Учасник «бунту покоління»
Моє знайомство з Іваном Дзюбою почалося зі знайомства з його працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Надворі 1980-й рік. Чи, може, 1981-й. Власне, запропонували її перекласти для одного польського видання руху «Солідарність». Видавці були переконані, що ця робота дуже актуальна для тамтешнього читача. Тоді якраз спалахнув інтерес до української проблематики, зокрема до того, як виглядає ситуація в УРСР. Серед даних кіл відчувалося глибоке розуміння, що без незалежної України неможливо Польщі утримати власну незалежність. Звісно, у 1981-му то не була незалежність. Але то були великі сподівання, що завдяки робітничому рухові, завдяки «Солідарності», вдасться її здобути. Були також сподівання на український Донбас. І тут така знакова постать як Іван Дзюба — уродженець Донбасу. Очевидно, коли йдеться про саму працю Івана Михайловича, то вона виявилася більш актуальною у Польщі відразу після свого написання — в середині 60-х. Польські інтелектуали, як, наприклад, відомий Яцек Куронь, або не менш відомі Лешек Колаковський, Кароль Модзелевський думали у такому ж дусі — «соціалізм із людським обличчям». Безумовно, національне питання в СРСР цікавило поляків і пізніше.
Звичайно, потім я почала більш глибоко вивчати українську літературу, навчаючись на початку 80-х на україністиці у Варшавському університеті. Надзвичайно зацікавилася українським дисидентством, до якого належав і Іван Михайлович. А наше з ним особисте, проте віддалене, знайомство відбулося близько 1990 року. Ближче ми познайомилися наприкінці 90-х. Це було пов’язано з книжкою, яку я готувала разом з Богомілою Бердиховською «Бунт покоління» — з розлогими інтерв’ю з учасниками опозиційного руху в Україні. Я собі не уявляла її без Івана Дзюби. Кожне інтерв’ю тривало 5—6 годин. Як результат, шістдесят, а то й більше сторінок друкованого тексту. Пригадую, Іван Михайлович справив враження інтелектуальною глибиною, потужністю думки і чіткістю висловлювань.
