність. І багато хто не може зрозуміти, коли закінчиться ця турбулентність і як із цим жити. Тобто для розмови є дуже багато приводів.

Цей рік для нас ювілейний, ми працюємо 15 років і створюємо «День» як газету для суспільства. До речі, 1997 року ми так і говорили — «Газета для суспільства». Тоді ще мало звучало таких слів, але, як виявилося, це була правильна і тактика, і стратегія, тому що пострадянська номенклатура, еліта та панівна верства все-таки з часом має бути замінена тими людьми, яких виростить і виховає запит нового громадянського суспільства. Нового в тому смислі, що воно йтиме за ідентичністю, але вписуватиметься у світ новішими інструментами, враховуючи, що світ стає ще більш конкурентним. Найбільший виклик полягає в тому, чи захоче українська молодь змінювати щось у своїй країні — або всілякими способами пробитися в ті країни і суспільства, де все вже доволі добре влаштовано. І тут немає готового рецепту. Можу тільки сказати, що українські журналісти багато зусиль доклали до того, щоб хаос у головах тривав, щоби зміщення системи координат, яке колись відбулося, набувало ще більших спекулятивних форм. Тому, вважаю, маємо говорити про багато аспектів — про Україну у конкурентному світі, про наш внутрішній стан і про те, чому він такий, про журналістику як про один із інструментів, яким можна допомагати змінити хоча би інформаційний фон, змінити порядок денний у країні для обговорення, що його нам постійно нав’язують, а ми багато в чому ведемося за цим сформованим не нами порядком денним і мусимо грати від оборони. Адже наш порядок денний має бути вироблений нашими, українськими, інтелектуальними колами і прийнятий до виконання українською журналістикою. Про владу можна говорити тоді, коли ми будемо задоволені життям, сформуємо контекст, у якому під час виборів буде набагато більше шансів пройти розуму. Це поки що найменш помітний гравець на нашому політичному фронті. У нас поки що немає впевненості, що ми обиратимемо успішного, розумного, професійного, людину з ідентичністю — завжди головною була емоційна складова, завжди це було гостре відчуття «наші — не наші». І це невипадково — дається взнаки історичний шлейф невідрубаних проблем, який останнім часом, як мені здається, подовжився. Тому весь цей каскад колосальних проблем не можна вирішити одномоментно, але якщо думати над цим, якщо говорити відверто (а останніми роками накопичилося багато такого, що я би назвала глухими кутами лицемірства), то, напевно, з’ясуємо-таки, чого ж ми насправді хочемо і чи робимо те, що декларуємо?

На круглий стіл «Моє майбутнє в незалежній Україні: виклики і перспективи» прийшли молоді фахівці з різних галузей — новітніх технологій, телекомунікацій, хіміки і геодезисти, які читають газету «День» і мають бачення свого особистого майбутнього у незалежній Україні. Треба наголосити, що на круглому столі відбулася вільна, без плану і графіку, розмова. Йшлося про перспективи розвитку інформаційного суспільства в Україні, студентське самоврядування як інститут громадянського суспільства, впливи на формування суспільної свідомості молоді, переваги та недоліки додаткової освіти, сім’ю, безробіття як причину міграції молоді, використання сучасних комп’ютерних експрес-технологій у дослідженнях людського капіталу, студентство як складову потенціалу держави Україна та інші важливі питання.

Аспірант Олександр ЯВЛІНСЬКИЙ, зокрема, говорив про два види міграції — робочу та освітню: «Згідно із соціологічними дослідженнями, 65% молодих українців мають бажання поїхати за кордон працювати. Із них 14% хочуть лишитися за кордоном назавжди, тобто вони просто тікають з України. Другий бік питання в тому, що іноземці самі приїжджають в Україну по фахівців, бо фізична та математична школа України є справжня, добра, відтак їх потребують за кордоном. За офіційною статистикою, щороку 70-80 тисяч молодих українців працевлаштовуються за кордоном, і це лише офіційна статистика... В Україні є закон «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотацій роботодавцю». За 2010 рік на цю програму виділено 10 млн грн, щоби дати можливість роботодавцям з нуля брати студентів на роботу. Тим не менше, ситуація плачевна. Третина безробітних Україні — молодь. Не запитую, що з цим робити. Як на мене, має бути політична воля, стратегічна програма. Не запитую, чому це не робиться, — це також риторичне запитання. Чому, Ларисо Олексіївно, в країні немає адекватного представлення цієї гострої проблеми?».

