Автограф солов’я
Перебуваючи в Ялті у січні, коли, зрозуміло, не ситцевий, не шовковий і не оксамитовий сезони, можна подарувати собі таку розкіш, як нічого не аналізувати. Просто дозволити собі побути в сьогоденні, поспілкуватися та послухати, як інші люди живуть.
Знайомий учений, який нині працює у Фінляндії, а взимку частенько навідується з дружиною до Ялти, стверджує, що вона ніби Ніцца, тільки затишніша. Він навіть уточнив: різниця — як між обідом у хорошому ресторані й за добротним домашнім столом. Останнє — тепліше. Треба сказати, що зупинилися вони у прекрасному готелі на набережній, харчувалися у досить дорогому і, на щастя, смачному ресторані, купували найкращі spa-послуги, і мені здалося, що вони просто не все вловлюють, не помічають подробиць кримського побуту, хоча й об’їхали півсвіту, здається, не по одному разу.
Вчений цей — цікавий співбесідник, чіпкий і досвідчений фахівець, що працює над якимись темами млявого потепління. Його швидка реакція й орієнтація на відкриття пояснюється, як він сказав, легко: якщо ідея висить у повітрі, хтось повинен встигнути правильно її сформулювати й забити всі цвяхи рівно. Тоді вийде, що це твоя ідея, до того ж дуже симпатична. Ідея і революційна, і твоя, оскільки встиг першим. Він — автор декількох статей у своїй галузі, які запам’ятовуються, отже, людина, яка вміє аналізувати.
Та все ж із Ніццею він дещо перебільшив, цей зовсім небідний європеєць. Наведу свій аналіз. Наприклад, транспорт. Із Києва до Сімферополя можна в низький сезон приїхати в купейному вагоні швидкого потягу лише за 138 грн. Це разом із постіллю. Дійсно, недорого — поїзд і чистий, і теплий. Натомість таксист, аби довезти, скажімо, з Гаспри (10 кілометрів від Ялти) до Сімферополя, забажав 450 грн. І це в січні. Не знаю, хто спокуситься на таку ціну, хіба що в разі крайньої необхідності. Таксисти стоять стіною, вчепившись за названу суму.
Який вже тут затишний домашній обід — один вовчий оскал змученого народу, який хоче вирішити свої проблеми за рахунок максимального обдирання. Так само і з ще одним простеньким прикладом — ялтинською солодкою цибулею. Вона може виявитися і гіркою, і не ялтинською, але про це, зазвичай, дізнаєшся вже вдома.
В одному санаторному ресторані, де побувала, відчувалася така гранична економія на відпочиваючих, ніби вони не сплатили все сповна, а нагрянули зненацька з усією своєю багатодітною ріднею, й їх треба чимось нагодувати, але так, щоб хоча б окупити собі власний зимовий простій. Все це помітно неозброєним оком. Не знаю, як там у них у Ніцці, але побачивши в меню на ресторанному фасаді в районі Ластівчиного гнізда ціну на каву — 46 грн., зрозуміла: тут важко стати «хорошою виделкою», тобто людиною, яка любить смачненьке і, головне, яка володіє не тонким гаманцем.
Все настільки карамелізоване жагою грошей, та ще й якомога більших, що ніяковієш часом. Утім не хочеш — не купуй. Ніхто не силує. Милуватися морем, бескидами, насолоджуватися ароматами парків можна, і не перевантажуючи шлунок, дивись — і в творчості досягнеш успіху. Ось Моне, — десь прочитала, — спочатку розбив свій чудовий сад, а потім розвинув свій дивовижний талант, харчуючись лише красою саду і створюючи шедеври. Ось куди занесло... Пам’ятаєте, в дитинстві: три пишемо — два помічаємо. Так і з міркуваннями про відмінності й схожість курортів. До речі, лише в наших санаторіях можуть так заощаджувати на білизні, видаючи один великий та два маленьких рушнички. Це найбільше — і для ранкового душу, і для басейну, і для підводного масажу. Добре, що завжди маю з собою для басейну свій рушник, подарований у шведському позавіковому клубі плавців без кордонів. Беру його з собою й як чудовий пам’ятний та корисний сувенір; але в Криму він просто ще й позбавив від постійного просушування.
Та все ж Ялта, про яку вже знаєш достатньо, чарівна взимку, і шкода витрачати час на бурчання. Не треба Ялті бути Ніццою, їй треба одягати свій сервіс добротно й елегантно, аби, як мінімум, не псувати чудовий пейзаж. Погоджуся — він не гірший, ніж на курорті на літеру «Н», але однією ландшафтотерапією ситий не будеш і далеко не виїдеш на такому відкритті, або навпаки, захочеш на відпочинок майнути кудись подалі й привезти інші спогади як сувеніри.
До речі, нещодавно дуже здивували мене київські друзі, розповівши, який подарунок підготували вони ще влітку своєму американському колезі, який приїхав до Києва на науковий симпозіум. Побувавши на дачі у киян, а був час солов’їний, він так закохався у спів солов’я, що вирушаючи у свій посушливий штат, попросив вислати запис трелей. Тільки не магазинний, уточнив, не підрум’янений та відретушований, а справжній, домашній, прямо з саду. Процес hand made давався досить важко, самим зробити це чисто не вдалося. На щастя, неподалік у цьому ж дачному селищі живе звукорежисер із телебачення. Він до прохання поставився професійно і, провівши в засідці ніч, узяв «автограф» у солов’я. Запис вже давно відлетів до Америки, а власник голосу солов’я стверджує, що це стало кращим релаксом для нього. Він навіть почав частіше посміхатися і припинив підганяти час. І непомітно цей самий час почав струменіти для нього, заряджаючи спокоєм. Найдивовижніше, що він припинив нервово підраховувати спини тих, хто його міцно випередив у кар’єрному забігу, і почав радіти тому, що має...
Ось вам і соловей-пташечка. Справжня психотропна зброя, а не пташка-невеличка.
Можемо, коли хочемо.
