Основні меседжі «Дня»

За неповні два тижні роботи Літньої школи журналістики «Дня»-2010 її учасники встигли зустрітися з першим президентом України Леонідом Кравчуком, відомим журналістом, головним редактором телеканалу «ТВі» Віталієм Портніковим. Відкриттю школи передувала велика розмова з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Все це — поряд із напруженою щоденною роботою нарівні з кореспондентами газети, майстер-класами, які проводять найдосвідченіші журналісти редакції. Темп, звичайно, досить високий як для початківців. Проте, анкети та есе, за якими ми відбирали найкращих кандидатів на участь у Школі, переконали нас у тому, що більшість учасників готові й до такої швидкості, й до високої планки якості, яких вимагає «День». Першу частину есе ми опублікували минулої п'ятниці. Ще кілька пропонуємо у сьогоднішньому номері.

Катерина ЯКОВЛЕНКО, Донецький національний університет:

— Хтось із журналістів, даючи характеристику цій книжці, назвав її посібником з історії. Адже там знаходяться публікації про людей та про події нашої історії. Але головний тут — людський фактор. Людина в центрі історії, людина описує цю історію. Як на мене, це правильний вибір, адже це не виправлені підручники, які пишуться після обрання кожного нового Президента, це не головна лінія партії. Це народ, який представляє сам себе. І це нам треба знати. Бо той, хто не знає історії, не хоче її знати, не може себе вважати громадянином. А нам ще є про що дізнаватись. Недарма книжка так і називається — «Україна Incognita». А що ми, власне, знаємо? Чого прагнемо? А ми не знаємо цілковито ні своєї історії, ні своїх героїв, ні своїх кумирів, ні своїх книжок, ні мови. Це не наша вина, так склалося історично. Нам давали різні підручники, по-різному навчали, наставляли. На нас впливали різні ідеології. Але зараз ми можемо порівняти все, що відбувалося з нами за всі роки. Зараз ми можемо вивчати все, що з нами відбувалося з різних точок зору. Як і в книжці. З самого початку й до сучасності. І той факт повинен нас стимулювати й надихати. Повинен спрямовувати нас, ідентифікувати нас не тільки як людину національно свідому, а, в першу чергу, як homo sapiens — людину розумну. Мільйонам людей, що живуть у нашій країні, що читали Булгакова, ніколи не доводилось на нього подивитися іншими очима: київськими. І не тільки на Булгакова вони дивляться по-іншому, гортаючи сторінки книжки. Тут усе. Тут наше майбутнє. А майбутнє ми творимо сьогодні. А те, що було вчора, — то вже історія.

Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:

— Зізнаюсь, що звернути свою увагу на цю книгу мене примусила... її назва. Я стояла в книгарні й розмірковувала про те, що ж може ховатися під заголовком «Апокрифи Клари Гудзик». Оскільки я знала, що ця книга з «Бібліотеки газети «День», то зовсім не боялася ризикувати. У будь-якому разі я б прочитала її від «А» до «Я». Зрештою, так і сталося. Навіть більше — книга стала для мене посібником із багатьох предметів: релігієзнавства, історії, української літератури та мови, фольклору. Навіть на занятті з англійської, розповідаючи про своє захоплення, а саме — журналістику, я згадала про Клару Гудзик, спираючись на той факт, що вона стала професійним перекладачем завдяки Діккенсу. Схоже, мої одногрупники й викладачка також зацікавились «Днем».

