Постгеноцидне суспільство та «чорний хліб інформації»

Як уже повідомляв «День», минулої п’ятниці, напередодні 54-ї річниці від дня народження нашого колеги професора Джеймса Мейса, пройшов присвячений його пам’яті круглий стіл у Києво-Могилянській академії, в рамках якого була представлена колекція книжок Джеймса Мейса, переданих НаУКМА його дружиною, пані Наталею Дзюбенко-Мейс. Щодо теми, то вона була сформульована так — «Україна як постгеноцидне суспільство: усвідомлення та подолання стану». Втім, у значній частині виступів йшлося не про це, а про історичні подробиці, пов’язані з голодом 1933-го. Можливо, тому, що серед доповідачів переважали історики. Ми ж пропонуємо до вашої уваги фрагменти тих виступів, які так чи інакше торкалися запропонованої теми.

ДЕФІЦИТ МАКСИМАЛІЗМУ ТА «ТЕПЛІ СИГНАЛИ»

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Після того як ми видали книжку «День і вічність Джеймса Мейса», я і мої колеги побували вже в багатьох містах, виступили з читацькими конференціями в багатьох університетах, і це мені дає, певною мірою, можливість відповісти на запитання, яке визначено як тема круглого столу — «Україна як постгеноцидне суспільство: усвідомлення та подолання стану». Для початку можна сказати, що саме чорного хліба інформації українцям не вистачає, і дуже часто доводилося зустрічатися з такими випадками... Наприклад, під час читацької конференції у Дніпропетровську один iз викладачів сказав справді дикунську річ: мовляв, якщо говорити про голод, то він був спричинений тим, що селяни більше споживали, ніж виробляли... Для мене було важливим не тільки те, що це взагалі може говорити викладач (доволі ще молодий), але і реакція аудиторії, готовність це взагалі слухати. Наша, я б сказала, надмірна... толерантність у цьому, абсолютно не прийнятному для толерантності питанні. І я думаю, що цей великий дефіцит максималізму є так само мірилом і тестом постгеноцидності. Є реальна патологія, вона має свої вияви в нашому політичному житті, коли ще й досі партія, фракція якої повернулася спиною в залі парламенту під час спроби це питання поставити, претендує на голоси виборців. І можна було б ще багато навести прикладів, які вражають тим, що за всі ці роки українці дуже мало просунулися в тому, щоб зробити факт Голодомору аксіомою, яка не підлягає сумніву.

Якось я подарувала книжку «День і вічність Джеймса Мейса» американській журналістці. А ми видали цю книгу й англійською мовою, зокрема для того, щоб Міністерство закордонних справ, якби у нього раптом виявилося таке бажання, могло послуговуватися нею в роботі посольств для підтримки попередньої налаштованості на роботу в ООН у 2007 році (коли там ставитиметься питання про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом проти українського народу. — Ред. ). Дозволю собі відхилитися — буде дуже дивно, якщо раптом у 2007 році це здійсниться. Бо має бути велика попередня робота. Отже, подарувавши цю книжку американській журналістці, я їй розказала про Голодомор і проблеми з його визнанням (вона про це нічого не знала, хоча вона — багато років редактор однієї крупної телекомпанії). І вона, послухавши це, мене запитала: а для чого вам це потрібно? Я подумала, що мені справді треба пред’явити їй якийсь аргумент для того, щоб це було зрозуміло з її точки зору. І ясна річ, що правда сама по собі — це велика справа. Але треба ще сказати, що вона мала на увазі: коли ми зі своєю цією правдою, яка, можна сказати, неадаптована до політичних реалій світу, вкотре провалимося в ООН, то це справді буде мірилом нашої неадекватності вже на новому рівні. (Коли в 2003 році українці вперше поставили в ООН це питання, а потім самі і відкликали, це, знову-таки, була відповідальність того політичного класу). І треба розуміти, як поводитися зі своєю абсолютно очевидною, страшною, великою, тяжкою, всілякою правдою, і чи готові ми впливати на суспільну думку, якщо досі цього не робимо, і на політиків, які дозволяють собі ще й зараз говорити про наміри створити інститут національної пам’яті. Мені хотілося б, щоб ті люди, які це говорять, звітували, чому цього досі нема. В 1992 (!) році Джеймс, виступаючи в Спілці письменників, під аплодисменти залу говорив про необхідність створення інституту геноциду, і оцей параліч iз реалізацією цієї ідеї так само є серйозним наслідком постгеноцидної ситуації. Тому найперше треба відділити живе від неживого. І на тих, хто є живий, треба покладати надії і їх підтримувати, і їм допомагати.

