Життя на екрані — своє чи чуже?
Кінорежисер Лесь САНІН помітно вирізняється серед покоління, яке сформувалося і заявило про себе за роки незалежності. Він має смак і виразне мистецьке обличчя. А головне — позицію. У його доробку — низка документальних фільмів i відомий ігровий фiльм «Мамай», який так і не вийшов в український прокат... Зараз триває робота над масштабним проектом «Кобзарі» про трагічні 30-ті роки. Один із героїв — англійський журналіст Гарет Джонс, який, на противагу іншому кореспондентові Волтеру Дюранті, мав сміливість говорити правду про Голодомор в Україні, за що, до речі, заплатив професійною репутацією та на багато років канув у небуття. Нагадаємо, вперше про це у своїй статті «Повість про двох журналістів» написав науковець Джеймс Мейс на шпальтах «Дня».
Фільм «Кобзарі» — спільна робота із Голівудом, сторону якого представляє президент Голівудської кінофундації «Тризуб» Петро БОРИСІВ. Нещодавно Лесь Санін і Петро Борисів були гостями «Дня».
— Лесю, на якому етапі зараз робота над заявленим фільмом «Кобзарі»?
Л.С.: Фактично робота над картиною не припинялася. Поновилися переговори з державою, українськими та міжнародними інвесторами. Є декілька претендентів на головну роль серед американських та британських акторів. Дуже шкодую, що з життя пішов Джек Пеленс (відомий американський актор українського походження. — Ред. ), який мав зіграти головного героя. Власне, завершується робота над фінальною версією сценарію. Самі події фільму «Кобзарі» — сьогоднішній день, а його історична частина відображає 1926—1935 роки. Ясна річ, ми не могли оминути тему Голодомору. В основу картини покладено щоденник Гарета Джонса. Я згодом хотів би зняти і повноцінну документальну картину про цю надзвичайну цікаву людину. Гарет Джонс, на мою думку, був одним із перших у відкритій журналістиці. Його особа введена у фільм ще й для того, щоб задуматися над деякими запитаннями: що таке медійна індустрія у сучасному світі, у чому полягає журналістська відповідальність, чи треба йти на жертви заради правди... Про все це зараз ми говоримо, стоячи зі свічками біля неіснуючої могили наших журналістів, зокрема, і мого товариша Гії Гонгадзе.
Крім того, за цей час я відзняв чимало документальних інтерв’ю з очевидцями Голодомору і загалом провів дослідження про сумнозвісні 30- ті роки в Україні, коли саме й відбуваються події у стрічці. Очевидно, це буде окремий документальний фільм, оскільки матеріалу багато і він вражаючий. Також із оператором Сергієм Михальчуком вирішили видати друком фотоальбом «Хліб» — про історію хліба в Україні, куди увійдуть і свідчення очевидців Голодомору, які ми записали на Батьківщині, в Європі та США.
Якщо все складеться, то влітку розпочнемо зйомки.
— Як відомо, починаючи із 70-х років, західні тележурналісти й документалісти українського походження знімали документальні фільми про Голодомор в Україні. А чому так сталося, що в Європі досі мало знають про цю трагедію? Значить, пане Петре, ті стрічки не стали подією?..
П.Б.: Ні, не стали, тому що вони були фінансово обмежені. І тоді українська діаспора ще не знала, як робити документальні фільми, що відповідали б світовим стандартам. Але вона зробила все, що змогла. Знаєте, світ так мало знав про геноцид в Україні, що коли ті стрічки демонструвалися, було незрозуміло, як реагувати... Тепер світова спільнота набагато більше обізнана з тим лихоліттям, яке довелося пережити українцям. Величезна заслуга у тому комісії Конгресу США з питань українського Голодомору, виконавчим директором якої був відомий науковець Джеймс Мейс. Його, очевидно, ви добре знаєте.
Треба усвідомлювати, що геноцид в Україні дуже відрізняється від інших геноцидів ХХ століття, оскільки ті, які чинили його, впродовж 60-ти років по тому контролювали усі мережі інформації... Коли я ще учнем в нью- йоркській школі розказував про Голодомор, на мене дивилися як на божевільного, мовляв, це — антирадянська пропаганда... Можна сказати, що ми тільки-но розпочали розповідати світові про геноцид українців. І навіть сьогодні відчуваємо труднощі у сприйнятті нашої трагедії. Багато хто хоче применшити її масштаби й наслідки, «аргументуючи», що вмирали від голоду й інші національності. Офіційній Росії дуже незручно говорити про Голодомор в Україні, адже відповідальність лежить на режимі, спадкоємцем якого вона себе проголосила. Але раніше чи пізніше український народ почує вибачення від неї. Через п’ять, десять, а може й сто років вона буде змушена це зробити.