Лариса ІВШИНА: — Вищезазначена ситуація свідчить про якість держави, якість політичної влади. Тому й говоримо про складний стан нашої незалежності. Йдеться про поразку за поразкою (з різних причин) національно-демократичних сил. А для наших конкурентів — це дуже вигідна ситуація, тому невипадково з цього приводу звучать слова, що ми — країна, яка не відбулася. Ми це не дуже сприймаємо, але розуміємо, що за цим стоять певні проблеми. У нас немає вільної конкуренції, у нас молодь не переконана, що, будучи розумною і розвиненою, вона стане затребуваною, бо внутрішні правила в країні такі, що не гарантують власний успіх розумної людини. Тому й маємо постійний реверс. І коли говорять про газовий реверс — він був ідеологічним, створеним із комбінацій. Що може захистити молодь? Тільки висококласні, висококонкурентні знання й глибоке розуміння нашої ідентичності, нашого доручення. Молодь зараз масово захоплюється соціальними мережами. Чудово! Інтернет — Чудово! Мене часто запитують: «Для чого вам паперова газета? Це ж велика робота, це, зрештою, витратно! Чому не інтернет — і все?». Але уявіть собі наше старше покоління. Їх обібрали... Крім того, давайте всі підемо у Фейсбук, і в країні, яка тільки-но 2016 року буде наполовину забезпечена інтернетом, відлучимо людей від інтелектуального спілкування і духовної поживи. Отож молодь має сказати собі: «Ми, перш за все, діти свого народу і здатні вирішити ці проблеми». Так, це дуже велика амбіція, але це треба робити. Так, на вас тиснутимуть і справа, і зліва, і з Москви, і з Вашингтона, а ви навіть і не думали, що так тяжко доведеться гарувати. Отож треба йти тільки вгору, роблячи асиметричні й інтегральні кроки, серед іншого — і в ідеологічному забезпеченні.

Науковий співробітник МІОКу Оксана П’ЯТНИЦЬКА переконана, що проблема — не лише у безробітті молоді, а й у великій професійній нереалізованості в Україні: «Як на мене, виїзд молоді за кордон сприятиме її розвиткові. Погляньмо на досвід Індії чи Китаю, які пережили хвилі масової міграції серед молоді, особливо ІТ-спеціалістів. Коли їхня молодь почала масово мігрувати, держави почали-таки розробляти відповідні програми для залучення їхнього розумового капіталу. На мій погляд, Україна не повинна закривати кордони для молоді, котра хоче працювати за кордоном, бо якщо не можемо дати молоді можливість реалізувати себе в Україні, то принаймні маємо керувати процесом виїзду її за кордон, аби молоді люди там себе реалізували, а потім залучати до роботи в Україні. Наскільки в Україні реальні такі сценарії розвитку, як в інших країнах?»

Л. І.: — Якщо говорити про сприяння в Україні організації виїзду молоді за кордон, то це дуже ризикована затія. Бо потім назад можна нікого не зібрати. Чому? Не було за спиною успіху, того, чим можна дорожити. Тому й люди думають, виїжджаючи: «Досить того, що батьки наші настраждалися. Хочемо жити спокійно». Мені здається, питання треба ставити інакше. Звичайно, я нікому не говорила б: «Не їдь!». Навпаки, якщо людина має мотивацію поїхати, аби навчитися, здобути, повернутися, аби допомогти, це можна тільки вітати. Але це інший, елітарний, рівень розуміння. А середній рівень — це коли «риба шукає, де глибше, а людина — де краще». Все ж таки порядок денний усередині країни для молоді не повинен обмежуватися тим, що ми не розуміємо надзавдання, бо відлучаємо молодь від інтелектуальних змагань. Щось, до речі, із глобалізованого світу вже згасає. Як бачимо, у Франції праві партії знову виступають за національну державу, а в Німеччині Меркель каже, що політика мультикультурності себе не виправдала. Ми постійно між хвилями. Нам треба обрати правильну модель вписування в конкурентний світ. Так, якась частина молоді має виїхати, якась частина — працювати тут, але консенсус з основного питання, що наша країна має шанс знайти достойне місце, має бути — і у тих, хто виїхав, і у тих, хто залишився.

Юрій БАЛАНЮК нарікав, що громадські організації можна вкрасти, можна формалізувати, і немає на то ради.

Л. І.: — Ви займаєтеся мертвими справами. Є фантастичний світ, відкритий перед нами. Задача — знайти тих людей, як цікавляться живими справами. Ви ж, напевно, стежили за ефектом блогера Олексія Навального в Росії. Правда? Він став величезним фактором не тільки в інтернет-спільноті — у суспільному житті, бо береться за обговорення справ, які болять суспільству. А в нас молодь вважає, що треба творити щось таке, що не вимагає втручання в реальні справи. Але ж треба брати до уваги, що тільки реальні справи піднімуть реальних лідерів. Мені здається, що вам весь цей мотлох треба викинути і забути. Ідіть у соціальні мережі, шукайте спільні теми, важливі передовсім для регіону. Хіба зараз Галичина та, яка була раніше? Хіба у вас немає нових проблем? Молодь має розробити для себе високий порядок денний і потроху набувати цієї нової якості. Треба зважати й на те, що старше покоління відходить, і молоді повинні в них вчитися. (Хоча... Газета «День» писала про старших людей, які є набагато молодшими за молодих, бо мали важку біографію, щеплення від сталінізму, деякі інші речі. І нам, повторюю, треба це перебирати). Мені здається, ви повинні добре подумати, зосередитися і пропонувати справи, які об’єднають тих людей, котрі хочуть працювати.