Міністерство освіти, наприклад, розіслало розпорядження вивчати в школах Голодомор. Я не знаю, чи консультувалися вони з педагогами, психологами, як взагалі це робити... Хіба це не девальвація надзвичайно тяжкої теми, якщо попереду немає інформації і джерел, а спускаються просто директиви?

Чи можна просто сподіватися на біологічне відновлення, на те, що молоде покоління прийде само по собі іншим і не буде вражене страхом, не буде вражене такими комплексами? Думаю — ні, тому що в тій системі координат, яка є зараз, наслідки можуть бути ще складнішими. На жаль, грунт — непідготовлений, люди часом не хочуть сприймати це, або сприймають це як розчухування ран. І тому тут треба мати і культуру, і такт, і необхідну дозу інформації, розуміти, як і що подавати. І на завершення я хочу сказати для мене особисто дуже приємну річ. Напередодні круглого столу мене повідомили, що робота Джеймса Мейса «Повість про двох журналістів» включена в навчальну програму «Вступ до спеціальності» факультету журналістики Запорізького національного університету і навіть в екзаменаційні білети. Це для мене особисто був дуже теплий сигнал.

ПРО МУТАЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ПОХОДЖЕННЯ

Сергій БІЛОКІНЬ, історик:

— Сучасна історіографія рухається напрямками двох масштабів. Тут і загальнодержавна перспектива з політологічними узагальненнями, тут і біографічні нариси окремо взятих історичних персонажів. Зараз історики підходять до масштабу середнього. Найкраще він виявляється у вивченні повсякденного життя суспільства. Крім соціального аспекту, передусім аспекту соціального забезпечення, може розглядатись і медико- біологічний аспект. Більшовики ніколи не приховували, що займаються селекцією нового типу населення, прагнуть витворити єдиний «совєтскій» народ. Крім застосування радикальних заходів, більшовики впливали і на решту населення. На жаль, критерії якості поки що науково не визначені, темп і характер регенерації тим більше не вивчався. В будь-якому випадку це не могло не погіршити самої людської субстанції народу. Якщо люди не гинули відразу, їхнє життя також скорочувалось і псувалось. Зрозуміла річ, жертви революцій, люди, які пройшли табори, працю на лісоповалах, зазнали великих втрат у здоров’ї. Тут відклалися свої історичні джерела, на жаль, ще не проаналізовано історію хвороб тих, хто вийшов живий, а також масив мемуаристики з точки зору історії медицини. Думається, питання треба розглядати в комплексі. Здоров’я втрачали представники номенклатури і правоохоронних органів всіх рівнів також. Те, що совєтська практика деформувала і більшовицькі верхи, було несподіванкою для них самих. Професійним захворюванням в середовищі чекістів були нервові розлади.

Намагання знищити серед ворогів кращих фіксується у багатьох країнах і в різні історичні епохи. Давньогрецькі тирани, поляки, які боролись проти козацьких ватажків тощо. Більшовики, можливо, були в цьому не перші, але й чи не найактивніші. Пануючи протягом кількох десятиріч, влада просіяла увесь людський склад кожного суспільного класу, кожної соціальної верстви, винищуючи найкращих.

