Що ми залишимо нащадкам?

«НАД «ІСТОРІЄЮ МІСТ І СІЛ УКРАЇНИ» ПРАЦЮВАЛИ 100 ТИСЯЧ «НЕСТОРІВ- ЛІТОПИСЦІВ»

Петро ТРОНЬКО:

— Я є головою і засновником Всеукраїнської спілки краєзнавців. До цього 22 роки працював головою Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури. Пам’ятки — це матеріалізована історія нашої Вітчизни. За цей час громадськістю, особливо товариствами охорони пам’яток, проведена колосальна робота по збереженню наших скарбів. Хто знає, що було б із пам’ятками, якби на їх сторожі не стояла ця багатомільйонна організація. Спілка краєзнавців провела десятки конференцій, видає багатопланову краєзнавчу літературу. Якщо ми серйозно хочемо говорити про відродження духовності та історичної пам’яті нашого народу, то треба розпочинати з історії свого села, міста, вулиці — де людина народилася й пройшло її босоноге дитинство, звідки вона пішла у велику дорогу.

Ось одне з великих завдань, яке ми вирішували (свого часу я 17 років був заступником Голови уряду УРСР, водночас очолював спілку): за моєю ініціативою політичне керівництво, яке очолював тоді М. Підгорний (В. Щербицький був Головою уряду) прийняло постанову про підготовку видання багатотомної «Історії міст і сіл України». Я мав честь бути головою Головної редколегії від початку до завершення роботи. В Україні більш ніж 31 тисяча міст і сіл. Близько 800 міст і містечок мають 300 і більше років із часу їх заснування, а деякі — 700 — 1000 років (такі, як Прилуки, Лубни). У нас 5000 сіл з більш ніж 300- річною історією.

Завдання полягало в тому, щоб залучити широкі маси людей до першовитоків своєї історії. Над «Історію міст і сіл України» працювало близько 100 тисяч «несторів-літописців»; і ціннiсть її в тому, що ми таки видали 26 томів, що всі населені пункти одержали (одні більшу, одні меншу) свою біографію. Виданням цієї багатотомної праці започатковано новий напрямок у вітчизняній історіографії. В процесі цієї праці вивчалися першоджерела нашої історії, звідки ми пішли, якого роду.

Минуло 26 років, як побачив світ останній том цієї унікальної праці. За цей час в країні відбулися величезні зміни. Нещодавно Президент України прийняв розпорядження про видання цієї праці в новій редакції із залученням нових документів, а також указ «Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні». Крім цього, Кабінету Міністрів України було ще дано доручення затвердити програму розвитку краєзнавства. 10 червня 2002 р. уряд України затвердив програму розвитку краєзнавчого руху на період до 2010 року, в якій 21 пункт; головний з них — про підготовку видання багатотомної «Історії міст і сіл» у новій редакції. Якщо тоді пішло на цю працю 12 років життя, то зараз i не знаю, скільки... Підготовка нового видання буде сприяти відродженню історичної пам’яті, надасть широкий поштовх краєзнавчому руху, створенню нових музеїв, виданню нової літератури, сприятиме національно-патріотичному вихованню, особливо молоді.

Ведеться велика робота й в областях: ентузіасти за велінням серця, без будь-якої винагороди, досліджують зараз міста і села, пам’ятки історії та культури. Візьміть такого знаного краєзнавця, як Михайло Іванович Сікорський з Переяслава- Хмельницького. Йому ж ціни нема — створив у місті 26 музеїв! Навіть у більшості районів немає жодного музею! Ця людина працює 50 років; він навіть не одружився! Я скільки працюю, стільки йому допомагав. А які ж то музеї! Музей архітектури і побуту, Музей Сковороди... А Михайло Іщенко з Канева, лікар за професією. Так, як він знає шевченківський край, його історію — мабуть, і ніхто не знає; багато й професорів цього не знають. Або Віктор Прокопчук, заврайвно з Хмельницької області — він же голова районної спілки краєзнавців: створив у всіх селах Дунаєвецького району первинні спілки, написав історію свого села і захистив кандидатську дисертацію з краєзнавства; А Григорій Гуртовий з Волині... Їх тисячі.