На круглий стіл «Моє майбутнє в незалежній Україні: виклики і перспективи» прийшли молоді фахівці з різних галузей — новітніх технологій, телекомунікацій, хіміки і геодезисти, які читають газету «День» і мають бачення свого особистого майбутнього у незалежній Україні. Треба наголосити, що на круглому столі відбулася вільна, без плану і графіку, розмова. Йшлося про перспективи розвитку інформаційного суспільства в Україні, студентське самоврядування як інститут громадянського суспільства, впливи на формування суспільної свідомості молоді, переваги та недоліки додаткової освіти, сім’ю, безробіття як причину міграції молоді, використання сучасних комп’ютерних експрес-технологій у дослідженнях людського капіталу, студентство як складову потенціалу держави Україна та інші важливі питання.

Аспірант Олександр ЯВЛІНСЬКИЙ, зокрема, говорив про два види міграції — робочу та освітню: «Згідно із соціологічними дослідженнями, 65% молодих українців мають бажання поїхати за кордон працювати. Із них 14% хочуть лишитися за кордоном назавжди, тобто вони просто тікають з України. Другий бік питання в тому, що іноземці самі приїжджають в Україну по фахівців, бо фізична та математична школа України є справжня, добра, відтак їх потребують за кордоном. За офіційною статистикою, щороку 70-80 тисяч молодих українців працевлаштовуються за кордоном, і це лише офіційна статистика... В Україні є закон «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотацій роботодавцю». За 2010 рік на цю програму виділено 10 млн грн, щоби дати можливість роботодавцям з нуля брати студентів на роботу. Тим не менше, ситуація плачевна. Третина безробітних Україні — молодь. Не запитую, що з цим робити. Як на мене, має бути політична воля, стратегічна програма. Не запитую, чому це не робиться, — це також риторичне запитання. Чому, Ларисо Олексіївно, в країні немає адекватного представлення цієї гострої проблеми?».

Лариса ІВШИНА: — Вищезазначена ситуація свідчить про якість держави, якість політичної влади. Тому й говоримо про складний стан нашої незалежності. Йдеться про поразку за поразкою (з різних причин) національно-демократичних сил. А для наших конкурентів — це дуже вигідна ситуація, тому невипадково з цього приводу звучать слова, що ми — країна, яка не відбулася. Ми це не дуже сприймаємо, але розуміємо, що за цим стоять певні проблеми. У нас немає вільної конкуренції, у нас молодь не переконана, що, будучи розумною і розвиненою, вона стане затребуваною, бо внутрішні правила в країні такі, що не гарантують власний успіх розумної людини. Тому й маємо постійний реверс. І коли говорять про газовий реверс — він був ідеологічним, створеним із комбінацій. Що може захистити молодь? Тільки висококласні, висококонкурентні знання й глибоке розуміння нашої ідентичності, нашого доручення. Молодь зараз масово захоплюється соціальними мережами. Чудово! Інтернет — Чудово! Мене часто запитують: «Для чого вам паперова газета? Це ж велика робота, це, зрештою, витратно! Чому не інтернет — і все?». Але уявіть собі наше старше покоління. Їх обібрали... Крім того, давайте всі підемо у Фейсбук, і в країні, яка тільки-но 2016 року буде наполовину забезпечена інтернетом, відлучимо людей від інтелектуального спілкування і духовної поживи. Отож молодь має сказати собі: «Ми, перш за все, діти свого народу і здатні вирішити ці проблеми». Так, це дуже велика амбіція, але це треба робити. Так, на вас тиснутимуть і справа, і зліва, і з Москви, і з Вашингтона, а ви навіть і не думали, що так тяжко доведеться гарувати. Отож треба йти тільки вгору, роблячи асиметричні й інтегральні кроки, серед іншого — і в ідеологічному забезпеченні.

Науковий співробітник МІОКу Оксана П’ЯТНИЦЬКА переконана, що проблема — не лише у безробітті молоді, а й у великій професійній нереалізованості в Україні: «Як на мене, виїзд молоді за кордон сприятиме її розвиткові. Погляньмо на досвід Індії чи Китаю, які пережили хвилі масової міграції серед молоді, особливо ІТ-спеціалістів. Коли їхня молодь почала масово мігрувати, держави почали-таки розробляти відповідні програми для залучення їхнього розумового капіталу. На мій погляд, Україна не повинна закривати кордони для молоді, котра хоче працювати за кордоном, бо якщо не можемо дати молоді можливість реалізувати себе в Україні, то принаймні маємо керувати процесом виїзду її за кордон, аби молоді люди там себе реалізували, а потім залучати до роботи в Україні. Наскільки в Україні реальні такі сценарії розвитку, як в інших країнах?»

