Бакс, ату!
З місцевого видавництва дали мені на рецензію збірку оповідань автора-початківця. Тексти так собі, а один виявився нічого. Йдеться в ньому про чабана, в якого був дуже розумний собака на кличку Бакс. Чабан так надресирував його, що, бувало, вижене отару на пасовисько, сяде на ослінчику-розкладайці та й посмоктує цигарку. А овець Бакс пасе. За командами, звичайно: «Бакс, ату! Бакс, до мене!» — і так далі.
На жаль, автор через свою молодість іноді вдається до наївної персоніфікації. Наприклад, докладно описує, що думають вівці, коли запопадливий Бакс зганяє їх докупи. Ну, що бідолашні тваринки можуть думати? Бакс подав голос — треба слухатись. Овечці — аби не опинитися крайньою (негайно втратиш з боку жмут вовни) та щоб підніжного корму вдосталь. А так овечці більше нічого не треба, і хто пасе її, чабан чи Бакс — однаково. То над чим тут думати?
Далі автор дотепно розповідає, як в силу своєї відстороненості (на ослінчику з цигаркою) пастух надав овечій отарі, популярною мовою кажучи, найширших демократичних прав та свобод. Тобто вівці могли вільно пересуватися територією всього пасовища, скубати траву різної висоти та густоти — хто на яку натрапить, і бекати. Бекати, підкреслюється, кожна овечка могла як завгодно і скільки завгодно.
Досить майстерний вийшов у автора опис овечої ідилії: цілими днями ходить собі отара, поскубує травичку, і нема в неї жодного лиха, окрім Бакса. Враз письменник, до його честі, робить цікавий поворот: благополучна отара почала підозріло зменшуватися. Одного дня пропала одна овечка, другого — друга, а там, дивись, почали зникати по дві, по три одразу.
— Нас винищують! — залементували вівці. — Це геноцид!
Пастух навіть не встав із ослінчика.
— Чого розбекалися? Все буде добре! — гукнув до отари. Він явно не вважав за потрібне вникати в ситуацію.
Вівці переважно заспокоїлися, окремі ж — продовжували обурено галасувати. Тоді один молодий баран (зверніть увагу на деталь) вніс пропозицію: тих овець, котрі найголосніше бекають, поставити скраю, навіть трохи окремо від отари — щоб вони своїм галасом відлякували зловмисників. Так і зробили. Галасуни спочатку постраждали від Бакса, який обідрав їх до м'яса, відновлюючи порядок, а потім вони одна за одною щезли. Це налякало ще деяких членів отари. Знову здійнявся гвалт. Відтак подав голос старий мудрий баран.
— Перестаньте! — гукнув він. — Наше овече плем'я створене Господом Богом для того, щоб його хтось з'їв. Станеться це раніше чи пізніше — яка вам різниця?
Вівці, дивуючись із великої мудрості барана, погодилися: авжеж, ніякої різниці...
Я, мабуть, зловживаю переказом змісту, тож подальший шматок тексту просто процитую. «Потому життя отари, либонь, повернулося б до звичайного трибу. Та раптом почувся молодий схвильований голос. Отара розступилася. Посеред кола стояла зовсім юна овечка і схвильовано вигукувала:
— Я не згодна! У мене альтернативна думка ! Так, ми існуємо задля того, щоб із нас регулярно стригли вовну і щоб врешті піти комусь на шашлик. Але я не хочу бути з'їденою передчасно. Тим більше, я не хочу бути роздертою на шматки, скажімо, вовками де-небудь у лісосмузі. Ми живемо в Європі, напередодні третього тисячоліття, а з нами поводяться, немов у середньовіччі! Ми повинні протестувати! Ми в цивілізованому світі й маємо право на цивілізоване ставлення до себе!
— Маємо право! — загукали вівці. — Маємо право!
— Дурні ви, дурні, — сказав старий мудрий баран. — Ваше право — скубати на пасовиську траву та бекати вволю. Інших прав для овець не буває.
— Ні, буває! — заперечила альтернативна овечка. — Це право на достойне і безпечне життя! Вимагаю поставити мою пропозицію на голосування!
— За що маємо голосувати? — розгублено забекали вівці.
— Формулюю питання, — гукнув старий баран. — Перша пропозиція юної овечки: за зміни. Друга — моя: за стабільність! Хто...
Старий баран не зміг завершити демократичну процедуру: до акції підключився Бакс. Чабан помітив, що вівці не пасуться, а з'юрмилися та різноголосо бекають, тож гукнув із свого ослінчика: «Бакс, ату!» Отара сипонула врозтіч. На місці залишилася тільки юна альтернативна овечка.
— Не тікайте! — у відчаї вигукнула вона. — Все одно є надія... — і запнулася: ошкіривши жахливі ікла, до неї блискавкою летів Бакс...»
У цьому місці я так розчулився, що не зміг читати далі. Велика сентиментальна сльозина випала мені з ока і, хляпнувши на текст, поцілила точнісінько в слово «надія». Чорнило розпливлося, і «надія» стала смішною кляксою.
