Пам’ять народу і мова

«Основне в нації – це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно з’єднався з минулим. Через те, власне, й не важить, ким хто народився»

Валер’ян Підмогильний «Невеличка драма»

Інколи я запитую себе, у чому «секрет успіху» України? Полонізація, зросійщення, доба СРСР – стільки разів українці могли забути, ким вони є. Адже якщо перші два нанесли удар по верхівці нації, спонукавши її служити імперії, то тоталітарний режим, як точно зауважив Є. Сверстюк, «зламав хребет українській нації», забравши у селян землю, а потім моривши голодом. Здавалося, які шанси відродитися. А проте – ні, вистояли.

Мабуть, одної причини цьому немає. Найперше, мабуть, слід дякувати інтелігенції, яка боролася до кінця і за будь-яких умов. Очевидно, їхнім рушієм була пам'ять про минуле України, необхідність зміни майбутнього. Та самі б вони не досягли успіху, за ними стояла певна частина свідомого населення. Тобто було щось, що єднало більшість українців. І цим стала, як на мене, мова.

Річ у тому, що мова – це ж не тільки засіб комунікації. Це носій пам’яті. Можна простежити такий ланцюжок. Ми пам’ятаємо щось, значить усвідомлюємо, а значить зосереджуємо свідомість на певних образах дійсності. А свідомість, як зазначають науковці, знаходить свій вияв у мові. Наведу приклад їхньої пов’язаності. Нині у лінгвістиці дуже популярним є дослідження мовних картин світу, вивчаючи їх, вчені виокремили поняття «ключові слова» (key-words), які особливо важливі для певної спільноти. Ці слова часто вживаються, згадуються в літературі. Ризикну запропонувати, що ключовими словами для українців (особливо для людей із сільської місцевості) є такі: хліб, земля. Ці слова часто вживаються в літературних текстах, у виразах, на кшталт, «заробляти на хліб». Яскравим прикладом є твір О. Кобилянської «Земля», у якому вона зобразила міцний зв'язок селян і їхнього клаптика землі. Таким чином, можна простежити, що ключові концепти свідомості справді відображаються у мові.

Наведу ще один доказ, що носієм пам’яті є мова. Якщо детально вивчати мову, то можна простежити, як історія карбує в ній ключові події. Добре знаючи мову, можна краще зрозуміти історію. Інколи буває і так, що дані мови навіть допомагають історикам. Йдеться про ті далекі часи, коли була індоєвропейська мова, а всі групи мов (романські, германські, слов’янські та ін.) були тільки діалектами. До речі, усе почалося з того, що Ф. Сассеті помітив подібність санскриту й італійської мови. Так започаткувався порівняльно-історичний метод. Нагадаю, що за ним усі індоєвропейські мови мають спільні слова, наприклад, на позначення найближчих родичів, чисел першого десятка, частин тіла. Складність полягає у тому, що кожна мова розвивалася за своїми законами, тому форма слів змінювалася і в одному випадку цю подібність побачити легше, а в деяких складніше. Це щодо значення лінгвістики для світової історії. А щодо української, то, наприклад, саме мовознавець Ю. Шевельов обґрунтував початок формування української мови у VI-VII ст. (тож про яку давньоруську єдність можна говорити?).

Будь-яка подія, будь-який об’єкт дійсності знаходив своє місце у мові. Князь, віче, дружина, бунчук, булава, клейноди, козаки, «Просвіта» та ін. – цими словами можна виразити нашу історію. Пізнаючи свою мову, ми долучаємося до цієї історії, повертаємо собі пам’ять – знаходимо себе. Я недарма згадала про «Просвіту». Зазвичай просвітницька робота у селах не надто високо оцінена сучасниками. Що ж такого визначного: ходили люди у вишиванках, збирали пісні, навчали української мови. А проте Р. Шпорлюк у своїй книзі «Формування модерних націй: Україна – Росія – Польща» називає цих людей будівниками націй. Він пише: «Модерна епоха почалася з філологічної революції». Освіта рідною мовою, за Р. Шпорлюком, – це прорив того часу. Справді, діти змалечку долучилися до спільного «спогаду» (за В. Підмогильним). І коли у народу постало питання, а ким він є, він мав те, що підтверджувало, що він українець – свою мову. І уже на цій базі можна було творити модерну націю.

Російська імперія не одразу звернула на це увагу, на відміну від свого наступника – СРСР. Спочатку, росіяни не розуміли української, потім, висміюючи, стали вважати її за діалект, але згодом таки усвідомили усю небезпеку (Валуєвський циркуляр, Емський указ). До речі, цікаво простежити, як кількість заборон мови прямо пропорційна зростанню її впливу, значення, а разом з тим – зростання сили українців. Це ж які налякані були ті росіяни, що навіть ноти заборонили видавати українською. Однак, слід визнати, що це ще більше згуртувало українців.

Радянський уряд діяв набагато підступніше, він не заперечував української мови, але він заперечував українськість нашої мови. Тут матеріалами слідства можуть стати словники, з яких вилучалися слова, відмінні від російських і замінювалися на подібні до слів наших сусідів (здобуток став виручкою, мати рацію – бути правим, мірило – масштабом, навзаєм – взаємно, пустеля – пустинею). Були цілі списки заборонених слів. Ще радянська влада забрала літеру ґ, закінчення –еві у Д. в. та М.в. (наприклад, братові) та ін., і усе це просто тому, що цього не було в російській мові.

Проте не всі повірили цим радянським вигадкам. Українська мова і далі була символом окремішності українців від росіян, допомагала зберегти свою ідентичність. Адже серед української інтелігенції, дисидентів стільки майстрів слова – письменників, публіцистів. І вони таки досягли свого, Україна – незалежна. На жаль, нам доводиться це знову і знову доводити, відстоюючи нині нашу незалежність. Та у вирі всіх цих подій, у День української мови і писемності, хочеться подякувати українській мові й тим людям, які дбали про її збереження і розвиток. Насамкінець, хотілося б завершити словами поета В. Цибулька: «Мово – дар Божий / Ти і була нашою батьківщиною у безрідні дні / Коли сама батьківщина була всього лише емоцією…». Дякуємо і зі святом тебе, рідна мово!