Л. І.: — Якщо говорити про сприяння в Україні організації виїзду молоді за кордон, то це дуже ризикована затія. Бо потім назад можна нікого не зібрати. Чому? Не було за спиною успіху, того, чим можна дорожити. Тому й люди думають, виїжджаючи: «Досить того, що батьки наші настраждалися. Хочемо жити спокійно». Мені здається, питання треба ставити інакше. Звичайно, я нікому не говорила б: «Не їдь!». Навпаки, якщо людина має мотивацію поїхати, аби навчитися, здобути, повернутися, аби допомогти, це можна тільки вітати. Але це інший, елітарний, рівень розуміння. А середній рівень — це коли «риба шукає, де глибше, а людина — де краще». Все ж таки порядок денний усередині країни для молоді не повинен обмежуватися тим, що ми не розуміємо надзавдання, бо відлучаємо молодь від інтелектуальних змагань. Щось, до речі, із глобалізованого світу вже згасає. Як бачимо, у Франції праві партії знову виступають за національну державу, а в Німеччині Меркель каже, що політика мультикультурності себе не виправдала. Ми постійно між хвилями. Нам треба обрати правильну модель вписування в конкурентний світ. Так, якась частина молоді має виїхати, якась частина — працювати тут, але консенсус з основного питання, що наша країна має шанс знайти достойне місце, має бути — і у тих, хто виїхав, і у тих, хто залишився.

Юрій БАЛАНЮК нарікав, що громадські організації можна вкрасти, можна формалізувати, і немає на то ради.

Л. І.: — Ви займаєтеся мертвими справами. Є фантастичний світ, відкритий перед нами. Задача — знайти тих людей, як цікавляться живими справами. Ви ж, напевно, стежили за ефектом блогера Олексія Навального в Росії. Правда? Він став величезним фактором не тільки в інтернет-спільноті — у суспільному житті, бо береться за обговорення справ, які болять суспільству. А в нас молодь вважає, що треба творити щось таке, що не вимагає втручання в реальні справи. Але ж треба брати до уваги, що тільки реальні справи піднімуть реальних лідерів. Мені здається, що вам весь цей мотлох треба викинути і забути. Ідіть у соціальні мережі, шукайте спільні теми, важливі передовсім для регіону. Хіба зараз Галичина та, яка була раніше? Хіба у вас немає нових проблем? Молодь має розробити для себе високий порядок денний і потроху набувати цієї нової якості. Треба зважати й на те, що старше покоління відходить, і молоді повинні в них вчитися. (Хоча... Газета «День» писала про старших людей, які є набагато молодшими за молодих, бо мали важку біографію, щеплення від сталінізму, деякі інші речі. І нам, повторюю, треба це перебирати). Мені здається, ви повинні добре подумати, зосередитися і пропонувати справи, які об’єднають тих людей, котрі хочуть працювати.

Олександр БЕРЕЗКО згадав про російський сегмент інтернету, спільнота якого дуже сконсолідована, де є потужні гравці і потужні проекти: «Сьогодні Україна на цьому ринку страшенно втрачає. Чому? В Україні еліта не працює систематично на створення онлайн-репутації країни. Йдеться про політиків, педагогів, науковців, громадських діячів. Є низка проблем, які цьому заважають. Серед них — двомовність. На мою думку, Україна мала би взяти на себе відповідальність за формування і представлення інтернет-спільноти. Не останню роль у цьому процесі відіграє Вікіпедія. І чому, наприклад, Дмитро Медведєв має свій блог, а у нас із тим — проблеми?».