— Важливо це чути з ваших уст, це підтримує людей.

Петро ТРОНЬКО:

— Вони роблять корисну справу по відродженню духовності, історичної пам’яті, а без цього ніякої суверенної України бути не може. Першоосновою відродження має бути знання рідного краю. Нещодавно один краєзнавець, Лисенко, сам написав енциклопедію Валківського району Харківської області (1250 термінів). Хай там все не так, як хотілося б, але такі люди заслуговують на велику шану, на велику подяку. Ми готуємося до III з’їзду краєзнавців. В основі його — вищеназвана програма. Стоїть питання про запровадження краєзнавства в усіх вузах гуманітарного профілю і підготовку підручників.

— А чому тільки гуманітарних вузів?

— Так записав уряд: про викладання краєзнавства у всіх школах, про створення кафедр історичного краєзнавства, заснування краєзнавчої премії, введення підручників і посібників з краєзнавства, створення підрозділів з краєзнавства, видання краєзнавчої літератури тощо. Плануємо провести III з’їзд на початку 2003 року. До речі, у нас немає жодної штатної одиниці, починаючи від голови — я 32 роки працюю на громадських засадах. Краєзнавство потребує всебічної державної підтримки. Одна з кращих організацій (це не тому, що тут наш добрий друг, Анатолій Юзефович Чабан) — все ж таки черкаська: проводять конференції, досліджують пам’ятники, невідомі місця, імена, збагачують нашу історичну науку (в основі її краєзнавство — з маленького збирається велике тіло). В Черкасах велику роботу в цьому напрямку започаткував Олексій Дубовик, колишній заступник голови облвиконкому.

Готуємо ми і звід про пам’ятники у 30-ти томах, перший том (по м. Києву), до речі, вийшов під моєю редакцією. В Україні 160 тисяч пам’яток, із них архітектури та мистецтва — 15,5 тисячi. Ми — багатюща країна, у нас є такі пам’ятки, якими може пишатися весь світ. Готуємо також багатотомне видання «Реабілітовані історією», відкриваємо для народу імена жертв політичних репресій.

— А може, треба організувати передплату на ці видання?

— Ми думаємо, як це зробити: мабуть, слід організувати передплату. Нам допомагають засоби масової інформації. Якщо ви даватимете інформацію на своїх сторінках, то ми будемо вдячні.

«НЕОБХІДНА НАУКОВА ЕКСПЕРТИЗА ІСТОРИЧНИХ ПОШУКІВ»

Лариса ІВШИНА:

— Петре Тимофійовичу, я вважаю, що на з’їзді краєзнавців можна створити справжній інформаційний бум. Але треба пропагувати цей з’їзд, бо таку кількість подвижників в одному місці треба використовувати для популяризації цієї сфери діяльності. Те, що ви розповіли про Черкаську організацію, я відчула на собі. Коли ми їздили на Чигиринщину, то були приємно вражені, як це все виглядає. Навіть в Холодноярському лісі невеличкий пам’ятник «тулумбас» говорить про тонку увагу до деталей; там немає помпезності «показухи», а роблять усе з душею. Анатолій Юзефович Чабан був нашим дуже кваліфікованим, добрим екскурсоводом. Книга «Черкаський край: земля Богдана і Тараса», видана за головної організуючої ролі пана Анатолія, була б для журналістів, і не тільки, вельми цікава. Анатолію Юзефовичу, в якому напрямку має розвиватися краєзнавство? Анатолій ЧАБАН:

— Любительське краєзнавство потребує державної підтримки. В першу чергу — місцевих, обласних державних адміністрацій. Бо ж дійсно, ентузіасти за велінням серця працюють практично безкоштовно. Обласна державна адміністрація патронує обласну спілку краєзнавства; очолює її кандидат історичних наук, доцент Василь Мельниченко. Щоб на якомусь засіданні я особисто не був присутній, як заступник — такого не було. Ми намагаємося підтримувати ентузіастів на місцях — встановили премію імені Михайла Олександровича Максимовича кращому краєзнавцю (це, до речі, один із перших теоретиків краєзнавства і людина, яка дійсно, на глибокій науковій основі опрацювала регіональну історію). Уродженець села Тимківщина, життя він провів у різних краях, але завершив його знову-таки на Черкащині, там і похований. Тому цілком закономірно, що ми встановили премію імені Максимовича.

