Посольська місія кожного громадянина

З кінця Літньої школи пройшло більше кілька тижнів, але в моїй голові роїться ще чимало думок, які з’явились з того часу.

Під час зустрічі з нами посол Туреччини в Україні Йонет Джан Тезель сказав: «Ви всі будете послами своїх газет». Тоді ця ідея чомусь дуже припала мені до душі. Згодом я зрозуміла: дипломат наштовхнув мене на роздуми про те, що будь-яка людина є представником певної установи, спільноти, групи. Щоденно ми репрезентуємо щось або когось. Хочемо ми того чи ні, пам’ятаємо ми про це, а чи забули – про нас судять не лише як про особистість, а й як про частину якоїсь спільноти.

Уже чверть століття всі, хто живуть в Україні, отримали доручення, яке ніде і ніким офіційно не зафіксовано. Це завдання, яке кожна людина виконує по-своєму – представляє нашу країну. Не всі, звісно, прийняли на себе цю місію, адже, не кожен, хто живе в Україні вважає себе українцем. Але ж погодьтесь, якщо ви зустрічаєте людину, яка каже вам, що вона живе у Франції, то ви перш за все ідентифікуватимете її з цією країною. Якщо, звичайно, вона не скаже вам, що вона англієць. Втім, і там існують певні винятки. Враховуючи їх, і, можливо, надмірно узагальнюючи, все ж дозволю собі сказати, що коли особа розповідає де вона живе – у співрозмовника мимоволі згадуються факти про цю місцевість і одночасно формуються нові. А тому, кожен, хто каже, що живе в Україні, у певному значенні автоматично стає послом цієї країни.

За 25 років у нас вже назбиралось чимало амбасадорів по цілій земній кулі. Не нехтуючи роботою культурних осередків України за кордоном та не забуваючи про мізерну промоцію нашої країни в світі, яку подекуди все ж проводить українська влада, можна сказати, що саме ці «неофіційні дипломати» вкладають левову частку у формування іміджу нашої держави. Тому, великою мірою, від них залежить суспільна думка про Україну в світі. Від їхньої поведінки, вчинків, тону розмови, змісту розповідей…

Кожна наша поїздка в іншу країну супроводжується репрезентативністю, від якої не втечеш. Усе починається з питання, для чого ми туди їдемо. Серед моїх знайомих часто звучить відповідь «щоб заробити гроші». Знаючи розмір середньої зарплати в Україні та прейскурант на найнеобхідніші товари та послуги, нічого дивного в цьому не має. Тут вже питання до нашої влади та її зацікавленості у змінах. Втім, засмучує інше. За кордоном найбільш затребуваними є люди для так званої «чорної роботи» – для будівництва, прибирання, охорони об’єктів і т. д. Такі ж вакансії є і в нас, питання, звісно, у різниці в оплаті. Але, все ж таки,  я знаю чимало прикладів, коли знаходили достойно оплачувану роботу в Україні. Тобто, якщо спробувати, вихід може і знайтись. Тому дуже прикро чути коли особа зі зневагою дивиться на ці приклади, мовляв десь там можна заробити більше… Що подумають іноземці про людей, які зневажають пристойну роботу у своїй країні на противагу «чорній » в іншій, якої тамтешні мешканці всіма можливими способами уникають? Або ж про тих, хто безперервно каже, що  «нічого доброго в цій країні не буде, треба їхати звідси»? А що вони зробили для того, щоб щось змінилось, чи готові вони самі мінятись?.. Я розумію того, хто їде за кордон, щоб заробити гроші, але не можу зрозуміти, коли хтось тікає, «бо нічого доброго тут нема».  Який імідж нашій країні роблять такі емігранти?

А як представляємо Україну ми? На роботі, під час навчання, в побуті, на дозвіллі, коли відпочиваємо чи подорожуємо? Пригадую, головний герой повісті «Місто» Валер’яна Підмогильного твердив: «можливо, мій бруд під нігтями болить мене більше, ніж когось грязюка по самі лікті». І справді, все дуже суб’єктивно і залежить лише від кожного з нас. Будь-яка держава має своїх героїв та антигероїв. Яку сторону обирати – вибір за громадянином. Будучи журналістом, ми можемо бути Гаретом Джонсом, а можемо – Волтером Дюранті. У будь-якому випадку ми виконуватимемо певну представницьку місію для всіх ієрархій, до яких ми залучені. 

Не недооцінюючи роботу професійних дипломатів, все ж пора задуматись: всі ми кожного дня є послами – послами своїх робочих установ, родин, навчальних закладів, місцевостей, вікових груп, професій… Як ми справляємось з цією місією?