Л. І.: — Проблема в тому, що молодь хоче, щоби їй хтось щось дав, навчив, поділив тощо. А я хочу, щоби з’явилася молода людина, котра скаже «Я знаю, я це зроблю і вам пропоную до мене приєднатися». Позиція «Ми наймолодші в домі» — непродуктивна. Всі вже давно дорослі. Чому б не зробити сайт об’єднаних організацій вишів Львова і «бомбити» всіх, аби показати, що львівська молодь ідентична і, крім того, упакована в інтернет-технології? І нічого оригінального в цьому немає, все це відкрито для світу. Але туди йде вже вище згаданий хлопець Навальний, який говорить про гострі проблеми свого суспільства і набуває на цьому багато балів. А ми з чим ідемо? Щоби поговорити, який хороший Вітя, Юля, Петя чи хтось інший... У нашому інтернеті, погодьтеся, забагато цього, а постановок для суспільства немає! Проблема — громадянський темперамент! Головне — відділити живе від неживого і постановити собі: на цьому живому, справжньому, яке не тільки зацікавить людей, а й примусить хвилюватися, й працюватимемо. Газета «День» була першою у розробці електронної бібліотеки, яку Клара Ѓудзик вручила Іоанну Павлу ІІ. А тепер із цієї бібліотеки, котра складається з 12-ти книжок, ми можемо приготувати перше, друге, третє і чотири види «десертів». А інакше що би ми робили у віртуальному просторі, не маючи аргументів для дискусій, не маючи можливості представити собі цілісно українську історію?! А тепер пропоную вам всім долучитися до нової роботи — ми хочемо створити інтелектуальну карту України. І кожен може докласти зусиль до цієї роботи розповіддю про те, що відбувалося в певному селищі, на хуторі, на якійсь вулиці, яка там жила людина, яка була поразка чи перемога. Все має бути обліковане. Це хіба не гарна робота для всіх, хто має хороше інтернет-мислення і, крім цього, цікавиться актуальними історичними питаннями?

Голова Львівського осередку Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги Тетяна ШАЛЕНКО розповіла, що має досвід роботи у громадянському суспільстві з 1995 року. Тема, яку вона порушила, — новітні тенденції у мистецтві: «У суспільстві часто кажуть про мистецтво як про щось залишкове. Але якщо зробити історичні екскурси, то переконуємося, що часто культурологічні явища ставали імпульсами до змін у політичних процесах. І мені подобається, що газета «День», яку я дуже люблю, бо вона глибоко аналітична, крім того, шукає постійних контактів з молоддю, бо не враховувати поглядів і думок молодих людей ми не маємо права. Пропоную розпочати на вашій останній сторінці полеміку щодо тенденцій у мистецтві, про новаторство як поступ і новітні тенденції, що призводять до атрофії чуттєвості, тобто масове тиражування, яке на сьогодні є дуже серйозною проблемою. Останній штрих — 150-річчя з дня перепоховання Шевченка. Саме тут я побачила у Львові атрофію чуттєвості, а без цих сегментів ми не можемо будувати державу. Я говорю про те, що ми маємо проблеми ініціювання знизу — від суспільства. Хочу подякувати пані Івшиній за останню статтю Мрідули Гош. Хочемо запросити Мрідулу на наш круглий стіл до 200-річчя Шевченка. І просимо вас, пані Ларисо, посприяти нам у цьому».

Л. І.: — Так, Мрідула Гош має абсолютно чітке розуміння українського історичного і літературного процесу. І всім своїм чудовим образом демонструє українцям, якою розкішною є українська мова. Вона сама — як культурний зразок. Я обов’язково передам ваше запрошення пані Мрідулі.

Христина ПАНЬКІВ згадала публікацію у «Дні» до Міжнародного дня сім’ї: «Маємо говорити про те, що кожна друга чи третя сім’я в Україні розлучається. Й про те, що кожен успішний чоловік може кожні три роки міняти дружину, залишаючи їй у подарунок дитину. Й про те, що успішна леді тішиться з того, що у неї в паспорті є кілька позначок про розірвання шлюбу. Нам подають неправдиві цифри щодо кількості шлюбів і розлучень. Чому? Хочуть замилити очі? Влада намагається показати красиву картину міцного суспільства, якого насправді немає?».

Л. І.: — Звичайно, це серйозна розмова про стан суспільства, стан інформаційного простору. Якщо журналісти наполегливо добиватимуться цієї інформації, то стан справ поліпшиться. Читач привчений до того, що цікавою є тільки політика та політики, а не справи суспільні. І це також великий перекіс, який відбувся не за один рік. Тому треба виховувати висококультурних, педантичних, скрупульозних журналістів. Кого суспільство нагороджує і вважає своїми найкращими журналістами? За що воно їх нагороджує? Це все критерії. Нагородіть від «Львівської політехніки» журналіста енциклопедичних знань... Зазвичай, такого журналіста ніхто в очі не бачить, не шанує і не цінує. У нас цінують тих, хто себе піарить без міри, а для суспільства робить мінімум. І це задавнені проблеми. Пішла з життя Клара Ґудзик, яка ніким не нагороджена — тільки у газеті «День» видали її книжку і Папа Іоанн Павло ІІ удостоїв її особистої аудієнції. Тобто я говорю про запит на якість, бо якість має супроводжуватися великою увагою суспільства. Мусимо підносити найкраще з того, що маємо. Так, у нас у журналістиці дуже багато неякісного, але є дещо висококласне. Це має бути нормою, але вона дуже тяжко дається, бо їй реально немає на чому триматися. Ніхто не вимагає якісної інформації. Має бути запит, його треба формувати. І треба, звісно, починати з точності, серед іншого — в інтернеті. Ми час від часу знаходили голів сільських рад, які щось реально роблять для своїх людей. І це створює непогане тло — якщо хоч одна свічка горить, то темряви вже немає. Наприклад, маємо на Вінниччині приятеля, котрий кожного року запрошує до себе нашу фотовиставку, щоби його односельці бачили те, що можна побачити у столиці, Львові чи Донецьку. І там, до речі, підтримали нашу ідею проведення конкурсу на найкраще обійстя. Тому я й говорю молоді: консолідуйтеся для того, щоби атакувати найгірше, і підтримуйте найкраще.