Тим часом, як оповідає далі автор, рейвах в овечому стаді зчинився ось чому. Двоє односельчан чабана, а за деякими даними, навіть добрих його знайомих — до речі, п'янюг і нероб, стали тихцем задобрювати Бакса. А поки Бакс, продажна шкура, жер м'ясиво та трощив смачні кістки, спритники хапали овечку та зникали в ліску. Як чабан, будучи присутнім тут же, міг не помічати цього — велика загадка. Щоправда, не для овечого розуму. Овечий народ бачить лише те, що начальство в особі чабана дозволяє йому бачити, а розуміти цей народ не розуміє навіть того, що коїться перед його власними лупавками. Отож ні в чабана, ні в п'яндиг-злодіїв певний час не виникало проблем.
Те, про що автор пише далі, викликає в мене як літературного критика і, в даному випадкові, рецензента відверте несприймання. Ви тільки послухайте, що пише цей зелепух: «Напевне, довго ще розкошували б злодії — доки вистачило б овечого стада. Однак не так сталося, як гадалося. В село прислали нового дільничного міліціонера. А був цей хлопець вихований у твердому дусі поваги до закону та справедливості...» Як це вам, га? Якби переді мною був не рукопис, а його автор, я б гукнув йому прямо в писок: «Бовдуре! Де ти бачив такого міліціонера? Якщо святі і нечестиві для тебе — на одне лице, то не берися за перо, не пантелич праведний люд!» Але мушу мовчки читати далі.
Так от, цей самий міліціонер негайно помічає: всі мешканці ввіреного йому населеного пункту працюють в поті чола і скромно користуються плодами своєї чесної праці, а двоє отих самих нероб преспокійно собі дармують цілими днями, але завжди ситі й п'яні. От він одного разу їх зустрічає і заводить розмову: «Шановні, так би мовити, громадяни, а скажіть-но, завдяки чому ви на загальному тлі такі щасливі?» Один із тих п'яндиг, морда нахабна злодійська, йому відповідає: «А тому, громадянине начальнику, що ми обрали собі таке майбутнє. Ви, мабуть, помітили — нещодавно вся наша країна була завішана гаслами: «Оберіть собі щасливе майбутнє!» От ми й обрали його і, як бачите, щасливі».
Ну, міліціонер, звичайно, був не з тих, кому можна запудрити мізки. Розмова тільки підсилила його здогад, що ці елементи живуть не на трудові доходи. Отож він почав ще уважніше придивлятися до них. І незабаром, як кажуть, ухопився за ниточку.
Пригадую, колись у нашому селі будували будинок культури. Зараз від нього — лише бетонна коробка, все інше всередині вкрадено. Так от, коли його будували, то списали будівельних матеріалів удвічі більше, ніж можна було в ту споруду упхати. Після того зник виконроб — простий і дуже порядний хлопець. Він, мабуть, теж щось запідозрив. Але мій візаві ніби вчора народився. Він не знає і, певно, не хоче знати подібних фактів, через те гонить туфту. Його міліціонер (ви тільки вдумайтеся!) зі згоди свого начальства починає розкручувати справу про злодійство та корупцію. Він розмовляє з усіма мешканцями села і здається — от- от почне викликати на допит овечок зі згаданої отари. Я вже налаштувався прочитати діалог стража порядку з альтернативною овечкою (якщо від неї щось залишилося після зустрічі з Баксом), із старим, напрочуд розумним бараном та іншою худобою. На щастя, авторові вистачило здорового глузду. Але він таки «пустив» свого міліціонера слідом. Незабаром той з'ясовує, що між двома п'яндигами і сином чабана існують контакти. Чабанів нащадок безробітний, але в райцентрі вже добудовує триповерховий особняк. У вільний від закордонних поїздок час торгує на місцевому ринку бараниною, а в обласному центрі тримає шашличну. Все це відомо, та все це треба довести. Як? Тиждень нишпорка не їсть, не п'є і не спить, але так і не може нічого путнього вигадати. Цілком випадково він одного разу чує, як голова сільради розмовляє з селянами про паливо на зиму. І міліціонерові спадає на думку геніальна ідея. Він перехоплює злодіїв, поки вони тверезі, і каже їм:
— Так от, паразити овечі, викладайте все, як перед батюшкою, а ні — скажу сільському голові, щоб не видав вам талонів на брикет. До нового року закоцюбнете, блохи баранячі!
П'яндиги падають перед стражем порядку ниць і «коляться», ридаючи:
— Тільки не це, громадянине начальнику! Все розкажемо, як на духу!
Тепер залишається взяти чабана. Міліціонер відважно йде просто на його обійстя. Злочинець, забачивши охоронця закону, вмить усе розуміє і командує своєму чотириногому кнехтові: «Бакс, ату!» Бакс розганяється, робить могутній стрибок... Та доки він у повітрі, міліціонер зі спритністю американського ковбоя вихоплює пістолет і — пах-пах-пах! — всаджує в звіра всеньку обойму. Собацюра замертво падає біля його ніг...
Мені захотілося пожбурити прочитаний рукопис через вікно. Примітив, повна відсутність розуміння реальності! Який наївняк сам- один піде на такого чабана? Це ж сила!.. А потім я собі подумав: ні, мабуть, таки треба написати на рукопис позитивну рецензію. Справді, сьогодні цей сюжет виглядає примітивно й фантастично, та відомо, що справжній письменник — неодмінно трохи пророк. І раптом оцей рецензований мною — справжній...
