Барбара КАУЛЬБАХ: «Було б дуже нецікаво, якби всі нації були однаковими»
Керівник Гете-Інституту в Києві — про українців, День Європи і вигоди демократії
— Чи доводилося вам раніше бувати в Україні чи чути про неї?
— Перед тим, як прийшло розпорядження з нашої штаб-квартири у Мюнхені про моє призначення на посаду керівника Гете-Інституту у Києві, я розпитала знайомих, які вже тут побували. Серед них, наприклад, перший директор і засновник Гете-Інституту в Києві графиня Уте Баудіссин та кінознавець Ханс Йоахим Шлегель. Ці люди дуже тепло відгукувалися про Київ, запевняли мене в тому, що це чудове місто, що тут живуть прекрасні люди і що мені тут дуже сподобається.
Вперше я побувала у Києві ще в січні і була вражена цим містом, його архітектурою, жителями. У мене склалося враження, що у них дуже багато труднощів у їхньому повсякденному житті, зокрема матеріального характеру. Але незважаючи на, це вони залишаються добродушними і привітними. Я хотіла б, щоб і іноземців, які приїжджають до Німеччини, приймали так само, як прийняли тут мене. Мене також вразив потяг ваших людей до освіти, зокрема до вивчення німецької мови і всього, що стосується Німеччини.
— Кожна нація асоціюється з тією чи іншою рисою характеру. І хоч це, можливо, всього лише стереотип, проте німці традиційно асоціюються з такими поняттями, як педантичність, пунктуальність, любов до порядку. А з чим у вас асоціюються українці?
— Я була приємно здивована тим, як у Києві підтримується порядок: місто чисте, прибране і добре облаштоване. А для українців, на мій погляд, характерне, передусім, те, що деякі речі, які ми, німці, розуміємо буквально і приймаємо близько до серця (взяти, наприклад, ту ж пунктуальність), українці сприймають трошки простіше. Я не хочу сказати, що українці непунктуальні: просто вони надають цій рисі характеру не такого великого значення, як ми (хоч і німці часто бувають непунктуальними). Адже головне — не ці деталі, а кінцевий результат...
Українці також уміють дуже добре святкувати. І нам, німцям, це дуже подобається.
Усе це, звісно, всього лише стереотипи, які не завжди відповідають дійсності, тому що, скажімо, нинішня молодь дуже сильно відрізняється від старшого покоління. І точно так само наступне покоління відрізнятиметься від нинішньої молоді.
— Чи можна говорити про те, що у зв’язку з процесами євроінтеграції національна ідентичність певною мірою втрачається?
— Воно-то так, але я вважаю, що культурна уніфікація — аж ніяк не позитивне явище. Необхідно, щоб національний характер хоч якось зберігався. Було б дуже нецікаво, якби всі ми були однаковими.
— Що, на вашу думку, дві наші нації могли б запозичити одна у одної?
— Передусім, наші країни повинні взаємно збагачуватися в культурному плані. Ми про Україну знаємо не настільки багато, скільки слід би знати про цю велику, значну європейську країну.
Тому моїм завданням, завданням Гете-Інституту загалом є не просто, так би мовити, «імпорт» німецької культури в Україну, а сприяння культурному обміну між нашими країнами. Ми підтримуємо представників української творчої інтелігенції, які беруть участь у цьому процесі.
Серед численних заходів Гете-Інституту — семінари і конференції (зокрема з історії), що зачіпають тему осмислення і подолання минулого в Україні та Німеччині. Це також допомагає нам краще зрозуміти одне одного.
— До речі, про минуле. Спогади про нього у наших двох націй — різні. Наскільки мені відомо, в Європі вже протягом двох років дев’ятого травня святкується День Європи. Для нас він, як і раніше, залишається Днем перемоги. Чи змінилося зі зміною назви ставлення німців до цієї дати?
— Узагалі раніше днем закінчення війни у Німеччині вважалося восьме травня, а не дев’яте. І раніше цей день якось особливо і не святкувався, хоч для німців він завжди був нагадуванням про те, що подібне не повинне повторитися. Тепер, коли цей день вважається Днем Європи, до нього починають ставитися як до такого собі символу об’єднання Європи. Цей день є також одним із символів нашої надії на те, що Європа буде єдиною. Тоді люди зможуть подорожувати без віз, зможуть більше дізнаватися одне про одного, і таким чином націям буде легше прийти до взаєморозуміння. Це, у свою чергу, стане запорукою того, що Європа надалі буде стабільною і процвітаючою.
— Ще одне запитання, яке стосується теми війни та висновків, зроблених із неї. Певним чином поразка у війні для Німеччини обернулася перемогою над тоталітаризмом усередині країни. Щодо України, тоталітарна спадщина продовжує існувати тут досі, на рівні ментальності. Як ви вважаєте, що українці могли б взяти для себе з досвіду Німеччини у плані подолання спадку тоталітаризму?
— Це досить тривалий процес, який триває не одну ніч чи місяць. Старий спосіб мислення подолають, швидше за все, наступні покоління. Основна проблема пострадянських країн полягає у тому, що після падіння залізної завіси вони, по суті, протиставляються всьому капіталістичному світу, тому що у багатьох людей ще зберігається цей старий спосіб мислення. І якщо тепер їм живеться трохи гірше, ніж раніше, то консерватори з їх числа заявляють: дивіться, раніше було краще. Змінити ситуацію може тільки час. Процесу демократизації значно могли б сприяти і журналісти, які формують громадську думку. І Німеччина після 1945 року не за одну ніч стала демократичною державою. Це був тривалий процес. Узагалі демократія — система досить-таки нестійка, вона потребує постійної підтримки. Головне, щоб кожен громадянин країни втілював у собі цю демократію та усвідомлював її переваги для кожного.
ДОВІДКА «Дня»
Д-р Барбара КАУЛЬБАХ стала директором Гете-Інституту на початку квітня 2002 р. За спеціальністю — синолог. Перед приїздом до Києва керувала Гете-Інститутом у Братиславі.
