Чому я можу бути українкою лише тут

Мене часто запитують, чому я повернулась із Варшави, кинувши університет та примарні європейські можливості. А й справді, чому?

За іноземною освітою їдуть у країну, на яку стане грошей, нервів і знань. Мене батьки відправили до Варшави, бо я завжди хотіла вивчити польську, любила подорожувати і вважала, що це не так далеко від дому. Особисто для мене ця думка виявилася хибною, бо я переїхала до Європи у переломний 2014 рік. Відтоді змінилося все, для всіх і назавжди.

Спочатку я — сімнадцятирічна дівчина — раділа. Адже здавалося, що у Варшаві могла почуватися патріоткою більше, ніж вдома. До Майдану важко було позиціонувати себе як свідому українку у провінційному містечку Харківської області. За «солов’їну» тебе таврували «бандерівкою», засуджували і не хотіли спілкуватися. Доводилося змінювати школи, переписувати твори, сперечатися з вчителями історії, для яких Мазепа все ще був зрадником. Учасників революції називали «майданутими», а бути достойними жителями свого міста могли тільки члени Партії регіонів.

У Варшаві навчалася настільки велика кількість земляків, що інколи ти забував, де знаходишся. Ми віталися одне з одним гаслом «Слава Україні!», з гордістю називали себе націоналістами і часто бігали до Музею Майдану в Українському домі, щоб зробити селфі на фоні написів на кшталт «Мамо, я екстреміст» чи подивитися на польську версію золотого батону.

Життя у Варшаві сподобалося мені одразу. Європейська локація, зручний громадський транспорт, привітні поляки, смачний журек і відчуття дорослості начебто затьмарювали все. Україна тоді була в тренді, нами цікавилися, про нас читали, організовували зустрічі в університетах, присвячені європейському майбутньому нашої країни. Ми радо їли сало, привезене з дому, співали українських пісень і не розуміли до кінця, якою ціною Україна здобувала популярність, потрапляючи на перші шпальти європейських видань. Але спацеруючи безпечною, чистою і зручною для життя Варшавою, я не могла позбавитися думки, що знаходжуся не в тому місці. Моя родина була там, за якихось нещасних, навіть для українських доріг, ста кілометрах від захопленого Слов’янська.

Мама і тітка волонтерили, бабця збирала гуманітарку по всьому місту. Вони їздили в зону АТО, здається, частіше, ніж я в університет, опікувалися пораненими хлопчиками мого віку у харківських шпиталях. Вітчим потай пішов у військкомат, щоб записатися добровольцем в армію. На жаль чи на щастя, його визнали непридатним для служби за станом здоров’я. Вони скуповували свічки, крупи, консерви і скотч. Тоді були популярні статті зі страшними назвами «Що робити у випадку окупації» чи «Як вижити під час війни». І я вичитувала, навіщо ж потрібен той скотч. Але статті під назвою «Що робити дівчині за тисячі кілометрів від дому, який знаходиться у небезпеці?» я не могла знайти. Тому не знала, що мені робити.

Багато знайомих з гуртожитку приїхали з Луганська, Донецька і так само з Харкова. Вони казали, що батькам легше, якщо хоча б нас немає зараз вдома, що треба радіти Європі, молодості і життю. Я досі дивуюсь, як їм вдавалося зберігати спокій, навіть коли батьки не виходили на зв’язок по декілька днів і вони знали, що обстрілюють їх рідне місто.

За кілька років мама зізналася мені, що той рік був найстрашнішим у її житті. А тоді вони багато від мене приховували, паралельно телефонуючи знайомим із Європи, які могли б мене матеріально підтримати в разі чого. Коли я приїздила, мене відправляли роздавати листівки, щоб збирати допомогу для армії. Але в зону АТО так і не брали. Навіть проїжджаючи біля блокпостів, мене заспокоювали, що це всього лише номінальні заходи безпеки. Зараз мені соромно, бо я була настільки маленькою, що батькам доводилось дурити мене, як дитя.

Виявляється, я не знала, на що здатні мої рідні і які вони можуть бути насправді. Знайомий з нашого міста пішов в армію, і під час мого чергового приїзду ми з мамою поїхали купувати йому термобілизну та замовляти бронежилет. У той момент я побачила мою нову маму, яка розбиралася, що саме треба купувати і скільки коштує хороше військове спорядження, адже вона робила це далеко не в перший раз. Моя мама. Вона читала мені книжки, варила борщ і планувала поїхати в Китай. А тепер стояла переді мною і купувала бронежилет. На війну. Хлопцю, якого я знала з дитинства.

Одного разу рідні таки сказали мені, що якщо зв’язок повністю обірветься, то маю не панікувати і чекати. Було моторошно. Я зрозуміла, що страх ніколи не стане звичкою. Війна у мене вдома не могла бути неочікуваною, всі готувалися до неї. Ми бачили картину війни на Донбасі, добре розуміючи, як стрімко розвивалися події. Волноваха, Іловайськ, Савур-Могила, аеропорт… Все змішалося в моїй голові, це була одна кривава рана. І ми причаїлися в очікуванні нової.

Думати про навчання я більше не могла, дні за кордоном здавалися дедалі нестерпнішими, я малювала план, як дістатися дому, якщо мама завтра не з’явиться у мережі. Це не була істерика малої дівчини, адже війною дихала і жила вся Україна. Коли очі набрякли від сліз і недосипання, а пальці від прокручування стрічки новин, я повернулася додому.

Тепер я знаю, що можу бути українкою лише тут. Так, з сепаратизмом, брудними вокзалами, радянською системою освіти, корупцією і поки що зовсім не європейським рівнем життя. Але я відкрила для себе по-новому Україну, мою родину і себе саму. Бо не змогла бути так далеко від дому, коли на порозі стояв ворог.