Історія наступів на українську мову

Питання української мови нині десь на периферії суспільної уваги, навіть більше за культуру чи літературу. Здається, що нового може бути в цій темі. Більшість знає українську, розмовляє нею – що тут ще скажеш. Однак мова – це значно складніше, ніж просто інструмент для спілкування, розуміння ідей. Це часто ідентифікація (одразу наголошую, я не проти російськомовних українців, проте вони, скоріше, виняток, що підтверджує правило). Особливо важлива роль мови зараз, коли сусідня країна заявляє, що її кордони закінчуються лише там, де вже не лунає її мова. Ми не звертали увагу на цю політику, але вона існувала. Причому коріння її ще в давнині.

Якщо згадати Річ Посполиту, то фактор мови був тоді одним із ключових. Читаючи твори українських письменників, можна натрапити на цікаву традицію польських шкіл. Дитина, котра говорила в школі українською, мала носити на собі ганебну табличку, яку знімали тільки тоді, коли хтось інший сказав кілька слів рідною мовою. Детальніше про це можна прочитати, наприклад, в «Люборацьких» Анатолія Свидницького.

У Російській імперії ця політика стала більш явною. Це і Валуєвський циркуляр, Емський указ. Ними заборонялося видання книг українською. Цікаво, що у Валуєвському циркулярі йдеться, наприклад, що «малоросійської мови не було, немає і не може бути». Тоді постає логічне питання: проти чого вони боролися? Попри це російським державникам слід подякувати. Вони, не знаючи того, сприяли розвитку української мови. Справдилася теза, що заборона – найкраща пропаганда.

Та апофеоз значення української можна простежити у зв’язку з політикою Радянського Союзу. Її прийнято називати лінгвоцидом. Чому саме така назва?

Радянські керівники зрозуміли, що заборонити мову – значить, допомогти їй. Тоді вони вирішили знищити українську мову зсередини. А способом цього стало наближення української до російської мови. Протоколами цього злочину є українські словники радянського часу і правописи.

Механізм був такий. За перекладів з російською на українську в словнику зазначалося кілька синонімів. Спершу власне українські, а згодом кальки з російської, якщо вони стали поширеними. Радянська влада кожного разу зменшувала кількість власне українских слів у словниках, замінюючи їх кальками (тобто слово було російське, проте трохи підкореговане згідно з українськими правилами, наприклад, в конце концов – в кінці кінців, хоч є український відповідник зрештою, урешті-решт). Так створювали імітацію подібності української мови з російською. Існували цілі списки вилучених слів, які забороняли вживати, наприклад, вивірка замінили на слово білка. Для нас нині це слово дивне, а кілька десятиліть тому наші предки так говорили.

Більш того, Радянський Союз діяв комплексно, тому змінював не тільки лексичний рівень, а й граматичний. У мові, наприклад, витіснялося вживання закінчення –ові у Д. в. Тобто можна було казати не «подарую другові чи подарую другу», а тільки «подарую другу». Маленька деталь – але граматична особливість української знівельована. Так само з літерою ґ, яка відповідає англійському звуку g. І якщо бути дуже точним, то для правильної вимови слід писати, наприклад, маґія, а не магія. Здається, що це радикально, але у Скрипниківському правописі 1928 року (який використовує діаспора) ці та інші речі є звичними. 

Більш того, тих, хто наважувався протестувати, виселяли, знищували. У списках репресованих багато мовознавців, наприклад, Олена Курило. Хто нині щось знає про неї? А вона, зокрема написала підручник, який на все життя запам’ятав Ю.Шевельов, і хто знає, чи мали б ми такого мовознавця, якби не її праця. З цією ж метою було важливо нейтралізувати й українських письменників, поетів, які могли підняти мову до високого рівня, спонукати носіїв мови до незалежних думок.

Усе це мало створити враження, що не існує української мови, українська – лише недолугий варіант російської. Це мало дати Радянському Союзу платформу для створення «єдиного народу». На щастя, вповні це йому не вдалося. Однак дискредитувати мову, нав’язати стереотипи (селянська мова, діалект) – вдалося. Тут я б звернулася до Ю. Шевельова, він науково довів, що перша ознака української мови була вже у VI- VII ст. Про яку «єдину мову» може йтись? А щодо селянської мови, ті, хто так стверджує, очевидно, приховує цим своє незнання української літератури. Бо знаючи творчість класиків – Шевченка, Франка, Лесю Українку, Коцюбинського і багатьох інших, читач складе інше враження.

Радянському Союзу не вдалося зруйнувати українську мову. Поступово в ній стає менше русизмів, заборонені українські слова святкують «другий день народження». Однак ХХІ ст. принесло українській мові новий виклик. Ним стала пропозиція уведення двомовності. Ті, хто це пропонує, очевидно, не розуміють (сподіваюсь!), що це розколе країну. Приклад Канади – цьому доказ. Щороку на виборах канадійці з затамуванням подиху чекають: відділиться франкомовний Квебек, чи ні. Є й інша група людей, яка спекулює на конвенції захисту мов національних меншин. Спекулюють, тому що не враховують специфіку української ситуації, а просто переносять європейські стандарти на Україну. Забуваючи, окрім того, про ті пункти, які їм не вигідні. Для прикладу, у конвенції згадано, що усі заходи по захисту мов національних меншин не мають шкодити державній мові. Про це прихильники конвенції воліють не згадувати.

Я не хочу закликати когось користуватися однією мовою чи іншою. Єдине, на чому я хочу наголосити, – це на усвідомленні тої політики, яка проводилася, на корінні стереотипів щодо української мови, усвідомленні сучасних небезпек. Бо розуміння їх унеможливить вплив на наш вибір, розірве нарешті нитки тої постколоніальної маріонеткової залежності українців.