Українська журналістика: час оновлювати сенси

Другою за потужністю після ядерної, якою ми не володіємо, є зброя інформаційна, якою тільки вчимося користуватися. Знаємо, що прикрий (мало сказати) досвід втрати першої не повториться з другою, оскільки український медіапростір достатньо розмаїтий, а суспільне життя – багате на події, тож інформації у жодному разі не забракне. Інша річ – що вона згодом абсолютно знеціниться, спроститься форма її подачі, утратиться значущість ролі журналіста та інтерес до його позиції. Тоді ми станемо свідками доволі невеселого процесу: бачитимемо, як українська журналістика котитиметься униз, мовби «торба з високого горба» – і нічого не зможемо з тим вдіяти. Проте до цього ще далеко і така перспектива є надто неймовірною з огляду на те, що низка українських ЗМІ усе ж таки продукують якісну журналістику, яка цілком відповідає своїм затребуваним аудиторією функціям – тож говорити про абсолютну втрату цієї галузі в контексті українського досвіду було б просто неповагою до них. Втім, немало важливим є наше ставлення як медіатворців, так і медіаспоживачів до загроз, що їх усе нові й нові «викидає» простір масової комунікації й можливість ЗМІ реагувати на ті виклики, що перед ними постають. Чи вправно дає раду українська журналістика цьому всьому?

Медіаексперти скрушно хитають головами і не надто тішать прогнозами. У чому річ? Нібито і маємо за приклад і BBC, наче і дотримуємося європейських стандартів, але все щось із вітчизняною журналістикою «не те», і в який момент воно настало, визначити складно. Під час круглого столу в редакції «Дня» Лариса Олексіївна називає «коренем зла» 1999 рік, хоча це могло статися і раніше, і дещо пізніше: тоді, коли масовому українському читачеві стало все одно, інформаційний продукт якого ґатунку споживати, а журналістові – якими барвниками та ароматизаторами цей продукт наснажити. Мені прикро, що ми намагаємося не помічати, що більшість розмов про форму і ефективність журналістського тексту/сюжету тощо акцентують увагу не стільки на компетентності самого журналіста, рівні його освіченості й професіоналізму, а умінні «красиво» маніпулювати аудиторією, яку він береться «обслуговувати». Це невдалий досвід української політики, який медіасфері не слід було б свідомо чи несвідомо переймати: навіть досвідчене удавання професіоналізму, гра в істину не замінять самої істини. А потім відкриються усі ті «чорні діри» замовчуваної інформації, викривлення фактажу та самовільне трактування явищ – і ми раз по раз помічатимемо, що завдяки ЗМІ ми втрачаємо зв’язок з реальністю, яку не розуміємо. Хоча мало б бути усе з точністю навпаки.

Журналістика в час війни – ось воно, це «потім», яке викриває некомпетентність наших ЗМІ: ми вагаємося, чи слід (і якщо слід, то як) вести діалог із ворогом і як трактувати успіхи й невдачі такого діалогу (для прикладу проект «Дві країни – одна професія»), невпевнено протистоїмо ворожій пропаганді, губимося в інформаційному потоці – а все при тому, що правда-таки на нашому боці. Її слід тільки сказати, сказати так, аби усі зрозуміли, що до чого! Бо журналістові немає за ким ховатися: наші політики можуть собі дозволити сховатися за спинами медійників, звичайних громадян, за проблемами та траншами, а журналістові – зась...

Події останніх днів доводять як ніколи переконливо, що потужні хвилі неспокою котяться світом, зачіпають і Україну. ЗМІ – це літопис нашого сьогодення, що фіксує ці коливання. Тобто сьогодні журналістові більш ніж достатньо сировини, аби вчитися виготовляти з неї цілісний інформаційний продукт – якісно та оперативно. Але щодо навчання теж проблем вистачає. Про це дуже влучно під час круглого столу «з гострими кутами» у «Дні» висловилася Ольга Лень: «Журналістам, особливо молодим або в регіонах, потрібен дороговказ – мудра і компетентна допомога, «доросла» позиція». Насправді, такі дороговкази потрібні не лише молодим журналістам і не лише в регіонах, просто молоді ще не втрачають творчого ентузіазму і прагнення дізнатися, як же правильно усе це робиться. Натомість старше покоління журналістів-практиків та журналістів-викладачів – це переважно непохитні колоси, що обома ногами стоять на своїх упередженнях, по-звичному надаючи перевагу технологічності процесу продукування інформаційного продукту перед його ідейно- й цінносноформотворчим елементом. «Свіжої крові» не бракує, конкурс на журналістські факультети доволі високий, але в університеті вчать основам основ, а питання чіткої громадянської позиції, особистих орієнтирів та власне особистісних якостей залишається на самоопрацювання – а це чи не основна частина майбутньої професії.

Як не дивно, у шаленому ритмі сучасного життя пересічна людина дедалі менше силкується встигнути за інформаційним потоком, вона просто схильна менше думати й аналізувати. Чи то спрацьовуються механізми масифікації, що породжує кліпове сприйняття дійсності, і загальний «без інтерес» шириться доволі швидко, чи то ритм нашої діяльності послаблює бажання занурюватися у якісь складні процеси та шукати їм власне пояснення й обґрунтування, але факт: ми читаємо паперову газету «по діагоналі», проглядаємо від сили пару новинних порталів – і не відчуваємо докорів совісті, що суспільно значущі події проходять повз нас. Власне суспільно значуще стає дедалі менш цікавим цьому суспільству. І  як тут уже встановити причинно-наслідковий зв'язок: чи то ЗМІ виховують байдужого читача, чи то байдужий читач відбиває у ЗМІ охоту зацікавлювати його. Імовірно, цими самими аргументами керується і держава, яка не спішить «подавати руку» навіть якісним, по-справжньому хорошим українським медіаресурсам тому, що їй просто... все одно. А не тому, що вона буцімто боїться виростити того, хто матиме достатньо сил оскаржити кожне її криве слово. Тут ще й немалу роль грає і стереотипне уявлення читача/глядача/слухача про українські медіа: вони начебто спрямовані на аудиторію неосвічену, обмежену, тож «не мені йти з ними в ногу на шляху до повного декадансу». І взагалі «в мене ж турботи тільки одні, як з ясним розумом вмерти мені» – а це, знаєте, дуже і дуже прикро.

Тож якщо українська журналістика і матиме шанс загинути, то точно не від ворожої «кулі» в інформаційній війні, а від того, що ЗМІ стануть непотрібні, нецікаві своїй аудиторії. А до цього йтиме, якщо вчасно не схаменутися і не взятися за оновлення – не форматів, не способів подачі інформації – а журналістських сенсів, тобто призначення роботи журналіста у контексті української сучасності. Адже справжній, дієвій журналістиці давно час «виходити з підпілля»: не бути костуром, на який спиратиметься влада у намаганні виправдати свої некомпетентні дії, не рекламним банером чийогось гаманця, а якісно новою сферою творчої діяльності у європейському розумінні цього слова в українських реаліях. І вона служитиме виключно громадянському суспільству – такому, яким воно має бути і яким давно могло б бути. Яким буде.