Арніс ЛІЦИТІС: «Щоб бути елітою — самих грошей недостатньо»

Відомого латиського актора Арніса Ліцитіса я застала за читанням... спортивних газет. Свіжий номер «Дня» він також почав зі спортивної сторінки. На моє здивування відповів, що баскетбол його пристрасть, що сам бере участь у змаганнях: у групі «для сеньйорів».

Гарний тонус підтримує і регулярним читанням газет, незважаючи на їхню дорожнечу, — близько $0,40 за номер. Вибирає, крім спортивних, щоденну «Независимую утреннюю газету», нехтуючи бульварною пресою, яка в Латвії виходить справді в жовтому кольорі, як у всій Європі. Високо цінує критику, рівень якої його «приємно вразив у київських виданнях».

Утім, Арніс як істинно світська людина, зробивши комплімент усім українським журналістам, з очевидним задоволенням почав відповідати на запитання про творчі плани і проблеми.

— Ви привезли до Києва сценарій нового фільму. З ним пов’язана якась історія?

— Цей фільм буде зніматися за п’єсою Віктора Мережка «Двоє з великої дороги». Сценарій опинився в мене досить незвичайно: два роки тому на «Кіношоку» в Анапі святкували моє 50-річчя. Це було дуже приємно ще й тому, що я був тоді просто безробітним і нічим конкретно не займався — іноді грав у неформальних трупах. Віктор зробив мені такий подарунок — сценарій, який тепер з участю Оксани Байрак починає реалізовуватися. Ця п’єса — на двох, і автор дає можливість розвиватися внутрішньому напруженню.

Взагалі, це чудово — зніматися нині. Адже в Латвії кіно абсолютно не виробляється, в Росії з фінансами також не дуже-то благополучно. Настільки, що московські режисери неохоче беруть «у фільм» навіть пітерських акторів: рахують усі копійки, і за проїзд, і за відрядження. Так що прибалтійські актори там абсолютно «не при ділі».

— Ми знаємо вас передусім як кіноактора, але тепер ви більше працюєте в театрі. Це — жорстка необхідність?

— Так, тепер я перебуваю в кращих умовах — працюю в «штаті» Державного академічного театру Російської драми в Ризі. І хоч моя муза — це, безумовно, кіно, до театру ставлюся прохолодніше, однак він тепер означає для мене немало. Адже я досить довго працював у Молодіжному театрі в Адольфа Шапіро, який «відкривав» мене поступово. Спочатку не міг пробачити «роману з кіно», потім давав мені ролі трохи іншого плану, ніж я хотів. Мене він бачив у гротесковому амплуа, і поступово я йому повірив.

У Російській драмі спочатку було страшнувато, передусім через мову, але всі мене так дружно підтримали, що тепер я, безумовно, «налаштовуюсь на мову», але вже без того напруження. У мене є ця чудова властивість: коли живу в певному мовному середовищі, починаю навіть думати цією мовою. У Російській драмі в мене в репертуарі майже суцільно англійці й американці, а я знаю англійську мову досить пристойно, тому мені приємно їх грати. До того ж російська режисерська школа мені дуже імпонує: вона не опускається нижче за певний професійний рівень. Сьогодні з’явилося багато молоді, вона фантазує, експериментує, хоч і дещо безсистемно. Не хочу нікого образити, але після Шапіро такої режисерської сили я ні в кого не зустрічав.

Дуже образливо, що Латвія з такою зневагою поставилася до його мистецтва, а Раймондові Паулсу, який був тоді міністром культури, я ніколи не пробачу указу про закриття Молодіжного театру.

Це не тоді, а нині в нас справжній театральний застій. Уся проблема в тому, що Національний театр збирає щодня аншлаг, через те їм здається, що успіх гарантований і без додаткових зусиль.

Латиш за своєю суттю дуже прив’язаний до театру, ставиться до нього, як до релігії. А тому любить його дещо нерозбірливо і провінційно. Особливе ставлення до театрального процесу в «російських» жителів Риги: вони ходять виключно на привізні «новинки», ігноруючи «місцеву» творчість. У цьому позначається їхня обділеність — у претензії на елітарність.

— Ви часто буваєте в Києві, певно, тут є якісь улюблені маршрути...

— Незважаючи на те, що в Ризі всього один мільйон жителів, а в Києві — майже чотири, мені Київ видається затишнішим. Рига після того, як пішли радянські війська, повністю західне, американізоване місто. А в Києві дуже «тепло». Можливо, тут впливає сама географія: ландшафт, пишнота природи, яка сусідує з вишуканою архітектурою. Я завжди дуже люблю гуляти в районі Оперного театру, поруч із готелем «Україна» — такий гарний югенстиль і модерн. Буквально вчора були на Подолі, і мене вразило, як усе тримається в чистоті. Цього приїзду ніякої особливої культурної програми в мене не було, але щовечора обов’язково з друзями «обмінюємося анекдотами». Я оточений людьми, які знаються на гуморі, та й сам я не з тих «класично анекдотних» латишів, котрі абсолютно не розуміють «гру слів» і не отримують від цього задоволення. Завжди, коли я приїжджаю зі зйомок, мої друзі потирають руки: «Ану, що там новенького?!»

Що іще дуже приємно цього приїзду: мене впізнають на вулицях, розпитують про життя, просять автограф. Мені гріх скаржитися: до мене приходять журналісти великих газет! Не кожному таке випадає, в іншій країні— тим паче.