Слід зауважити, що сьогодні у нас відбувається значна активізація і пожвавлення краєзнавчого руху. Результатом став випуск цілого ряду таких робіт, як, скажімо, «Історія Жашківщини» Степана Горошка, Головщенка з Монастирівщини, Дегтяренка із Тального. Але ви знаєте, як важко, якщо немає державної підтримки: треба ж видати книгу, допомогти, надати державний супровід...

Далі я, щоб мене не звинуватили в якомусь регіональному місництві, хотів би розповісти про деякі засади. Краєзнавство України, яке презентує Петро Тимофійович, потребує великого наукового опрацювання. Наука «Історичне краєзнавство» є теоретичним обґрунтуванням усіх наших кроків. Не секрет, що чимало любителів i краєзнавців користуються неперевіреними даними, внаслідок чого відбувається процес міфотворення: в обіг входять розповіді, легенди, «факти». Необхідна наукова експертиза історичних пошуків. Міністерству освіти і науки обов’язково треба вводити профільні кафедри в гуманітарних вузах, де б історичне краєзнавство вивчалося на глибокій теоретичній основі. Що мається на увазі? Регіональний поділ, диференціація на певні складові і інтеграція, етнолігвістика, проблеми, пов’язані з традиціями і звичаями, історією краю. На хвилі пошуків можна дедалі більше відсторонюватися від сепаратистських проявів. Тільки вивчаючи історію кожного куточка, ми можемо досконало вiдтворити повну історію України.

Сьогодні і в зверненні Президента йдеться про адміністративну реформу. Одним із важливих пунктів її є адміністративно-територіальний поділ. В засобах масової інформації триває дискусія з цього приводу. Існує думка, що треба створити дев’ять «земель»: Слобожанщина, Східна Галичина тощо. Є деякі інші пропозиції. Але дуже важливо, щоб поділ відповідав і історичним традиціям. Тобто є історичні якості земель. Наша Черкащина створена майже 50 років тому, у 1954 році. Восторжествувала історична правда: ця земля об’єднала території, близькі за перебігом історичних подій, за традиціями й способом життя людей. Навіть лівобережна Черкащина — а це три райони: Драбівський, Чорнобаївський і Золотоніський — тяжіє до Правобережжя, тому що спосіб життя з давніх часів там був дуже схожий. Моя докторська дисертація присвячена теорії Середнього Подніпров’я, і мені дуже приємно, що головним рецензентом став Петро Тимофійович. Корифей історичного краєзнавства глибоко опрацював її. Мені здається, що тільки один він найбільш глибоко і всебічно «пройшовся» по цій роботі і погодився із таким районуванням Черкащини. Адміністративно-територіальний поділ повинен відображати історичну єдність територій і їх спосіб життя.

ЯК ЗБЕРЕГТИ ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ?

Анатолій ЧАБАН:

— І школа, і вищі навчальні заклади повинні працювати в системі. Я особисто розробив курс на 34 години для 9-го класу — «Історичне краєзнавство». Але в програмах він залишається факультативом. Це ненормальне явище. Другим дуже важливим напрямком є державне збереження історичної спадщини. Наприклад, у нашій області ми маємо сiм державних і національних історико-культурних заповідників. Тож нам увесь час докоряють: ви кошти відволікаєте і т. д. До речі, на Черкащині є тільки два національних заповідники, що фінансуються з державного бюджету, а п’ять — знаходяться на бюджеті області. Цього року ми створили новий державний заповідник — Трипільської культури. На території області понад 1000 унікальних пам’яток трипільської культури. І для того, щоб їх зберегти, треба «підключити» державу. Є державний історико-культурний заповідник «Батьківщина Шевченка». Ми хочемо його оголосити Національним. Парадоксальна річ: місце, де похований Шевченко — Національний заповідник, а де народився — ні; постає питання етики... У даному випадку необхідно перетворити цей історико-культурний заповідник в історико-меморіальний заповідник і тоді вже надати йому статус Національного.