— Пане Петре, проект «Кобзарі», заявлений кілька років тому, зазнав стільки труднощів. Фактично він так і не розпочався. Чому ви, прагматичний бізнесмен, ним переймаєтеся й досі?
П.Б.: Створення фільмів у Голівуді суттєво відрізняється від радянської системи кіновиробництва, яка ще понині живе: де режисер, придумавши ідею, йшов з нею до міністерства культури, там йому виділяли кошти і він знімав фільм. Очевидно, були певні труднощі, але переважно ідеологічного характеру. Тоді міністерство змушене було сорок чи п’ятдесят стрічок створювати щороку. У західному ж світі картина починає зніматися, коли вирішено всі креативні й фінансові питання. Якщо потрібно, чекають три-чотири роки, коли той чи інший актор/оператор зможе зіграти/знімати. Я знаю картини, які двадцять років готувалися до зйомок! У голівудському світі, де є особлива відповідальність перед інвесторами, не починають роботу над картиною, допоки всі не переконалися, що будуть глядачі. Адже глядачі голосують квитками, тобто грошима.
— Скажіть, на чому базується ваша віра в цей проект?
П.Б.: Ніхто точно не може передбачити успіх того чи іншого фільму, оскільки на це може впливати багато речей, безпосередньо не пов’язаних із його якістю.
Скажімо так, я вірю в цей проект, тому що в його основу покладено цікаву, ба навіть вражаючу людську історію. Ми плануємо, що стрічка вийде у світовий прокат.
Пригадую показ «Мамая», як претендента на «Оскара» у категорії «іншомовний фільм». Члени Оскарівської комісії зобов’язані переглянути принаймні 15—18 іншомовних стрічок, аби потім мати право голосувати за ту чи іншу. Ми часто жартуємо, що вони голосують ногами... Тобто якщо картина їм не подобається — встають і виходять, зал на 900 місць помітно порожніє. Коли демонстрували «Мамая», вийшло якихось двадцять-двадцять п’ять чоловік, решта ж додивилися його до кінця. І це було для мене підтвердженням, що з Лесем варто працювати.
— Ну, це ж треба займатися рекламою, піаром фільму... Розраховувати на певного глядача — чи це більше американський, чи європейський глядач...
П.Б.: У кіноіндустрії є фундаментальний факт. Ми вже говорили про те, що глядачі голосують квитками. Якщо проаналізувати обіг грошей, що люди витрачають на квитки в кінотеатри чи придбання DVD у всьому світі за минулий рік, то 94%(!) тих коштів проходять через голівудські фірми... Якщо поглянути на статистику, які стрічки впродовж кожного тижня збирають найбільшу касу в Італії чи Японії (інформацію публікує «Variety», «Hollywood Report»...), то 9 із 10 фільмів будуть американські...
Л.С.: Я дуже вдячний пану Петрові і його партнерам, до речі, не українцям, які цілком інтегровані у свою державу на ім’я Голівуд, за ґрунтовну фахову допомогу, терпіння, довіру і шанс розповісти світові про життя однієї людини на тлі буремної української історії.
Проект «Кобзарі», напевно, було б вже давно простіше зняти тільки для українського ринку, але на прем’єрі мене точно запитали б, куди пішли народні гроші. Однак найуспішніший фільм, знятий для українського ринку, не принесе більше ніж мільйон прибутку в прокаті — у нас немає стільки кінотеатрів і точок легального продажу DVD.
Мені як художнику не досить просто зняти фільм, як це було з «Мамаєм». Бо якщо його не бачив глядач, значить ти нічого не зробив. Глядачі впізнавали акторів «Мамая» не тому, що переглянули його, а тому, що дивилися інтерв’ю з ними і п’ятихвилинні сюжети з картини на телеканалах...
Донедавна тривали переговори зі східноєвропейськими продюсерами, але для мене їхні умови були неприйнятними, оскільки, переконаний, з фільму зникла б велика частина історії України. Звичайно, не змінилася б загальна міфограма фільму про мандрівного музиканта та хлопчину, але це була б розповідь, наприклад, про румунського цигана і юнака, батьки якого загинули в Освенцимі під час Другої світової війни. Дуже часто гроші змінюють початкову ідею проектів настільки, що їх впізнати неможливо.
А в мене йдеться про сумнозвісне знищення кобзарів у Харкові 1934 року*. Я багато працював із матеріалами про цю подію, зокрема, із спогадами Дмитра Шостаковича, який, будучи першим композитором за часів Сталіна в СРСР, писав про це як про одну із найбільших культурних трагедій людства.
Тому, вважаю, це — унікальна нагода розповісти світові про мою Батьківщину, про моїх співвітчизників, яких люблю; передати багатство та розмаїття музики й поезії мого народу...
— У одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що сучасний образ українця ще не створено. І як ви, Лесю, зазначили, це — завдання медійників і кінорежисерів. На вашу думку, про що в Україні треба знімати кіно?