Протягом десятиріч не можна було говорити ні про генетику людини, ані про євгеніку — науку про покращання людської породи. Річ у тім, що в СРСР з-посеред різних наук такі, як генетика людини, медична генетика, етнічна генетика, антропогенетика, євгеніка були заборонені. На перших порах вони існували зовсім відкрито. В Україні були організовані осередки євгенічної науки, в яких працювало багато вчених. 1928-го року одним із заступників голови по вивченню расової патології та географічного поширення хвороб було обрано відомого всім нам Олександра Богомольця. Членом євгенічного товариства був радянський нарком охорони здоров’я Микола Семашко. 1925 року, виступаючи з доповіддю в Берліні він публічно заявив, що в СРСР справді проводиться євгенічна політика. Він не сказав тільки, що йдеться про негативну євгеніку. Тобто по суті про політику протиєвгенічну. Чи можуть бути здорові люди, які перебули прямий геноцид, дві світові війни, більшовицький терор? На яке фізичне та моральне здоров’я можна розраховувати, якщо протягом десятиріч населення величезних територій піддавалося систематичному терору, періодичному голодуванню і тотальній ідеологічній обробці? Селекція нового типу населення, про яку писали Бухарін, Троцький та інші, йшла з першого дня.

Досі світова наука розглядала лише один бік справи. Вона брала до уваги лише шкідливі хімічні речовини, різного роду опромінення та інші мутагени, що здатні проходити в клітини і викривлювати їхню генетичну програму. Це явище зветься мутаціями. Коли мутагени торкаються ДНК в зародкових клітинах людини, гинуть ембріони або народжуються люди із спадковими дефектами. Крім того, мутації в соматичних клітинах викликають рак, порушення імунної системи, вкорочують життя. Уся сума викривлень генетичної інформації людини, що підриває спадкове здоров’я людності, називається генетичним тягарем. Але світова наука, не маючи нашого історичного досвіду, не вивчала чи майже не вивчала мутації соціального походження. Українська наука має у своєму розпорядженні величезний історичний і людський матеріал. Ми давно усвідомлюємо країну як постгеноцидне суспільство, про що ми говоримо, згадуючи нашого товариша. Несподівано для нас і всього світу помаранчева революція виявила в нації, до якої ми маємо честь належати, безсумнівні можливості регенерації.

«І ЗБЕРЕГТИ НАЦІОНАЛЬНУ ПАМ’ЯТЬ, І НЕ «ПЕРЕСОЛИТИ»

Юрій ЩЕРБАК, дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України:

— Один американець сказав, що є люди, які дивляться назад, і це — історики, а є люди, які дивляться вперед, і це — бізнесмени, які планують своє виробництво. Нам треба думати і поєднувати ці речі, і, з одного боку, звичайно, все глибше і глибше осмислювати ті історичні процеси, які мали місце, а з другого боку, дивитися на сьогоднішній день і на те, що може бути в майбутньому.

Усі ви знаєте про те, що 25 січня цього року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію, яка називається «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів». Резолюція засуджує масові вбивства, смерті в концентраційних таборах, депортації, тортури, рабську працю та інші форми масового фізичного терору. І покарання людей на етнічному чи релігійному ґрунті, порушення свободи совісті, думки та висловловлювань, свободи преси, і відсутність політичного плюралізму. Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі, стверджує ця резолюція (дуже гостра була дискусія навколо цих положень), не супроводжувалася міжнародним розслідуванням злочинів, скоєних ними, автори цих злочинів не були викликані на суд міжнародного співтовариства, як це мало місце зі страшними злочинами нацизму. І це — дуже серйозна річ, про яку треба говорити, і дуже добре, що Рада Європи, цей колективний орган, можна сказати, колективна совість Європи, організація, яка займається власне забезпеченням прав людини, підняла свій голос і сказала про особливості комунізму, який існує. Там сказано, що в ряді країн (я не думаю, що вони добре слухали виступи Петра Симоненка і знають ситуацію у нас в парламенті) існують комуністичні партії, які не тільки не покаялися, а просто і зневажають оті всі дані, які відкриті громадській думці. Як наслідок, громадське розуміння злочинів, підкреслює резолюція, скоєних комуністичним режимом, є дуже слабким. Асамблея переконана, що знання історії є однією з передумов недопущення подібних злочинів у майбутньому. І тут же до цього я хочу сказати, що ПАРЄ засудила Голодомор в Україні в окремій резолюції, 85 депутатів проголосували за це, але, на жаль, ця частина не увійшла до тої резолюції, яка була прийнята.

