Амосовські автографи на вулиці Толстого

«Записався в три бібліотеки...» — ці слова Миколи Михайловича Амосова з книги його спогадів «Голоса времен» майже символічно відображають його любов до книги вже з юнацьких років. А дружба видатного хірурга, науковця, кібернетика, талановитого письменника з Національною науковою-медичною бібліотекою України ніби вінчає цю його пристрасну захопленість.

«Річ у тім, що Микола Михайлович був одним з найактивніших читачів бібліотеки, — говорить її генеральний директор, заслужений працівник культури України Раїса Павленко. — Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про відзначення 100-річчя від дня народження Миколи Амосова» наш колектив на спеціальних стендах демонструє книжки й інші друкарські роботи видатного лікаря і мислителя, зокрема унікальні документи про амосовські винаходи. Взагалі ми володіємо основним масивом його робіт. Всі вони під час публікації були бібліографічно рубриковані й включені до фондів. Особливий інтерес представляють одинадцять книжок М.М. Амосова, які він подарував бібліотеці. Серед цих видань, наприклад: «Мысли и сердце», «Книга о счастье и несчастьях», «Разум, человек, общество, будущее», «Записки из будущего», «Голоса времен». Всі ці книжки з амосовськими автографами входять до колекції «Медична Україніка», де зосереджено низку авторських екземплярів в дар бібліотеці. До речі, експозицію таких книг, на яких збережено дарчі написи М. Амосова, О. Шалімова, А. Романенка й інших науковців, представлено в бібліотеці і сьогодні.

Свої книги Микола Михайлович підписував, зазвичай, лаконічно — «Медицинской библиотеке. Н. Амосов», проте є і більш розлогі й навіть ліричні написи, скажімо, його автограф на титульній сторінці книги «Здоровье» — «...коллективу библиотеки с благодарностью за большой труд и пожеланиями  всего того, що радует сердце. Н. Амосов». До речі, книги, які приносилися в дарунок, дарував дуже скромно, часто залишаючи їх просто на видачі.

Вже після його відходу, в день 90-ліття від дня народження, 6 грудня 2003 року, Катерина Миколаївна Амосова подарувала бібліотеці нове видання «Мысли и сердце. ППГ-2266» в одному томі з таким написом: «Дорогим Раисе Ивановне,  Татьяне  Анатольевне и всему прекрасному коллективу библиотеки — образцу интеллигентности и гуманизма. На добрую память о папе». Не можна не додати, що бібліотека разом з членом-кореспондентом НАМН України професором Катериною Амосовою 2009 року випустила біобібліографічний покажчик «Микола Михайлович Амосов. Легенда світової науки». У ньому наводяться майстерно відтворені кращі фотознімки блискучого хірурга, велика частина яких — з родинного архіву Амосових. Також поміщено статті про нього і представлений повний бібліографічний перелік його друкарських робіт.

— Раїсо Іванівно, бібліотека, перед тим як переїхати до легендарного Терещенківського особняка, розміщувалася в різних приміщеннях міста, багато з них на вашій пам’яті, адже ви працюєте в бібліотеці багато років, прийшовши сюди ще студенткою університету. Очевидно, і зустрічі з Миколою Михайловичем почалися ще поза цими стінами?

— Близько п’ятнадцяти років бібліотека розміщувалася на першому поверсі однієї з будівель на колишній вулиці Горького. Я була зарахована сюди бібліотекарем, і одного дня в невеликому читальному залі побачила за столом Миколу Михайловича. Підійти до нього я не наважилася, і ми познайомилися пізніше. Наша нова будівля йому сподобалася, і він став приходити до бібліотеки все частіше, в основному вечорами. Зазвичай, спочатку відвідував каталоговий зал і сам підбирав необхідні джерела, відмовляючись від нашої допомоги. «Мені самому цікаво копирсатися в картотеках, оскільки виникають цікаві й несподівані асоціації», — говорив він. Щоправда, замовлені книги ми намагалися щонайшвидше покласти йому на стіл...

— Історія нинішньої будівлі бібліотеки, так би мовити, багатостраждальна...

