Зруйнувати, не можна залишити

Наскільки хороша, з одного боку, річ – стереотипи. Зробив собі шухляду на певну тему у столі-світогляді, закинув туди стереотип – і ще одна тема, на якій знаєшся. По-моєму, так часто трапляється і з нашою історією. Для прикладу існують такі думки. Перша – Україна не здатна сама чогось досягнути (стереотип, нав’язаний нам ще Російською імперією). Друга – що в усьому винні сусіди (т.зв. позиція «жертви»). Як відомо, стереотипи існують для того, щоб їх «лікувати», руйнувати. Спробую це зробити.

Щоб зрозуміти «хворобу», слід дізнатися, що стало причиною. Обидві ці крайнощі, на мою думку, викликані спільною травмою, яка пов’язана з тривалою відсутністю держави. Симптомами цього є те, що українці і далі виправдовуються, шукають підтримки в інших, хочуть щоб їх визнали, а заодно і допомогли. Також у нас поважають тільки те, що визнали на Заході. Європейське, японське, американське краще від нашого просто тому, що воно не українське. Отже, симптомом є комплекс меншовартості. Коріння стереотипів знайдено, тепер – підготовчий етап до лікування «пацієнта». Зберемо колегію лікарів, побачимо, що вони вирішать.

Лікарями стануть А. Камю, сучасні психологи й, як не дивно, історія зі сфери філателії. Остання для мене є дуже характерною, тому її і візьму для прикладу. Одного разу було випущено невелику кількість марок з ґанджом (малюнок був догори дриґом, чи щось на кшталт того). Тепер ці марки коштують в десятки разів дорожче від звичайних.

Мораль «байки» для мене така: усе залежить від нашого сприйняття ситуації, погляду на неї. Ґандж марки можна сприйняти як недолік, а з іншого боку, саме це і зробило її особливою, цінною. Ґрунтовніше ідея зміна світогляду описана, наприклад, в А. Камю («Міф про Сізіфа»). Проте загалом, це те, що нинішні психологи називають – не можеш змінити ситуацію, зміни своє ставлення до неї. На мою думку, зміна ставлення – вихід для України з цих стереотипів і шлях у майбутнє.

Крім того, комплекс меншовартості розвинувся також і через те, що ми говоримо про історичну відсутність власної держави, порівнюючи себе з іншими країнами, кажучи, що ось там – традиції державотворення. Проте звідки відомо, що слід рівняти усіх за одним шаблоном? Ми живемо в епоху постмодерну, а в ньому нема місця метанаративу (або того стандарту, до якого всі мають рівнятися). Гаслом нинішньої епохи є, як на мене, не глобалізація, а «єдність в різноманітності». І це ключовий період і шанс України. 

Лікування, або як це працює. Погляньмо на стереотипи, застосовуючи інший погляд. «Україна тривалий час не мала власної держави» – це правда. Проте це не свідчить, що через це Україна гірша. Наша історія просто інша, особлива. Тому що якщо говорити точніше, то держави не було тільки де-юре. А де-факто вона була, хоч і не така, як у Європі. Це підмітив і виразив поет В. Цибулько: «Мово – дар Божий / ти і була нашою Батьківщиною у безрідні дні / коли сама батьківщина була всього лише емоцією». Мова замінила у нас функцію держави і об’єднала усіх. Вона справилася з цим завданням – незалежність 1991 року цьому доказ. Мені можуть заперечити, сказати, що на Сході не знають української (проте це спростують дані опитувань).

Ще яскравіше функцію мови, що формує державу, видно на прикладі літератури (одному з втілень, досягнень мови). Більшість наших письменників – не просто митці, а громадський діячі. До речі, принагідно хотілося б розвінчати й інший стереотип, що українська література тільки про село і страждання, а от зарубіжна – справжні витвори мистецтва. Слід розуміти специфіку літератур. Хто писав книжки закордоном, в Європі? Як правило, досить заможні люди, не селяни. І між ними і більшістю населення була дистанція. Описувати життя простолюдинів вони або не хотіли, або не знали як, або зовсім не цікавилися ним. А в нас, особливо за часів народництва, заможні міщани відчували себе частиною народу, усвідомлювали свою відповідальність перед ним. Цієї стіни не було. Тому так легко потрапляли в літературу сюжети з селянського життя. А щодо страждань – то ж була правда тогочасного життя. Та й хіба в західній літературі люди не страждають?

Таким чином, наш приклад здобуття незалежності – особливий. Люди без допомоги вищих державних органів скоординувалися, стали боротися за власну мету (до речі, відголосом цього інстинкту українського є таке поширене в нас нині волонтерство).

Ще один стереотип, який слід зруйнувати, – це позиція жертви. Проте тут і ліків не треба, достатньо звичайної логіки. Позицію жертви може займати та сторона, яка програла. Хіба ж ми програли? Ми все-таки здобули незалежність, а значить,українці – борці, переможці. Ми мали багато могутніх ворогів – так. Проте, знову ж таки, як каже В. Цибулько: «Розмір ворога свідчить і про наш розмір».

Тому всім, хто стверджує, що українці ні на що не здатні, слід згадати, скільки разів фенікс-Україна відроджувався з попелу (після татаро-монголів, козацької Руїни). Але найбільше, як на мене, після Геноциду. Його роль точно підмітив Є. Сверстюк – «Голод зламав хребет українському народові». А Україна не тільки «звелася на ноги», а й стала однією з переможниць в II світовій війні, відновилася шаленими темпами з руїн.

Звичайно, усе це згадувалося не для того, щоб сказати: «Українці –найкращі». Тому що це тільки перетворить комплекс меншовартості у манію величі (що сталося з нашим сусідом). Є багато рис, яких українцям не вистачає в державному плані і яким слід повчитися в інших європейських країн, зокрема і системи державного апарату, ставлення до культури, мислення глобально. Проте Україна – не гірша і не краща від інших, вона особлива, так само як особлива Великобританія, Німеччина, Франція, США та кожна інша країна.

Таким чином, щоб зламати стереотипи слід дотримуватися згаданого рецепту. Для профілактики було б добре додати в календар кілька українських перемог, наприклад, Конотопську битву. Крім того, щоденно слід вживати пігулки від меншовартості на природній основі – нашій культурі. Саме культура насправді здатна допомогти українському суспільству відчути себе рівноцінними громадянами світової спільноти.

Якщо забути про медичну термінологію, то просто потрібно змінювати парадигму інтерпретації фактів. Наш культурно-історичний спадок величезний. Слід лише змінити обгортку, в якій ми презентуємо його і світу, і самому собі. Україна має протягувати руку не для «подачки», а як рівноправний учасник, який прагне допомогти і собі, й іншим.

Я не професійний історик, але я українка. І це есе, написане тому, що я дуже хочу бачити в громадян віру в Україну. Саме з нею ми досягнемо успіху. А для цього слід звільнити призму сприйняття себе, світу від стереотипів.