Вивчається питання — власне кажучи, воно вже на підході — про створення державного заповідника «Родина Симиренків» у Млієві Городищенського району. Лев Платонович і Володимир Львович Симиренки — ми мало знаємо про Володимира Львовича, а це не менш значуща постать для культури, для історії. Хочемо об’єднати зусилля і істориків, і агропромисловців, і садівників. На підході — розробка концепції державного історико-культурного заповідника «Стара Умань». Місто Умань має свої унікальні рекреаційні можливості. «Софіївка»... Це, до речі, дуже цікава забудова, а підземні ходи її — щось унікальне; треба все це зберегти — костьол, ратуша, монастир Бенедикта... В області розроблена чітка програма перетворення окремих заповідних територій у заповідники.

Наступна позиція — музейна справа. У нашій області працюють на громадських засадах 590 музеїв. Частину з них ми зробили філіалами обласного краєзнавчого музею. До речі, Черкаський краєзнавчий музей (я вас усіх запрошую до нас) — це суто музейна споруда, що є дуже рідкісним явищем. Мабуть, таких одиниці — в Шепетівці, наприклад, є аналогічний музей... Як правило, це ж старі, не пристосовані приміщення. Черкаський краєзнавчий музей займає сім поверхів; чотири з них — фондосховище із спеціальною температурою і таке інше, а три поверхи — відведенi для експозиції.

Останнім часом в державі скоротилася кількість музеїв. І в нашій області через різні обставини закриваються районні музеї. Головна з них — відсутність фінансування. Але ось вже три роки поспіль ми оновлюємо музеї. Кожне село повинно мати музейну кімнату, музей тощо, необхідно створити історію власного села. Є ж унікальні постаті, такі, як, наприклад, Михайло Старицький. В селі Тріщинці Чернобаївського району був створений прекрасний музей на громадських засадах, а нині це вже філіал обласного краєзнавчого музею. В Драбові працює музей художника Івана Івановича Падалки. У селі Золотоношка донедавна жив Іван Іванович Лисенко, художник-примітивіст. Кожне велике мистецтво розпочинається з якогось примітиву... До речі, Іван Лисенко занесений до світової енциклопедії примітивного мистецтва. Бачили б ви його картини! Вони дійсно унікальні! Пам’ятаєте, лубочне щось, жінка з коромислом йде, але це настільки специфічно, в стилі Приймаченко. В нас працювали декілька примітивістів: Макар Муха був покійний, на жаль. А зараз ці традиції продовжує Тамара Грудова... Як відновити музеї, музейні кімнати? Де ми можемо це зробити? В школах насамперед; на Черкащині розроблена ціла програма по відновленню шкільних музеїв, музейних кімнат.

І повторюю: є велика історія. Ось наш Черкаський край — це велика історія: Шевченко, Богдан Хмельницький, Михайло Старицький, Іван Нечуй-Левицький... До речі, унікальний музей у Стеблеві Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Я просив би: хто буде у музеї, ви подивіться — у ньому експонуються раритети, що найбільш повно відтворюють епоху. Можна додати прізвища Демуцького, Кирила Стеценка — це також все наші земляки.

Петро ТРОНЬКО:

— Так, ми відкриваємо музеї — це добре, але необхідно зберегти те, що є. З 15 тисяч пам’яток архітектури і містобудування кожна десята в абсолютно аварійному стані. Візьмемо дві великi пам’ятки. Хортиця входить до Державної програми. Є фонд Гончара, за участі якого почалося відновлення Успенського собору Києво-Печерської лаври, Золотоверхого монастиря. Багато пам’яток знаходиться у незадовільному стані і на межі зникнення. Щодо Хортиці — у 1965 році була прийнята постанова про відновлення пам’яток запорізького козацтва. Пройшло вже майже 40 років, що зроблено? Майже нічого! Мало того, хтось місток хоче побудувати через Хортицю... Відновлено Успенський собор — це добре, але колиска нашої духовності — Хортиця! І це треба зрозуміти нарешті і малим, і великим керівникам. Необхідно оголосити конкурс на відтворення пам’яток, пов’язаних із історією нашого лицарства, і, перш за все, пам’яток на острові Хортиця.