Науковий співробітник МІОКу Ірина ГЛАДУН питала поради щодо того, що могло би посприяти «підігріву» темпераменту громадськості.

Л. І.: — Не можна прийти і комусь щось дати — треба в цьому взяти участь. Мають бути навики взаємодії, бо люди так розкриваються, отримують задоволення від того, що бачать одне одного у якійсь творчій справі. Головний рецепт — у громадській справі важливо не мучитися, вона має приносити задоволення. Тобто треба робити те, в чому ти себе по-справжньому відчуєш. Якщо хочемо мати конкуренцію, треба створити у Львові Інститут вивчення Росії, треба зосередити найкращі європейські сили на спеціальних темах і глибоко вивчати процеси для того, щоби не отримувати збоку поради, а працювати зі здоровою Росією в контексті повернення частини російського правлячого класу навіть не до радянської традиції, а до значно гіршого її варіанту. Тому що в радянській традиції у нас були певні перегородки інтернаціоналізму, а зараз це зовсім інший курс. І треба бути абсолютно свідомими всіх цих викликів, тому що ми можемо потрапити в ситуацію, яку потім дуже складно буде змінити. Треба усвідомлювати, що громадянська позиція — це не те, що можна позичити. Це те, що можна виростити. Чому, наприклад, не зробили сахаровські читання у Львові?

Поставили пані Івшиній ще одне вкрай важливе запитання: «Ви, Ларисо Олексіївно, багато подорожуєте Україною, відтак — багато спілкуєтеся з людьми, котрі сповідують різні, часом діаметрально протилежні погляди на історію. У Львові в історичних колах під час конференцій часто говорять про різну історичну пам’ять. На вашу думку, чи існує така проблема, як різна історична пам’ять? Чи ви спростовуєте таке поняття, як різна історична пам’ять?».

Л. І.: — З цього приводу я пригадую таку байку: лисиця хотіла з’їсти виноград, але не змогла до нього дотягнутися. Тоді вона сказала, що виноград зелений. Я думаю, що не була проведена реальна робота для того, щоби створити консенсус щодо минулого — з різних причин: брак часу, не було політиків, не було розуміння, підтримки тощо. Отож давайте скажемо, що у нас є російська Україна, українська Україна і будемо між ними укладати угоди... Неправильно. Таке гасло тиражується не тільки тому, що це чиясь зла воля — так простіше. Щоби виробити консенсус щодо минулого, треба вкласти дуже багато енергії, щоби викликати людей на довірливу розмову і запропонувати розуміння, яке може бути спільним для майже всієї України. (За винятком хіба тих, від яких немає чого чекати розуміння, адже вони отримують гроші за те, щоби не розуміти.) Тому я вважаю, що розмова про різні історичні пам’яті — це, найперше, наслідок невиконаної роботи.

Голова Центру студентського капеланства при Національному університеті «Львівська політехніка» отець Богдан ГРУШЕВСЬКИЙ переконаний, що в Україні жодна справа не доводиться до логічного завершення: «Ми ніколи не бачимо успіху. Відтак у тому негативному контексті нічого не хочеться починати, бо опускаються руки. Але, попри це, знаходяться люди, котрі працюють. Я як духовна особа хотів би говорити про духовне начало у наших спробах змін. На мою думку, проблема в тому, що ми не виходимо з конкретними пропозиціями щодо вирішення проблем. Ми завжди апелюємо до чогось, звертаємося до досвіду попередників, але не пропонуємо реальних шляхів. Нас двадцять років водили: то нам минуле згадали, то кинули ще якусь кістку розбрату, але не давали нам можливості сконсолідуватися, щоби відтворити історичну пам’ять, тому що комусь це дуже вигідно. Я хотів би вас запитати про правду і справедливість — які спроби ви робите саме в цьому аспекті для виховання журналістів?».