Гадаю, найкращий спосіб вчитися — це переймати досвід від своїх інтелектуально вищих колег. Клара Гудзик почуває себе вільно у вирі подій різних сфер. Вона легко складає «суспільну мозаїку», використовуючи різні ракурси, легко переходить від однієї проблеми до іншої. Книгу поділено на розділи. Проте, на мій погляд, цей поділ дуже умовний, адже Клара Гудзик не ставить перед собою конкретної теми. Усі її статті мають щось більше на меті, ніж просто розповісти, переповісти, проаналізувати. Загалом книга присвячена релігії. Знаєте, після прочитання розділів «Справи церковні — на зламі» та «Погляд назад — миттєвості історії» я чомусь пригадала літературні твори Івана Вишенського, який не просто полемізував про розколи, суперечки, анафеми. Він прагнув зачепити значно глибші проблеми — проблеми справжньої духовності кожного, які призвели до усього вище згаданого. А хіба не те ж саме ми бачимо в Клари Гудзик, коли вона називає розкол християнства насамперед гріхом, у релігійних неприємностях шукає фактори внутрішні, а не зовнішні.

Клара Пилипівна має свою власну думку про навколишній світ. Вона пише те, про що їй говорить внутрішній голос. Вона ламає всі стереотипи й шаблони в журналістиці. Її професійна майстерність очевидна. Вкотре переконуюсь, що журналіст — це людина, яка розуміє людей, а вже потім — яку розуміють люди (до речі, друге повністю залежне від першого). Клара Гудзик ще раз підтверджує цей факт. І навіть не тому, що вона має енциклопедичні знання, а тому, що вміє помічати маленькі дрібнички життя, які далеко не кожному під силу побачити. Такі історії, як «Отелло і Дездемона на пенсії», «Пан чи товариш», «Джентльмен невдачі», «Меморіал на балконі», є просто необхідними на тлі політичних дебатів і щоденних проблем. А «Дефіцит жалощів», «Про жорстокість» малюють загальну картину «душі» нашого суспільства. Якби кожен почув, прочитав, а головне задумався над цими статтями, то, впевнена, світ став би кращим.

— Зізнаюсь, що звернути свою увагу на цю книгу мене примусила... її назва. Я стояла в книгарні й розмірковувала про те, що ж може ховатися під заголовком «Апокрифи Клари Гудзик». Оскільки я знала, що ця книга з «Бібліотеки газети «День», то зовсім не боялася ризикувати. У будь-якому разі я б прочитала її від «А» до «Я». Зрештою, так і сталося. Навіть більше — книга стала для мене посібником із багатьох предметів: релігієзнавства, історії, української літератури та мови, фольклору. Навіть на занятті з англійської, розповідаючи про своє захоплення, а саме — журналістику, я згадала про Клару Гудзик, спираючись на той факт, що вона стала професійним перекладачем завдяки Діккенсу. Схоже, мої одногрупники й викладачка також зацікавились «Днем».

Гадаю, найкращий спосіб вчитися — це переймати досвід від своїх інтелектуально вищих колег. Клара Гудзик почуває себе вільно у вирі подій різних сфер. Вона легко складає «суспільну мозаїку», використовуючи різні ракурси, легко переходить від однієї проблеми до іншої. Книгу поділено на розділи. Проте, на мій погляд, цей поділ дуже умовний, адже Клара Гудзик не ставить перед собою конкретної теми. Усі її статті мають щось більше на меті, ніж просто розповісти, переповісти, проаналізувати. Загалом книга присвячена релігії. Знаєте, після прочитання розділів «Справи церковні — на зламі» та «Погляд назад — миттєвості історії» я чомусь пригадала літературні твори Івана Вишенського, який не просто полемізував про розколи, суперечки, анафеми. Він прагнув зачепити значно глибші проблеми — проблеми справжньої духовності кожного, які призвели до усього вище згаданого. А хіба не те ж саме ми бачимо в Клари Гудзик, коли вона називає розкол християнства насамперед гріхом, у релігійних неприємностях шукає фактори внутрішні, а не зовнішні.