Друге питання: Музеї архітектури і побуту. Я взагалі вважаю, що такі музеї мусять бути не тільки у Переяславі — а в кожній області. Йде незворотний процес урбанізації, знищуються малі і великі пам’ятки народного зодчества. Де ви зараз побачите хату, якій 500 років? Є у нас в Київському музеї хата, якій 500 років. Сьогодні вона є, завтра її нема. В Україні тільки п’ять таких музеїв. А можна б, скажімо, і на Харківщині такий музей створити, і на Полтавщині... А наш музей в Пирогово — на 150 гектарів, має 320 нерухомих пам’яток! Це все добре, але вони у занедбаному стані, коштів немає, охорону знімають... Така ж ситуація і в Переяславі. Загубимо будівлю, якій 300—400 років, і ми її вже не відтворимо, то ж станемо духовно біднішими.

— А от коли вкрали шаблю Хмельницького...

— Я писав Президенту, і її нарешті знайшли. Самі в себе вкрали — навіть не знаю, хто вкрав — але вона висіла, десь у Києві. Зараз основне завдання — це зберегти те, що маємо: колосальні багатства історико-культурної спадщини. Опікуються ними Держбуд, Міністерство культури, інші міністерства, Академія наук... Багато няньок, а дитина без ока. Нарешті треба створити Державний комітет охорони історико-культурної спадщини. Такі комітети є в деяких республіках колишнього СРСР, в інших країнах. І це можна зробити за рахунок тих самих міністерств і відомств. Охороною пам’яток повинна опікуватися держава. Так записано в Конституції України, в законах, але ми їх не виконуємо.

«РАНІШЕ ВОРОГОМ БУЛА ЧИНОВНИЦЬКА БАЙДУЖІСТЬ, А ЗАРАЗ — КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЯ»

Лариса ІВШИНА:

— Ми хочемо привернути громадську думку за допомогою дуже авторитетних людей в суспільстві і до Хортиці. Комерціалізація на Хортиці — це вже інша небезпека. Раніше була чиновницька байдужість, а зараз йде комерціалізація. Російськомовні керівники місцевої влади не мають серця до цього, вони цього не відчувають.

Петро ТРОНЬКО:

— Стоїть питання про продаж окремих частин Хортиці і здачу їх в оренду. Та що це таке? Хортиця має 3000 гектарів, рішенням уряду у 1965 році оголошена Державним заповідником. Закони наші повинні виконуватись, чи ні? Всіма, зверху і донизу, починаючи від Президента України і закінчуючи місцевими владами.

Лариса ІВШИНА:

— Петре Тимофійовичу, а друга тема — це якщо вже ми заговорили про наші святині — ніхто не може взяти на себе сміливість (крім Лариси Скорик) і сказати про те, що робиться в Києві. Так, «Софія Київська», яка знаходиться під охороною ЮНЕСКО; але ж не ЮНЕСКО повинно її зберігати, а ми самі. А от ми цю пам’ятку всесвітнього значення доведемо скоро до катастрофічного стану. Що ви відчуваєте, коли бачите, як зараз забудовується центр Києва?

Петро ТРОНЬКО:

— В мене почуття гіркоти і злоби до тих, хто знищує нашу спадщину. Що ми залишимо нашим нащадкам? Йде забудова охоронної зони — Печерська; заплановано 22- поверхові будинки... Або там, де була Трапезна — поруч пам’ятник Слави, стоїть пам’ятник Леоніду Бикову, який був автором «Аты-баты, шли солдаты» і «В бой идут одни «старики». І через дорогу — десь 200 (!) підземних гаражів. Все це у заповіднику. Ну хтось хоч коли-небудь думає над цим? Є ж і архітектори, є охоронні органи...

Анатолій ЧАБАН:

— Петре Тимофійовичу, ви знаєте, до кого ми апелюємо? Я вам чесно скажу, дуже часто ми апелювали до держави і казали: чого, чого, чого? Але багато залежить і від нас самих там, на місці.