Л. С.: А чому не створено? Бо зараз те, що називають українською кіноіндустрією, в абсолютній залежності від іншомовного продукту й іншого ринку. Будь-який режисер, який хоче знімати кіно в Україні, повинен везти сценарій у Москву, оскільки всі продюсери, які працюють в Україні, пов’язані з московським ринком і московськими грошима... І що відбувається далі?.. Відразу фільм «Ґудзик» перетворюється на «Пуговица», вітчизняні актори починають розмовляти малоросійським суржиком (це — не російська мова, мова Пушкіна і Лєрмонтова), переодягаються у форму російських міліціонерів/військових — і виходить чергова повоєнна історія. На сьогоднішній момент Росія — повоєнна держава. У ній останні тридцять років триває війна. Це — трагедія нації. І український режисер, працюючи на тому ринку, змушений придумувати історії про Беслан, Чечню, спецназ, міліцію...
Отже, про що в Україні треба знімати кіно... Сучасного героя, якого сприймуть усі, придумати неможливо. Можна гіпотетично передбачити, що нині ним в Україні може бути заробітчанин, який поїхав в Італію різати в ресторані капусту, аби його родина в одному із західноукраїнських міст чи містечок змогла вижити. Для інших героєм може бути шахтар, якому майже 60 років і йому скоро йти на пенсію. Важливо, аби українці бачили на екранах своє, а не чуже життя! Своєю мовою, прикрашеною колоритними діалектизмами того чи іншого регіону, культурою побуту, культурою стосунків... Гадаю, кіноіндустрія і медіа повинні відчувати суспільство і усвідомлювати всю відповідальність за вплив на свідомість людей. Бо в Україні, фактично, не існує українського популярного медійного прошарку.
— Що робити, щоб ситуація змінилася?
Л.С.: Я для себе вирішив, що не готовий чекати, коли прийдуть кращі часи. Життя — коротке. Треба діяти. До того я думав, мовляв, от прийде месія і змінить все в політиці й культурі... Не один я так думав. Так розмірковує частина людей, які ще досі залишаються радянськими. Щодо мене, то я з себе вичавлюю раба, який сам не приймає рішень. І я вирішив змінювати ситуацію, створюючи українське кіно.
— Пане Петре, ви часто приїжджаєте в Україну. Як у вас змінюється враження про Україну і українців?
П. Б.: Суспільство дуже змінилося відтоді, коли я вперше приїхав сюди 1992 року. Вочевидь, зріс добробут українців, і у них з’явилося більше можливостей. Але, на жаль, їхня національна свідомість ще не зросла. Якась частина людей досі залишаються радянськими за своєю ментальністю, стилем життя... А Україна — європейська держава, і про це треба говорити на кожному кроці, порівнюючи її з Європою. Наприклад, у сфері кіно. На міжнародних кінофестивалях створене в Україні російськомовне кіно представляють, як українське... Це — нонсенс! Чи можна уявити, що на кінофестивалі у Франції вам показуватимуть німецькомовне кіно... Одна із категорій, за якими присуджують «Оскара», називається «the best foreing language film/кращий фільм іноземною мовою». Фактично, український кінобізнес є колонією російського.
— Пане Петре, а як ви прокоментуєте демарш частини кінодистриб’юторів проти перекладу фільмів українською мовою?
П.Б.: Приблизно півтора- два роки тому була організована зустріч за участю українських високопосадовців і директорів американських кіностудій. І ми говорили про доцільність і переваги прямих зв’язків між кіностудіями і кінопрокатними фірмами в Україні. Американські бізнесмени усвідомлюють, що інша мова — це додаткові ринок і прибутки.
Фактом є те, що сьогодні за озвучення українською мовою, наприклад, фільмів Діснея платить сама кіностудія. Так само платить Соlumbia pictures й інші.
Тому, на мою думку, демарш деяких українських кінодистриб’юторів — політична провокація. Дублювання фільмів — не дорогий процес. Якихось —30 тисяч. Навіть у США дублюють за такі гроші. Субтитрування — $ 2—3 тисячі. Побудувати студію озвучення коштує кількасот тисяч доларів, це робота кількох місяців. Коли український кінопрокатний ринок стане самостійний, в тутешніх продюсерів з часом з’являться можливості і нагоди робити власне самостійне кіно. Відтак Україна зможе мати самодостатню кіноіндустрію.
ДОВІДКА «Дня»
1934 року в Харкові відбулася розправа над учасниками з’їзду кобзарів і лірників. В ЦК КП(б)У було висловлено думку, що кобза та бандура «класово ворожі інструменти», бо «орієнтують музичний фронт на часи гетьманів і козацької романтики». Тому учасників з’їзду (майже 300 чоловік) заарештували й розстріляли.
