Інший — не обов’язково Чужий

Роздуми про сенс і мету власного існування — одна з відмітних властивостей людської натури. Особливо напруженим пошук відповідей на ці питання є в період юності, становлення, коли значною мірою визначаються загальні контури біографії та долі. А оскільки подібний процес протікає не у вакуумі, а в конкретному соціальному й культурному просторі, він неминуче поєднується з роздумами про власну країну, її самобутню історію та сьогоднішні проблеми, її місце й роль у світовій цивілізації та сучасній політиці. Тому вельми симптоматично, що саме молоді люди, студенти декількох університетів з різних регіонів України, з щирою, гарячою і якоюсь особистісно забарвленою зацікавленістю підхопили ініціативу головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, спрямовану на розширення безпосереднього спілкування під час відкритих дискусій про шляхи консолідації суспільства та зміст української національної ідеї. Можна сказати, що за допомогою подібних зустрічей і обміну думками молоді громадяни зовсім ще юної держави намагаються спільними зусиллями спроектувати вектор її майбутнього розвитку, окреслити основні віхи її «великої» біографії, в контексті якої їм доведеться жити.

Круглий стіл за участю студентів Острозької та Києво-Могилянської академій, Харківського та Одеського національних університетів, що відбувся 23 листопада на базі Інституту соціальних наук ОНУ, напевно, залишив у нас, викладачів, різні враження. У чому, напевно, ми всі були єдині, то це в прагненні надати своїм молодим колегам максимальну свободу у висловленні й відстоюванні власної позиції. В узагальнено-концентрованому вигляді колективні переконання учасників обговорення питань національної єдності й цивілізаційного вибору України відбилися в результатах анкетного опитування, що включало в себе деякі вузлові точки цієї широкої проблеми. Звісно, неодноразово виникало бажання втрутитися в бурхливий перебіг полеміки, запропонувати опонентам подивитися на предмет суперечки під іншою, більш широкою точкою зору, поділитися з ними тими своїми знаннями й роздумами, для яких часом не вистачає аудиторного часу. Але дуже не хотілося недоречним тоном або впливом формального авторитету порушити живий процес спільного збагнення деяких культурних максим, що так важко входять у практику повсякденного життя сучасної людини, а саме: Інший — це не обов’язково Чужий, тому його ціннісні пріоритети й переконання можуть бути зрозумілі й осмислені усього лише як такі, що відрізняються від своїх власних, але не вступають з ними в суперечність.

Тепер, через певний час, можна підбити деякі підсумки роботи круглого столу, уточнити певні моменти, а також поглянути на обговорювані питання з погляду наукової коректності їх постановки та принципової можливості досягнення щодо них хоча б відносного консенсусу як у суспільстві, так і в академічному середовищі. Тим паче що тематика круглого столу збігається з науковими інтересами багатьох викладачів і аспірантів кафедри політології Одеського університету, що була в цьому випадку приймаючою стороною.

Ядром дискусії, як уже зазначалося, стала проблема специфіки ціннісних і духовно-ментальних орієнтацій жителів окремих регіонів країни, які, безсумнівно, утруднюють процес формування соціокультурної та громадсько-політичної ідентичності населення сучасної України. Справедливо підкреслюючи несумлінність і навіть злочинність спроб окремих політиків використати реально наявні відмінності в суспільній свідомості українців для досягнення своїх тактичних і кон’юнктурних цілей, учасники обговорення, можливо, були б поставлені в глухий кут таким питанням: а чи варто нам лякатися цих відмінностей і прагнути негайного їх подолання? Чи не позначається в самій постановці питання наша загальна прихильність, до минулих, радянських стереотипних підходів, до строкатості соціального життя як до чогось небажаного, що створює незручності (насамперед для управлінських впливів влади), що треба «стерти», «зблизити» і т.п.? Чи можна в складній і багатозначній культурній ситуації ХХI століття дозволяти собі мислити застарілими категоріями бінарних опозицій, побудованих на зіставленні Заходу — Сходу, традицій — сучасності, державних інтересів — регіональних інтересів? На жаль, чимало молодих учасників круглого столу виявилися не позбавленими таких стереотипних схем мислення.

Вважаю, слід було б замислитися над тим, як виглядає наша полікультурність у контексті глобальних тенденцій інтеграції й локалізації, які, маючи різну спрямованість, не володіють один перед одним якимсь пріоритетом. Ці тенденції об’єктивно зумовлені, діють одночасно й взаємопов’язано. Однак один з авторитетних дослідників згаданих процесів німецький соціолог Ніколас Луман вважає, що в глобальному суспільстві тенденція до диференціації значно переважає тенденцію до уніфікації. У результаті глобальний цивілізаційний простір дедалі більше тяжіє до сегментації, шикується у своєрідну мозаїку частковостей, що не зводяться одна з одною.

Україні випало затверджувати свою державність і шукати опори національної консолідації в такий період світової історії, коли сама національна державність і суверенітет виявляються під питанням, коли тяжіння до локальної ідентичності виявляється сильнішим за прагнення вийти за її межі. У ній, локальній (регіональній, етнічній і т.д.) ідентичності, людина ніби знаходить грунт, захист від психологічного і культурного шоку, що викликається мінливою картиною навколишнього світу. У такі періоди соціальних трансформацій людині важко зрозуміти не лише майбутнє, а й сучасність. Причому історія, хоч як це сумно, не може в цих умовах прийти на допомогу. Її факти, як правило, лежать за межами нашого особистого досвіду, й усе, що ми маємо у своєму розпорядженні, — це не істинні знання про події, а ті чи інші їх інтерпретації. Усе це робить завдання формування української національно-державної ідентичності особливо складним, і його розв’язання, як виглядає, не лежить у площині прекраснодушних закликів до консолідації або зовні благородних спроб політичних лідерів того чи іншого рівня «примирити» носіїв різних пластів історичної пам’яті за рахунок нав’язування власної, «найбільш правильної» версії української історії.