Лариса ІВШИНА:

— Ми говоримо про Київ, про столицю. Професор філософії Сергій Борисович Кримський був у нас в редакції і сказав, що справді на майдані Незалежності 20 тисяч років культурного шару; там треба пензликом працювати, а не екскаваторами. Таке ставлення до історії повинно бути репутаційно небезпечним для кожного чиновника: для міського київського мера, віце-прем’єра з гуманітарних питань...

Петро ТРОНЬКО:

— Не з комерційною вигодою треба підходити до цього: кому це вигідно — державі чи комусь особисто? І думати про те, що Києву понад 2000 років! Академік Борис Рибаков, коли ми вирішували питання, скільки Києву років (були Патон, я, Рибаков і Толочко), сказав: «Я переконаний, що Києву більш ніж 2000 років, але в мене немає таких даних, на 1500 — є».

— Ви — надзвичайно шановані у суспільстві люди. Просто у нас авторитетів в історичній науці більших немає. Поряд із вами є академік Патон — авторитет для всіх чиновників і президентів. Невже вони вас не послухають? Якщо ви вдвох скажете, що так робити не можна, невже вони не послухаються?

— Я багато років був головою комісії при Президентові по відтворенню видатних пам’яток. І ми вели і ведемо зараз боротьбу (правда, зараз вже цієї комісії нема) але, на превеликий жаль, деякі керівники в одно вухо слухають, а в друге випускають. От і коло Софії Київської зведені будівлі... Хто за це буде відповідати перед киянами, нащадками, українським народом?

Лариса ІВШИНА:

— Зараз будується фітнес-центр з басейном безпосередньо біля Софії Київської. Вже на самій дзвіниці є тріщини.

— Біля будинку офіцерів є майданчик, де запланували було збудувати... будинок під егідою, здається, Міністерства оборони (нічого військові не отримають, ми знаємо, хто за цим стоїть). 22 поверхи! 250 гаражів під землею! 500 метрів від Верховної Ради і Ради Міністрів!!! Я запитую: то що ж ви робите, люди добрі?! Це ж заповідна зона першої категорії!

— А там є небезпека зсуву...

— І зсуву також. Це охоронна зона № 1. Там ніхто не має права будувати...

Лариса ІВШИНА:

— До речі, я думаю, що нам потрібно було взяти карту охоронних зон Києва, надрукувати її з вашими коментарями і зробити такий розворот в газеті, присвячений пану Бабушкіну.

— У мене є постанова і міської ради і Ради міністрів України, де я виступав стосовно охоронних зон, і рішення, яке готував архітектор Олесь Силин. Як архітектор, він може дати вам дуже кваліфіковані роз’яснення стосовно кожного пам’ятника.

Що ми залишимо нащадкам? Київ — унікальне історичне місто, не з нас починається історія і не на нас закінчується. Хрущов свого часу мав звичку ранком проїжджати по місту. Солдат рубав сокирою гілки каштана. Він зупинився і каже: «Що ти робиш?» — «Не бачиш, що я роблю? — протягую дротик, бо керівництву треба встановити телефон». Хрущов скликав Політбюро — я був тоді першим секретарем Київського обкому і міському комсомолу, — першому секретарю міського комітету партії та голові міськвиконкому «вліпили» по догані, текст її тиждень передавали по радіо: «За нехтування збереженням зелених насаджень по місту Києву Політбюро оголошує таким-то по догані». Колись товариство охорони пам’яток мало право вето, а зараз воно багатьох прав не має, його рекомендацій і рішень ніхто практично не бере до уваги.

— Зараз Верховну Раду України очолює історик — Володимир Литвин має можливість посприяти тому, щоб зробити поправку до цього закону й повернути товариствам охорони пам’яток право вето.

— Я згоден iз вами. Але, крім всього цього, потрібен і Державний комітет із охорони пам’яток історії і культури. Він був до війни, небагато часу. А після війни цією проблемою і товариство займається, і Академія, і Держбуд, і Міністерство культури. Потрібно, нарешті, в одні руки взяти цю важливу державну справу, створити комітет, який би провадив державну політику по збереженню історично-культурної спадщини.

Анатолій ЧАБАН:

— Це ж колосальні обов’язки, це звід пам’яток...

(Продовження читайте в одному з найближчих номерів «Дня»)