— Ваш екранний образ завжди асоціювався з аристократизмом. А як сьогодні живеться «аристократам духу» в Латвії?

— Ми маємо сьогодні досить жалюгідне існування, намагаючись заробляти на нього. У цьому винен наш уряд, що допускає верховенство багатих. Не всі вони злодюги, комусь просто пощастило зайнятися дуже прибутковою справою: нафта, зв’язок. Проте для них елітарність — це можливість усе купити, все дозволити собі. Однак це зовсім не елітарність, оскільки для справжнього спілкування самих грошей недостатньо. Інколи я заходжу в посольство Росії (вони роблять прийоми, якщо приїжджають гості), зустрічаю, наприклад, Валентина Гафта. І він каже мені: «Привіт, дорогий!» А багатій такого не почує, щонайбільше — яку-небудь стандартну, холодну фразу «про справи». Жахливо те, що ми свого часу багато сперечалися про зміни, готуючи їх. Проте цим скористалися інші, котрі ходять нині пихаті, поважні, багаті.

У Латвії, голодуючи і підробляючи де можна, інтелігенція все одно голосує за партію багатих монополістів, сподіваючись, що вони допоможуть. Як мені здається, це — ілюзія. Хто захистить жебраків? Тільки соціал-демократ. За цю партію я й голосував. Вона вперше пройшла в парламент, і те, що вони пропонують, — мені підходить. Наші есдеки виграли також вибори до столичної міської думи, і — єдині — залишилися в опозиції до уряду. Я про це тепер багато думаю: з 90-го року не голосував, але за соціал-демократів насмілився. І вони пройшли. Можливо, завдяки моєму голосу?

Так, і ще я не люблю «наших нових» за їхню зневагу до думки простої людини. Для них думка, навіть висловлена різко в пресі — ніщо. Це багатьох нині пригнічує: у «радянські» часи, говорячи про свої переваги, я ризикував бути почутим. Сьогодні — ніякого відгуку на висловлювання. Ось, наприклад, питання рибного промислу, яке широко обговорюється і в газетах, і на ТБ. Латвійська риба — відмінної якості, і вибір у нас приголомшуючий. Але все затоварене, немає збуту. Найвигіднішим партнером для нас є Україна, однак на думку експертів і журналістів не звертають уваги. Я пройшовся вашими магазинами — скрізь норвезька дорога риба, зі штучними барвниками. І все, нема різноманітності.

Я знаю, що це дійсно краще, адже я — давнішній «дегустатор» вина та риби. Коли домашні мені кажуть «Скільки ти витрачаєш на це грошей! Скільки здоров’я!», я відповідаю: «Мені вже минуло 50, я прожив чесне життя, багато працював — 150 фільмів! Невже не можу собі дозволити такої дрібниці?» Та, звичайно, розумію: коли настане велика криза — ось тоді від вина доведеться відмовитися.

— У вашому житті тепер багато нововведень, телебачення, спів...

— У Ризі я мало дивлюся ТБ — тільки новини, які у нас називаються «Панорама», і спорт. В основному користуюся відиком: уже через три дні, максимум — тиждень, після прем’єри в Голлівуді я бачу цей фільм. Я віддаю перевагу не американському ширвжитку, а серйозному, некомерційному кіно.

Для відпочинку — безумовно, детектив. Там відома схема, напруження знімається само собою. І потім — американці ніколи не покажуть убивство дитини чи насильство над нею, а моральні проблеми вони вміють демонструвати майже ювелірно.

Так, тепер на ТБ я веду передачу з назвою «777», куди запрошуються латвійські фірми-виробники вітчизняної продукції. Я ставлю учасникам запитання, не завжди серйозні. Мені там легко працюється, хоча, в основному — заради заробітку. Ось зі співом вийшло інакше. Хлопці раніше музикували разом, виступаючи із джазовими композиціями 40—60 рр. — боса-нова, самби. Дивно, як вони зміщують акценти: тут основа композиції не труба, а гітара. Я прийшов до них із однією піснею, чудово усвідомлюючи, що ніколи не буду співати як Френк Сінатра чи Том Джонс. Однак тепер співаю їхні композиції. Ми виступаємо в кабачках, ресторанчиках, на презентаціях, і не соромимося цих грошей. Так нині в Латвії чимало акторів співають, але я вибрав цей стиль. Мої «колеги по джазу» — справжні профі.

— А як ставиться до вашої музики молодь?

— Не думаю, що це їй подобається. Для молоді нині багато робиться усього, що не вимагає ані особливих почуттів, ані думок, ані знань. У Ризі маса забігайлівок, кафе саме для молодих, де вони можуть «відтягнутися». Також — і фестивалі на узбережжі, де «золоті хлопчики» бавляться. Та мене турбує, що освіту можуть отримати далеко не всі. Є в наших газетах страшна статистика: скільки дітей не може піти навіть до початкової школи, оскільки батьки не можуть заплатити. Офіційно — освіта у нас безкоштовна, але це на папері. Також я знаю, що для багатьох іноземні мови та комп’ютер — це верхня планка. І це в Латвії, з її двомільйонним населенням, яке завжди вирізнялося рівнем освіченості. Іноді мені здається, що наше нинішнє життя абсолютно безперспективне. Хоч зовні все начебто добре — курс лата стабільний із 1992 року.

— Вам страшно?

— Мабуть, так. Проте більш за все я боюся втрачати рідних і близьких — тут я беззахисний.

№233 04.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»