Клара Пилипівна має свою власну думку про навколишній світ. Вона пише те, про що їй говорить внутрішній голос. Вона ламає всі стереотипи й шаблони в журналістиці. Її професійна майстерність очевидна. Вкотре переконуюсь, що журналіст — це людина, яка розуміє людей, а вже потім — яку розуміють люди (до речі, друге повністю залежне від першого). Клара Гудзик ще раз підтверджує цей факт. І навіть не тому, що вона має енциклопедичні знання, а тому, що вміє помічати маленькі дрібнички життя, які далеко не кожному під силу побачити. Такі історії, як «Отелло і Дездемона на пенсії», «Пан чи товариш», «Джентльмен невдачі», «Меморіал на балконі», є просто необхідними на тлі політичних дебатів і щоденних проблем. А «Дефіцит жалощів», «Про жорстокість» малюють загальну картину «душі» нашого суспільства. Якби кожен почув, прочитав, а головне задумався над цими статтями, то, впевнена, світ став би кращим.

А як вміло і щиро вона описує свої мандри. Але ні, це зовсім не путівники по екзотичних місцях. Це оті маленькі нюанси, яких, можливо, так не вистачає в Україні. Клара Гудзик не пише про це, але це можна прочитати (наприклад, розповідає, що в Мадриді до кожного кущика й дерева підведені труби, по яких індивідуально подається вода. У кожного, хто уважно читає матеріал і задумується над ним, має виникнути питання: а чому ми — українці — не хочемо просто зберігати й шанувати те, що дано нам без ніяких зусиль? Чим ми гірші від іспанців? Нам же простіше — труб підводити не потрібно).

Клара Гудзик справді вміє зупинятися, виходити з коловороту подій і просто милуватися порами року, слухати шелестіння тирси, спостерігати й перевіряти прикмети, а головне — допомагати людям як фізично, так і морально. Щоразу думаю, що ж за особистість ця Клара Гудзик? Звідки стільки сили та наснаги кожною своєю статтею кидати виклик всьому ганебному, аморальному, негативному, яке товстими шарами накопичилось у нашому суспільстві?

Після прочитання «Апокрифів» я таки зрозуміла, що криється під цією назвою. Саме слово говорить за себе: думки Клари Гудзик визнані далеко не всіма, і може здатися, що вони мають легендарний характер. Але ж у легендах, апокрифах є доля правди. Головне — повірити, втілити її в життя. Клара Гудзик дала мені зрозуміти просту і водночас складну річ: можна інтелектуально зростати й удосконалюватися, увічнюватися в досягненнях, але не забувати, що вміння відчувати доброту — це найвища людська освіченість.

P.S. Довго думала над тим, як Кларі Пилипівній вдалося «взяти» інтерв'ю у Вінстона Черчилля і Понтія Пилата. Так і не змогла розгадати загадку.

Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. І. Франка:

— Книга «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене...» сколихнула чимало сердець своїх читачів. Мабуть, перед очима навічно залишаться слова науковця: «Не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напівєвреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем». Ця теза свідчить про шляхетну мотивацію Джеймса Мейса, яку простежуємо чи не в кожному його матеріалі, бо істина відкривається не цинікам, а людям із глибинним духовним світом. Із статей Джеймса Мейса варто виокремити феномен правди, що наскрізно проходить через усі пошукові матеріали про Голодомор. У цьому контексті згадується концепт «третьої правди» Сергія Кримського. Джеймс Мейс зумів висвітлити проблему крізь призму мультиперспективізму, тобто не з однієї точки зору, а через скельця чималої кількості біноклів (не лише радянських!). Науковець дивився на проблему глибше, не займаючи позицію ні однієї, ні іншої сторони; впевнено і зі сміливістю доносячи свій меседж. Глибоко вразив матеріал Джеймса Мейса «Повість про двох журналістів». Крізь призму цієї публікації українська проблема набула зовсім нового відтінку — медійного. Перед сучасними ЗМІ постають виклики в формуванні нових моделей журналістів: або брехливих Дюранті, котрі за отримання Пулітцера і матір рідну продадуть, або справедливих Джонсів, що присвячуватимуть життя благородній ідеї. «Якщо ми прагнемо раціонального інтелектуального, культурного, політичного дискурсу в прогресивній країні, треба перш за все захистити простір цього дискурсу, і передусім захистити свободу слова, свободу преси», — писав Джеймс Мейс у своїй публікації «Свобода наклепу, або Наклеп на свободу». У цьому контексті науковець виступив українським Джоном Мільтоном, що так палко захищав велич журналістського слова як плодовірного феномену нації. Зосереджуючись на основній тематиці Джеймса Мейса — проблеми Голодомору, простежуємо оригінальну підбірку фактів, котра збудована на множинності людських сповідей. Джеймс Мейс, подібно до згадуваного вище Гарета Джонса (у журналістському плані) і до Світлани Алєксієвич (у науково-письменницькому) акцентує не на загальновідомих речах, а занурюється у простір голосів, намагаючись вслухатись у кожну репліку мертвих, що обрали його... слухачем. Фіксуючи свої «нотатки», науковець підтверджує не лише незламність українського народу, але й усіх народів великого котла СРСР. Він мимоволі засвідчує думку Ришарда Капусьцінського із відомої «Імперії»: «Попри штибний, казармовий режим радянської влади, малим, але прадавнім народам вдалося зберегти щось зі своїх традицій». Тут мимоволі згадується відома кінострічка «Голод-33», де маленький Андрійко Катранник, представник постгеноцидної нової генерації, тримає міцно в долонях подаровану буханку хліба. Єдине, що не під владу катам, — вирвати серце народу, вбити його душу, сховану в традиції.

Він ішов впевнено українською дорогою сліз, можливо, через те, що належав до тих, котрі вже пройшли нею. А, може, тому, що хотів показати пілатичному світу приклад Прометея. Він довів нам нашу ж незламність. Він засвітив пам'ятну свічку в кожному вікні української оселі. Через кілька років представники влади спотворять явище українського Голодомору, зводячи поняття геноциду до великої трагедії. Таким лжеідеям ніколи не вдасться перекреслити Мейсового слова, бо рукописи, написані правдою, не горять!

Ярослав МІЗЕРНИЙ, Національний університет «Острозька академія»:

— Нація може перемагати лише тоді, коли здатна відчувати виклики часу. Притому не тільки відчувати, а й реагувати на них. Нація не може жити виключно минулим, бо тоді в неї не буде майбутнього. А перебувати в фарватері адекватних, якісних і потрібних суспільству змін — місія інтелігенції.

На жаль, інтелігенція не завжди інтелектуальна. У сучасному суспільстві тотальної інформатизації та швидкоплинних процесів стає все важче заглиблюватися у події, що відбуваються, аналізувати їх, відбирати вагоме від малозначущого. Тому «Бібліотека газети «День» цінна, зокрема, й тим, що тут, навіть при заглибленні в нашу історію, знаходиться місце для аналізу нашого сьогодення. Вдалим є спосіб творення книг з живого тіла газети. Адже це дає можливість повертатися до важливих подій, переосмислювати їх, зрештою, бачити, як ми мислили, про що мріяли всього кілька років тому. І це вже є повноцінний життєпис покоління, що ще не стало минулим.

У цьому контексті хотілося б звернути особливу увагу на двотомник «Екстракт 150» з «Бібліотеки газети «День». Це не лише колекція найкращих матеріалів за період існування «Дня» (хоча вже навіть цей факт має неабияку вагу). За цією книгою, що широко охопила багатогранне життя, проблеми, переживання та радощі українців, можна здійснювати діагностику нашого часу, малювати інтелектуальну карту України.