Л. І.: — Мені дуже близько те, про що ви говорите. Маємо в «Дні» свій стиль. Говоримо в редакції про матеріали: «Це — в стилі «Дня», а це — не в стилі «Дня». Головне наше кредо — будувати роботу на повазі до свого читача. Наш читач є у всіх верствах, у всіх регіонах. Культивування поваги до читачів є втіленням правди. Крім усіх інтернет-технологій, люди мають бути внутрішньо наповненими, мають разом із інструментами сьогоднішнього світу нести щось ціннісне. Інакше будемо виглядати як ті люди, котрі дивувалися, що з’явилася лампочка. Це співмірні речі. Технології — це тільки технології, а суть речей, наша індивідуальність має бути заснована на тому, що ми переосмислили нашу історію, навіть зробили історію-light. Треба вигранити якісь надзвичайно важливі події, афористично їх оформити. Чим це не задача для молодих людей? Скільки було прикладів, як популяризували Святе Письмо? Важливо знайти свої слова. Тому й говоримо нашим журналістам: створюйте свої стилі. Я виховую своїх журналістів тим, що називаю десятки прізвищ людей, які читають «День», аналізують наші статті, пишуть до нас... Це дуже нелегка дорога у сьогоднішньому засміченому інформаційному світі, але мені здається, що вельми перспективно поєднувати новітні технології з українською правдою, з українською ідентичністю, з нашим розумінням справедливості. Почуття справедливості пробивається і в Одесі, і в Донецьку, і в Криму. Тобто дайте не тільки свободу слову — дайте свободу ділу, дайте жити, працювати, дайте можливість розвивати свій бізнес і робити добрі справи. В принципі це реально. Це не ілюзорні мрії. Простір має бути насичений бажанням наполягати на цьому.

Професор, голова «Просвіти» Львівської політехніки Христина БУРШТИНСЬКА згадала стосовно «Дня» слова Бориса Грінченка: «Невелику я ниву зорав, та ніколи за плугом не спав», — а запитання її стосувалося російської України.

Л. І.: — Росіяни, які розуміли українське питання, — це завжди була тема наших досліджень. Ми робили спецвипуски про Росію, яку ми любимо, даючи посил російським журналістам, які робили шпальту «Українці, яких ми любимо». Мені завжди смішно, коли чую, що вони нас люблять за наш борщ чи пампушки, за танці і співи... Я хочу, щоби росіяни поважали нас за перший комп’ютер, за Вернадського, за Стравінського, за Шухевича. А вони не можуть переступити це, бо не поважають в нас прагнення до волі. Бо ми самі волю цю не упакували інструментально на різних нових етапах. Викликати повагу можна результатами, а не намірами. Був Борис Чичибабін, був Леонід Кисельов — українські росіяни, які підносили українську мову, але їх так небагато... Для мене російська культура — це та культура, яка розуміє страждання інших і розуміє в цьому необхідність встановлення правди та справедливості. А все решта — антикультура. І по відношенню до нашого народу, і по відношенню до свого народу. На чому росте культура? На повазі до іншого, на розумінні вищих цінностей. Певним чином саме тому у російської культури є свої проблеми. Тобто тут треба докопуватися до основних речей. Ми не маємо поки що спроб консолідуватися щодо визначальних досягнень в різні часи. І це не лише гуманітарні дисципліни — це наші фізики, математики, вчені зі світовим ім’ям. Ми чомусь вважаємо, що українська справа полягає у нарощенні поетичних хвиль. Але досягнення моделюються. Мені здається, що треба виконувати свою роботу навіть на рівні кібернетики, скласти складові успіху і змоделювати ці успіхи. Це раціональний підхід, крім того, дуже багато людей поважають локальні, середні цілі, крок за кроком чогось досягають, а дорогою — співають, танцюють... Тому треба просто враховувати, як у різні періоди історії російська культура бачила Україну, а як не бачила — то тоді з якого великого жаху її не бачила? Я вважаю, що всім вишам треба сформувати список російської, української, світової літератури — як щеплення проти тоталітарного мислення, проти його рецидивів. Ми на сайті в себе поставили книжку «Воровская кровь» Варлама Шаламова — це хрестоматійна річ. Так само, як фільм «Холодное лето 53-го». Цей фільм треба осмислити, бо досі живемо у парадигмі після ХХ з’їзду КПРС. Ця сторінка досі не перегорнута, тому що не було громадського суду, не було другого Нюрнберга. Сталінізм мутує, підлаштовується під іншу подобу і знову приходить по нас. І це є навіть елемент помсти за те, що вони колись тут зламали зуби. Маю на увазі події у Львові 9 травня. Це очевидні речі. Ми мали сказати: не можна бути заспокоєними, тому що над нами — величезний інформаційний масив, і вони проводять свою інформаційну політику, а молодь реальних речей ні про ту війну, ні про ті конфлікти не знає. Я завжди говорила, що ті виклики обов’язково постануть перед нами. Тому читати треба. Що читаю? Останнє — Лідію Чуковську «Процесс исключения», бо вона одна з небагатьох записувала Анну Ахматову, Бориса Пастернака... Я люблю ту Росію, яка заступалася, і одинокі голоси писали листи на захист Сахарова, зверталися, між іншим, до нашого Бажана. Ця література нам дуже потрібна, бо в гуманітарному і громадському просторі вона дасть безліч ідей, бо долучає до того, що є основним нервом, який і сьогодні пульсує.