І все-таки без показного пафосу можна стверджувати, що досягнення відносного ціннісного консенсусу не лише має доленосне значення для збереження й розвитку української державності, а й цілком реальне. Просто кожному з нас і суспільству загалом не варто сподіватися на швидкі й однозначні дії влади, а підтримувати й стимулювати процес соціальної саморефлексії (зокрема й з допомогою публічних дискусій, чи то у формі студентських, наукових або інших професійних контактів або у вигляді полеміки в засобах масової інформації). Вихід за межі власних уявлень, уміння чути голоси Інших і, головне, розпізнавати й приймати як цілком допустимі інваріанти значення й аргументацію їх висловлювання — це далеко не найлегша наука. Зрештою, в об’єднаній Європі, куди ми хочемо інтегруватися на правах самобутнього й рівноправного елемента, прийнята за аксіому теза — «єдність у різноманітності». Чи не варто спробувати осмислити цю формулу стосовно власних реалій? Дивись — і з’являться у вигляді нашого колективного «Ми» більш явні риси європейськості.

З подібних позицій, як мені здається, можна й треба розглядати питання про українську національну ідею. Для політичних співтовариств, що формуються, так само, як і для особистості, яка перебуває на етапі дорослішання, це проблема саморефлексії та самопізнання. І приймати чужі, заздалегідь сформульовані оцінки й уявлення ті й інші, як правило, не схильні. Тому зміст української національної ідеї не може бути приватизований жодною з наявних соціальних або політичних сил, це просто суперечить самому її сенсу й призначенню. Змістовне ядро української національної ідеї поки вислизає від однозначного тлумачення. Але абсолютно закономірно, що переважними компонентами її інтерпретації для більшості учасників дискусій на цю тему виступають поняття консолідації, патріотизму, державного суверенітету, національних традицій культури та духовності. Співвідношення цих сенсоутворюючих компонентів може мінятися залежно від складу респондентів — авторів висловлювання. Емпіричний аналіз матеріалів газети «День», яка є, мабуть, однією з найбільш доступних і медійних трибун, що регулярно використовується для обговорення сенсу української національної ідеї, свідчить, що діючі політики, як правило, впевнені в її наявності й вважають її тотожною ідеї державного суверенітету. На мій погляд, щось тут невловимо віддає лукавством, спробою видати бажане за справжнє, а гасло боротьби за державний суверенітет зробити інструментом тієї самої уніфікації плюралістичних думок і підходів до державного будівництва, привласнення права на істину в останній інстанції, що не сприяє, а перешкоджає позитивній суспільній динаміці.

Інші категорії читацької аудиторії газети — представники наукової еліти, громадсько-політичних організацій, підприємці, пересічні громадяни — більше схильні до того, що сама консолідація суспільства навколо більш-менш стійких цінностей, принципів цінніша за розвиток і способи його досягнення, виступає як основа сучасної української ідеї. А от серед учасників круглого столу її переважною інтерпретацією стало поняття патріотизму. При цьому жоден з них не висловив твердої упевненості в тому, що національна ідея в Україні вже існує. Напевно, наша молодіжна аудиторія виявилася ближчою до істини, оскільки цей процес слід віднести до типу відкритих, принципово не здатних прийти до свого завершення. Нові внутрішні умови й виклики навколишній дійсності, що швидко змінюється, змушують сучасні суспільства постійно переосмислювати пріоритети власного розвитку, висувати й реалізовувати актуальні завдання. Патріотизм як почуття громадянської причетності до вирішення подібних невідкладних завдань цілком закономірно розцінюється як своєрідний і поки недостатній ресурс суспільної самоорганізації та ініціативи, що використовується у нас. Проте певну роль у подібному виборі смислового ядра національної ідеї для молодих українських громадян може грати не цілком усвідомлене, але природне бажання кожного з них мати об’єктивні підстави для гордості за свою країну. Іншими словами, тут явно помітне прагнення знайти за рахунок національної ідеї те, в чому приховано відчувається дефіцит. Звісно, сама українська ідея у будь-якому її вигляді таку функцію виконати не в змозі. Але сам пошук її складових є невід’ємною частиною вкрай необхідного нам процесу колективного самопізнання.

Консолідація й соборність серед учасників круглого столу також виявилися в числі найбільш поширених інтерпретацій української національної ідеї. Якщо дотримуватися прийнятої нами гіпотези про те, що в дискурсі національної ідеї відбивається процес актуалізації та осмислення об’єктивно виникаючих загальнозначущих проблем, то питання про колективну громадянську ідентичність саме й може претендувати на такий статус. І чим серйозніше, ширше, багатоплановіше і відкритіше він обговорюватиметься в суспільстві, тим швидше станеться колективне дорослішання українського соціуму. У цьому процесі жодна творча ініціатива, жодна спроба поглиблення й розвитку соціальних комунікацій з метою зближення та взаєморозуміння не можуть вважатися зайвими. Культурне подвижництво газети «День» і наш студентський круглий стіл в Одесі, як сподіваюся, є елементами саме такого процесу.