Мені як людині, яку дуже приваблює фотожурналістика, найцікавішими були матеріали з розділу «Маршрут №1». Адже вони спонукають не просто дізнаватися більше про свою ж таки країну, а й створювати свої фотомемуари. Наприклад, читаючи про Чигирин, Переяслав-Хмельницький чи Сквир, одразу пригадую свої численні поїздки старовинними містами, замками, фортецями та просто мальовничими місцями України, коли так хочеться зберегти цю частинку історії за допомогою мистецтва фотографії. Одна з велетенських проблем українців у тому, що вони не усвідомлюють до кінця (чи, може, й не хочуть усвідомлювати), наскільки мальовнича й багата їхня країна, не виходять за межі свого тісного світу з його буденно-одноманітною сірістю, втрачаючи уявлення про прекрасне та вміння його помічати. Саме матеріали газети «День» розширюють межі індивідуальних світів якщо не візуально, то хоча б у наших роздумах.

Українці, в силу певних соціальних проблем та історичних причин, втратили жагу до подорожей та пізнання. А це робить людей духовно бідними. Такі публікації, як у книзі «Екстракт 150», мають у собі потенціал повертати бажання відкривати для себе щось нове й цінувати своє, берегти його, а не зваблюватися на чужоземні принади. І це теж по-своєму змінює систему цінностей, вчить відходити від суто матеріального. Зрештою, допомагає зрозуміти, що в житті є не тільки клопоти, що бути щасливим — не означає володіти визначеною кількістю коштів на рахунку. А нам так потрібно знову навчитися бути щасливими за допомогою, з одного боку, простих, а з іншого — прекрасних і глибоких речей.

Христина БОНДАРЄВА, студентка Львівського національного університету ім. І. Франка:

— Вперше із Джеймсом Мейсом я зустрілась у «Дні», переглядаючи матеріал, присвячений річниці його смерті. Наступна зустріч — вже завдяки лекційному курсу «Голодомор в Україні», який мала нагоду прослухати в університеті. А коли викладач порадив кілька цікавих книг для прочитання, серед них я знову зіткнулась з іменем Джеймса Мейса, подумала, що звичайних збігів не буває. Спершу боялась: а якщо «Ваші мертві вибрали мене» виявиться однією із багатьох одноманітних книг, яка нічого нового світоглядного мені не принесе? І часу витраченого не повернеш, і вкотре в текстах розчаруєшся. Однак з кожною прочитаною сторінкою мої побоювання зникали, натомість з'являлось захоплення і виникала непоборна повага до людини, яка писала ті рядки. Вразило те, що автор не обмежився тільки однією темою голоду, а нанизав навколо неї й інші важливі питання: у книзі переплітаються журналістика з соціологією, економіка з політологією, статистика із народознавством. Цікавий набір для вінка, який сплів не українець за походженням, проте настільки обізнаний у національних питаннях українства, що безсумнівно гідний називатися братом нашого народу.

Німецький філософ Йоганн Готфрід фон Гердер був переконаний: люди поділяються на нації, і жодна з них не має права панувати або почуватись вищою над іншою нацією. В культурному й мовному планах нації можуть бути більш або менш розвиненими, проте вони залишаються принципово рівними із рівним правом на існування. Апологетом цієї думки був і Мейс. Рішучий противник сталінізму та будь-яких насильницьких режимів, Мейс розумів, що українська нація неспроста мала бути зламана для повноцінного функціонування відновленої імперії. Завдяки йому сьогодні оманлива завіса спала, і все українство врешті віднайшло правду про події 1932—1933 рр.

Джеймс Мейс вбачав у цій трагедії не тільки українську біду, як сьогодні вважає значна частина українського політикуму й спекулює на цьому, а загальнолюдську, бо ж людство — не якась окремішня спільнота — воно є великою родиною держав, націй та етносів. Проте держава, яка дорослішає на підгрунті таких політичних спекуляцій, часом може потрапляти під чужорідні впливи, поступово втрачаючи свій первісний дух. Ніхто ж за нас, українців, державу українською зробити не зможе. В цьому й полягає основна складність і завдання нашого народу, який зараз, на жаль, трохи хворий на невпевненість і на наслідки важких подій ХХ століття. Вилікувати нас від цієї хвороби може лише знання. Знання, яке можна почерпнути з праці «Ваші мертві вибрали мене».