Барвiнок з дядькової могили

Про те, що в лютому цього року, проживши понад 90 літ, у Кракові помер племінник В’ячеслава Липинського Казимир, Галину Василівну Матвійчук повідомила листом його дочка Ева. «Не переживай, батько не мучився!» — писала вона жінці, котра, так склалося, в останні роки була своєрідним «послом Волині» у родині, яка назавжди зберегла про наш край найсвітліші спогади, хоч і покинула його не з власної волі... Казимир Липинський до смерті цікавився долею України, а одним з його останніх бажань був барвiнок з дядькової могили...

...Тоді, у жовтні 2001-го, у краківській квартирі, яку родина Липинських орендує з післявоєнного часу, з сорокових років, Галину Василівну зустрів худий дідок інтелігентного вигляду у довгому халаті. Вразив його погляд: допитливий і пронизуючий.

— Пізніше його запитала, чому так пропік очима, на що з усміхом відповів: «Переживав, яку дочка добула мені компаньйонку. Думав, оскільки я немолодий, то це буде якась стара жаба. А тут глянув, що така слічна панєчка!» — пригадує щедрого на жарти Казимира Липинського («Завжди був цікавий до жінок, і краківські жінки його, розказують, любили!») Галина Василівна Матвійчук.

Коли «рідна сваха», завідуюча кафедрою Волинського державного університету Марія Олександрівна Олікова запропонувала їй підзаробити у Польщі і сказала, в чому полягатиме робота, Галина Василівна переживала за одне. Не за те, що мала доглядати 88-річного чоловіка (котрий, тим більше, виявився при силі й з ясним розумом), не турбувалася, що не зможе надати кваліфікованої медичної допомоги чи бар’єром стане погане володіння польською мовою.

— Переживала, чи вистачить у мене ерудиції...

Незадовго до її приїзду пан Казимир переніс, як кажуть поляки, «завал серця», тобто інфаркт. Ще на весіллі у внучки чувся у добрій силі, випивши зо п’ять келишків шампанського, у вересні збирався відвідати Волинь. Він і жив лише мрією ще раз повернутися у село Затурці (нинішнього Локачинського району), де було родове гніздо Липинських. Хвороба перекреслювала останню мрію, тому донька й син вирішили зробити батькові приємне. Щоб підняти його моральний дух — запросити медичку- компаньйонку («Яка б знала історію!») з «любимого Луцька». Про це й попросили давню приятельку їхньої родини Марію Олікову, чия мама, Ірина Євгенівна, колись навчалася з паном Казимиром у луцькій гімназії...

На знімках, зроблених Галиною Василівною у Кракові, увагу привертають картини на стіні дому Липинських. Це рідні кожному лучанину обриси старовинного замку, знімок будинку з колонами у самісінькому центрі по теперішній вулиці Богдана Хмельницького. Лучани бачили його сто разів, та запитай перехожого, що знають, навряд чи отримаєш зрозумілу відповідь. А це дім, який у 1928 році збудував «за образом і подобою» затурцівського родинного гнізда молодший брат В’ячеслава Липинського Володимир. Він був знаменитим луцьким доктором, членом правління Волинського окружного товариства лікарів, виборним секретарем Луцького лікарського товариства, учасником всепольського з’їзду лікарів, що проходив у Луцьку у 1924 році... А пан Казимир, з яким доля звела старшу медичну сестру кардіологічного відділення обласного госпіталю для інвалідів та ветеранів війни Галину Матвійчук, — його син.

Казимир залишив Луцьк ще до Другої світової війни. Він теж обрав професію батька, вступивши у Львівський медичний інститут, проте за коханою дружиною (його Марiя була старшою з трьох дочок волинського віце-воєводи), яка вступила на навчання у Варшаву, поїхав за нею. А батько, Володимир Липинський, емігрував з Волині лише у 44-му.

— І, до речі, маловідомий факт: поселившись у Сопоті, він до останку працював лікарем, а після смерті дружини одружився з медсестрою, яку теж у свій час вивіз із Луцька. З нею, маючи вже 72 роки, ще народив сина, — показує на знімку наймолодшого спадкоємця славнозвісного роду Галина Василівна. — А це, дивіться, Ева, єдина рідна донька В’ячеслава Липинського...

Звісно, що, втрапивши у таку «компанію», вона спробувала почати з Евою Липинською розмову про знаменитого батька. Проте наштовхнулася на небажання на цю тему спілкуватися. Потім їй обережно пояснили, що тема сімейного життя В’ячеслава у присутності його доньки — своєрідне табу. На думку Еви, батько їх покинув, а рідні вважають, що Липинського з сім’єю «розлучила політика». Він знайшов притулок в Австрії, дружину і дочку сталінська влада відправила у Сибір... Ева вважає, що вони за нього «страждали», та все ж це батько, тому на цю тему воліє, мабуть, краще мовчати. І ще одна романтична історія роду: з Сибіру дочку Липинського визволив її коханий хлопець. Відшукав і вивіз у Польщу, згодом мешкали у Лондоні. Ева поховала і першого, і другого чоловіка й позаторік переїхала до родини у Краків, де у домі Казимира, до речі, доживала віку та померла її мати.