Питання аспірантки кафедри історії України та етнокомукацій Львівської політехніки Наталії ПРОКІП стосувалося якості освіти: «Про що можна говорити, якщо діти не знають, що таке Крути, що таке Голодомор? Отож скільки часу потрібно, щоби надолужити і відновити цю пам’ять, щоби свідомо підходити до тих проблем, про які ми сьогодні говоримо?».

Л. І.: — Якщо говорити про підручники, то це, напевно, нескоро відбудеться, бо напряму залежить від політичної ситуації в країні, але можна знайти багато якісних альтернатив. Треба позбуватися мегаманії. Треба, як казали мудрі люди, думати глобально, а діяти локально. От у цьому випадку я в усіх університетах говорю, що ми маємо відчувати себе місіонерами України, яка має постати. Наприклад, придбати для шкіл «Бібліотеку «Дня», на якій є гриф Міністерства освіти. Тобто ці книжки можуть використовувати у навчальному процесі навіть найбільш лякливі викладачі. Також я говорю таке: відчуваєте щось у своїй душі — не дайте цьому заглухнути, розвийте до діла. Немає підручників? Зробіть один міні-крок. І скажіть своїм друзям: «Я це зробила. А ви це зробили? От коли зробите, поговоримо». Я розповідаю про свій досвід, який видається мені дуже продуктивним. А вже ваша справа вибрати, чи ви хочете робити так, чи інакше. Головне, що шанс почути у вас був.

Варто зазначити, що перебування головного редактора «Дня» у Львові за традицією неабияк зацікавило представників засобів масової інформації. Візит пані Івшиної висвітлювали ТРК «Люкс» (програма «Наш репортер»), інтернет-видання «Західнет», «Львівська газета». Взяла участь Лариса Олексіївна й у двогодинній політичній програмі Остапа Дроздова «Прямим текстом» (найрейтинговіший на Львівщині телеканал ЗІК).

P.S. Напередодні двадцятиліття незалежності України запрошуємо читачів поділитися з «Днем» думками на тему, озвучену в заголовку: «Двадцять років незалежності. Моя історія»

ДУМКА

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту культури, освіти та зв’язків із діаспорою НУ «Львівська політехніка»:

— Львівська політехніка — це згусток людей з особливим способом мислення. Це майбутні фахівці, інженери у найрізноманітніших галузях, але що дуже важливо — їхня підготовка, їхнє навчання у Національному університеті «Львівська політехніка» відбуваються на міцній гуманітарній основі. Тому й була для них дуже важливою розмова з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною, яка на майбутнє окреслила шляхи співпраці. Цікавою була ідея Лариси Олексіївни про створення Інституту вивчення Росії. Очевидно, над цим треба добре думати, концептуально вибудувати цей проект. Зерно впало у родючий ґрунт, я думаю, що ця ідея добре визріє і втілиться.

Газета «День» вирізняється серед засобів масової інформації тим, що працює на українську Україну. А якщо є такий український продукт, його треба популяризувати й підтримувати. Яким чином? Звичайно, спілкуватися, тому що одне від одного ми черпаємо ідеї. Але, звичайно, треба працювати й над поширенням ареалу впливу цієї газети. Я думаю, що наша остання зустріч із головним редактором «Дня» спонукає до того, аби спільнота читачів всеукраїнської газети «День» разом працювала над тим, щоби поширювати її в різних колах, тому що «День» — дуже важливий просвітницький проект, який працює над вихованням людей, котрі впродовж десятиліть до незалежної України, та й уже в незалежній Україні, були позбавлені можливості пізнавати свою українськість у різних аспектах, зокрема в історичному, що дуже успішно виконує газета «День».

Концепти, закладені в роботі газети «День», ми повинні брати на своє озброєння і працювати у такому ж ключі. Мені особисто дуже імпонує, що газета працює і в історичній площині, що дуже важливо, але вона спрямована і в майбутнє. Також важливо, що газета «День» приділяє велику увагу молоді, і це теж подобається нашим політехнікам: я знаю, що після кожної зустрічі з головним редактором «Дня» та її командою число читачів, принаймні у нашому виші, збільшується.

Дуже приємно, що знайшли багато точок дотику редактор «Дня» і ректор Львівської політехніки професор Юрій Бобало — людина стратегічного мислення, яка розуміє важливість розвитку гуманістичних напрямів у нашому університеті. Саме тому пан ректор підтримує всі акції газети «День», що проводяться у підпорядкованому йому вищому навчальному закладі.

Я думаю, що газета «День» дає нам ще один напрям — саме через газету «День» ми знаходимо багато цікавих людей у цілій Україні і між нами встановлюються дуже гарні, дружні зв’язки, зокрема з донеччанами.