Я думаю, що Києво-Могилянська академія могла б скликати наукову, науково-політичну чи юридичну конференцію з питання, як побудувати систему освіти (і школярів, і студентів, і взагалі суспільства), що треба робити для того, щоб було належне усвідомлення злочинів. Його досі немає, тому що ми дуже швидко перейшли з одного стану до тої ринкової стратосфери, коли зовсім інші якості людей прокинулися, і коли дуже багато людей просто не хочуть чути, про злочини, про трупи, про вбивства і т. ін. І я думаю, що пані Лариса Івшина підняла важливе питання, і мені здалося, що це дуже важливо — яке сприйняття Голодомору зараз. Ми завжди думаємо, що ми — унікальні, але я недавно був в Ірландії і з превеликим здивуванням дізнався, що у них величезний досвід голодомору свого власного — я писав про це в газеті «День» (див. №12 за 31 січня 2006. — Ред .), — під час якого померло 1,5 мільйона чоловік. Так от, на подолання цього голодомору приблизно 100 років пішло. Якщо казати про біологічні аспекти, то ми маємо четверте-п’яте покоління після Голодомору. Генетична картина українців відновилася. Інша справа, що не повністю суспільство відновилося в своїх параметрах інтелектуально-духовних. Я думаю, що тут треба казати не тільки про геноцид-голодомор, але й про те, що був інфоцид. Ми були в абсолютно закритому середовищі, ізольовані від джерел інформації, і тільки зараз, одне-два покоління нових людей ідуть уже нормальним шляхом.

Ізраїль, Польща, Кампучія, Сьєрра- Леоне пережили свої геноциди. Кожне суспільство по-своєму відходить від них. Скажімо, в Ізраїлі зараз представників їхнього молодого покоління майже всіх возять до Польщі, щоб вони подивилися, що то є Аушвіц; вони ставляться до цього ледве не як до поїздки в Діснейленд. Тобто вони вже серйозно, душею не сприймають. Це треба розуміти, не може бути нація вся в напруженні, в чорній жалобі плакати, коли стільки зараз для молодих людей є дуже приємних речей, розваг і т.д. Світ глобалізується, і тут треба думати, яким чином і зберегти пам’ять національну, і в той же час не «пересолити». Тому що просто будуть як горохом об стінку всі ці розмови про геноциди.

І я собі думаю, яким чином ми можемо все ж таки подолати все це? Тільки запроваджуючи демократію в наше суспільство. Але є ще одна така істина, також дуже серйозна, над якою треба задуматися. Сама по собі демократія може привести до балканізації, якщо вона відірвана від економічного процвітання, від економічних успіхів. І тут, знову ж таки, виникають запитання — який стратегічний шлях України? Яким чином ми повинні подолати і стати вже іншим суспільством? Так ось, хочу сказати, що саме вибір нашого суспільства щодо того, яким воно повинно бути, — це дуже важливо. Я хочу процитувати слова колишнього канцлера Шрьодера, який сказав важливу річ: «Нас не цікавить індустріальний потенціал (це німець каже, Німеччина вся — на індустріальному потенціалі! — Ю.Щ. ), нас цікавить гуманітарний потенціал суспільства та інтелектуальний капітал. Туди ми робитимемо найбільші інвестиції, і саме ці чинники визначатимуть безпеку держав у ХХI столітті».

Отже, запропонована тема — вона ширша, давайте думати, як подолати стан постгеноцидного суспільства. Ми сьогодні вшановуємо пам’ять Джеймса Мейса, для мене зустрічі з ним були неймовірно важливими і залишили найсвітліші враження і спогади, він — справді герой України. І тут Лариса Івшина мені сказала: от такому-то (я не буду прізвища називати) дали Героя України, а Джеймсу Мейсу дали тільки Ярослава Мудрого, і в цьому, звичайно, є питання для нашого сьогоднішнього стану суспільства. Навіть ті, що проголошують національно-демократичні гасла, — далекі від ідеалів, яких ми чекаємо. Але думаю, що ця тема — дуже серйозна, дуже глибока, і треба було б її продовжити.