У Кракові Галина Матвійчук, швидко освоївши польську мову (лише розмовляти було важко), почала читати в оригіналі книжку В’ячеслава Липинського, назва якої у перекладі звучить як «Чому я вважаю себе більше українцем, ніж поляком?». Звісно, що її спілкування з родиною «крутилося» і навколо цієї історичної постаті. Казимир багато розповідав про свою останню зустріч (15-річний, їздив з батьком) з хворим уже дядьком в Австрії, показував знімки (один випросила для луцького музею). Цікаво, що саме племіннику Казимиру (а не Яну, бо в того — доньки) В’ячеслав Липинський передав родовий герб роду у вигляді рицаря, який нині перейшов до сина Казимира Мартіна.

В особі лучанки пан Казимир здобув досить вдячного слухача.

— Коли перегортав документи, знімки кількадесятирічної давності, мені дух захоплювало. Так близько була велика історія до людей, з якими живу в одному домі! Хотілося і перечитувати, і знов переглядати фотографії, — згадує Галина Василівна.

Нині вона чудесно орієнтується у хитросплетінні родинного дерева Липинських. На запитання, як ставляться до В’ячеслава Липинського у родині, каже, що всі «сімейно гордяться», але для молодого покоління це все ж таки віддалена історія. Усіх, щоправда, досить турбувало, чи ж достойно оцінюють В’ячеслава Липинського на його батьківщині? А у Луцьку й досі немає вулички, названої його іменем...

Україну нащадки Липинських «жаліють, бо не обрала, як Польща, свого часу радикальний шлях».

Кілька місяців, які вона провела у Кракові у перший приїзд, швидко минули. Довелося повертатися на постійну роботу в Луцьк. Звісно, що контакти підтримували, а через якийсь час отримала запрошення від доньки Казимира приїхати знову. «Батько переживає, що ти не змогла побачити добре Краків, ми ж усі хочемо, щоб ти цього разу не працювала, а просто відпочила у нас», — писала Ева.

За два тижні Казимир Липинський з родичами показали лучанці найкращі місця Кракова.

— Він казав, що любить на землі лише два місця: Краків і Волинь, — згадує вона. — Ви уявляєте, що донині у цьому місті, як і у Варшаві, існує Союз волиняків?! Нині 90-річні пані та панове, об’єднані спогадами про життя на Волині, щомісяця збираються у своєму клубі. Видають газети, книжки. Стільки цікавого про Луцьк і Волинь, як там, ніде не читала. А які унікальні знімки бачила!

До цього приїзду Галина Василівна готувалася ще більше, ніж до першого, коли підчитувала історичну літературу, вивчала фотознімки роду Липинських (надані їй «рідною свахою» Марією Оліковою). Тепер везла фотографії, які зробила в Затурцях. І якщо зовнішній вигляд колишнього маєтку ще, як кажуть, міг би бути, то знімки, зроблені всередині, серед руїн, викликали у нині краківських, а не волинських Липинських лише печаль... Добре, що заодно завезла випрошені у краєзнавчому музеї «під чесне слово і розписку» інші унікальні фотознімки. Їх відшукали на горищі будинку лікаря Липинського через 57 років після поспішного виїзду господарів iз рідного міста. Це сімейні фотографії його родини, зроблені в Луцьку і в Затурцях. Музейні працівники сподівалися, що Казимир та його двоюрідний брат Ян (син Станіслава, третього з братів Липинських) допоможуть ідентифікувати знімки. Так і сталося.

— Весь рід зійшовся, роздивлялися, впізнавали себе молодих... Казимир знайшов знімок, де він з майбутньою дружиною Марією, зовсім юні, на луцькій вулиці, — згадує Галина Василівна.

Небіж В’ячеслава Липинського все ж до кінця днів своїх поривався ще раз приїхати на Волинь. Писав листи, чи зможе зустріти їх у Ковелі, чи відшукає інвалідну коляску (все ж 90 літ) — повозити по вулицях, де минула молодість.... Просив, коли помре, щоб «Галина посадила на його могилі барвінок», той, який росте на могилі В’ячеслава Липинського в Затурцях. Та поки що їй це зробити не вдалося. Навіть коли ще за життя Казимир запросив на своє 90-річчя, два дні походила за візою біля польського консульства в Луцьку, і пішла ні з чим. Не перестояти було тисячі людей, які їдуть у Польщу в «справах бізнесу»...

ДОВІДКА «Дня»

В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ (05.04.1882 — 14.06.1931) — видатний український історик, соціолог, публіцист і політик польського походження. Народився в селі Затурцi на Волині в шляхетській родині, предки його оселились в Україні з XVIII ст. Закінчив гімназію в Києві, увійшов до української шкільної громади й відтоді усвідомив себе українцем. Проходив університетські студії в Кракові й Женеві.

Під час Першої світової війни служив старшиною резерву в російській армії. 1917 рік розчарував Липинського в «революційній демократії». Підтримавши в 1918 році уряд гетьмана Скоропадського, Липинський став одним iз лідерів Української демократичної хліборобської партії, основою програми якої була оборона прав власності селян на землю на засадах цілковитого державного суверенітету України. Був послом у Відні за часів Скоропадського та УНР (до червня 1919 р.).

Як історик, активно досліджував проблеми козацької революції XVII ст., вбачаючи причини її виникнення в об’єднанні всіх верств українського суспільства (селянства, міщанства й шляхти) довкола козацького ядра під гаслами національного визволення та державної самостійності. Свою політичну програму виклав у праці «Листи до братів-хліборобів», зводячи її до побудови устрою «клясократії», що відзначається рівновагою між владою та свободою, між силами консерватизму й прогресу.

Помер від туберкульозу в санаторії Віннервальд (Австрія).

Похований у селі Затурцi, на батьківщині.