— Це дійсно так. Після революції, коли ім’я Олександра Терещенка, власника особняка, перестало будь-де згадуватися, будинок переходив з рук до рук. Досить тривалий час тут розташовувався Київський рентгенівський інститут і планування, неабияк змінившись, відображало його практичні потреби. Коли 1969 року будівлю, нарешті, було передано бібліотеці, майже все довелося буквально заново реставрувати. Дуже важливим ми вважали увічнити споруду спеціальним меморіальним знаком, підтверджуючим її історичну цінність. І така табличка на фасаді будівлі з написом «Пам’ятник архітектури. 1893. Охороняється Державою. Пошкодження карається Законом» врешті-решт з’явилася. Включення споруди до реєстру пам’яток державного значення неодноразово рятувало бібліотеку від посягань на її будівлю. Адже нам, до появи такої «охоронної грамоти», навіть одного дня пропонували переїзд до іншого району міста, на його лівий берег. Але не можна не сказати, що цей, на перший погляд, непримітний будинок по вулиці Толстого,7, має свій пролог. Клопотання щодо встановлення пам’ятного знаку натрапляли на бюрократичні відписки, доводилося знов і знов писати чергові звертання, і якраз Микола Михайлович кардинальним чином прискорив доленосне рішення. Як депутат Верховної ради СРСР, він чотири рази підписував звернення до київської влади із цього приводу. Коли нам відмовляли, він знову терпляче складав клопотання. Переконана, що без його втручання ми б цю гарантію подальшої роботи бібліотеки в належних умовах (а фонди нараховують більше півтора мільйона друкарських видань) не отримали.

— Бібліотека володіє авторськими колекціями, часто рідкісних книжок. У чому тут риси установи?

— Справді, бібліотека володіє 42-ма такими колекціями. Їх заповідали нам видатний акушер-гінеколог Григорій Писемський, відомий епідеміолог академік Лев Громашевський, видатний  психіатр Яків Фрумкін... Ось тільки одна книга з колекції Писемського: «Отчет больницы для чернорабочих», заснованої Ніколою Терещенком, практично це єдиний її повний образ.

— Микола Михайлович, здається, одного дня назвав бібліотекарів своїми побратимами. Зокрема, одного дня ви навіть організували його зустріч з книгарями столиці.

— Мої колеги, дізнавшись, що Амосов нерідко буває в нашій бібліотеці, попросили мене влаштувати таку зустріч. У малому залі колишнього Жовтневого Палацу культури по вулиці Інститутській зібралося більше п’ятисот працівників різних бібліотек. Виступ Миколи Михайловича викликав у всіх величезний інтерес. Він говорив з великим захопленням, підкресливши, що йому дуже приємний діалог з побратимами з розвитку культури.

— У листопаді 2000 року, коли відзначалося 70-річчя бібліотеки, Микола Михайлович виступив перед її поціновувачами. Відтворимо ці хвилини...

— Миколі Михайловичу було вже немало років, однак на ювілей він прийшов сам, відмовившись від запропонованої йому машини. Говорив про свою любов до книги схвильовано, хоча і недовго, у своєму стилі. Підкреслив, що любов до літератури передав своїй дочці. Це були його останні відвідини бібліотеки.

— На честь амосовських виставок в Золотому залі бібліотеки нещодавно відбувся вечір пам’яті. Як він пройшов?

— Захід зібрав велику аудиторію. Про своє бачення внеску Миколи Михайловича в літопис медицини й України говорили відомий кардіохірург, професор Ілля Ємець; письменник і дипломат Юрій Щербак, академік Ісаак Трахтенберг. Ректор Національної медичної академії післядипломної освіти академік Юрій Вороненко підкреслив, що саме у складі цього форпосту лікарського вдосконалення Микола Михайлович організував і очолив одну з перших у світі кафедр торакальної хірургії з курсом анестезіології.

— Отже, внесок Амосова в українську науку тепер немовби житиме вже друге століття. Очевидно, бібліотека залишиться одним з таких важливих духовних орієнтирів пам’яті про нього?

— Наш Амосовський фонд виглядає унікальним, і я вірю, що лікарі й громадськість зможуть звертатися до нього і в подальші ювілейні рубежі. І чим більше віддаляється від нас подвиг Амосова, тим ближче він стає.